"Масштабний протест – невідворотний"

Найважливіші перемоги у війні з Росією здобули навесні 2014-го в Харкові й Одесі. Всі наступні події є наслідками того, що Україна не здалася, не розвалилася. Москва повільно, але невпинно наближається до поразки, – каже історик Сергій ГРОМЕНКО

4 січня білоруська опозиція передала українським засобам масової інформації записи розмов колишнього глави Комітету держбезпеки Білорусі Вадима Зайцева. Звучать його слова, записані прихованим пристроєм 11 квітня 2012 року під час інструктажу працівників контртерористичного підрозділу КДБ "Альфа". Обговорює спосіб убивства журналіста Павла Шеремета. Ставить завдання його підірвати. Які наслідки матиме такий поворот справи для України, Білорусі?

– Була подібна історія з плівками Миколи Мельниченка щодо вбивства Георгія Ґонґа­дзе. Тягнеться два десятиліття.

Після їхнього оприлюднення відбулася акція "Україна без Кучми" – справжнє побоїще в центрі Києва. Вона стала каталізатором і підготовкою до помаранчевої революції. Через "Кольчуги" (у квітні 2002-го колишній майор держохорони Микола Мельниченко дав свідчення, що має запис розмови президента Леоніда Кучми й керівника Укрспецекспорту. Нібито обговорювали деталі спецоперації щодо продажу в Ірак в обхід міжнародних санкцій чотирьох станцій радіотехнічної розвідки "Кольчуга". – Країна) ми зіпсували стосунки зі Штатами.

Усе може повторитися – розгорітися протест на тлі несправедливого утримання Андрія Антоненка (музикант і ветеран українсько-російської війни, якого звинувачують у вбивстві Шеремета, понад рік перебуває за ґратами. – Країна) під вартою. Нова американська адміністрація Джозефа Байдена також може поставити кілька запитань Банковій.

 

Що має робити українська влада у зв'язку з цією справою?

– Міністерство внутрішніх справ стверджує, що записи стосуються замовників, а не виконавців. Намагаються зняти з себе відповідальність. Зеленський обере звичну тактику – мовчатиме. Це доводить, що в Україні невідворотний масштабний протест. Питання лише, коли і з чого почнеться. Сьогодні невдоволення концентрується в кількох групах, які не перетинаються. Є політичні противники Зеленського, яких чомусь досі називають порохоботами. Інші – незадоволені економічними перетвореннями. Це показали протести ФОПів. Якась подія може об'єднати настрої цих груп.

28 відсотків українців вважають президента Володимира Зеленського невдахою року, за результатами опитування Фонду "Демократичні ініціативи" та Київського міжнародного інституту соціології на початку грудня. Які його дії сформували такі настрої?

– Найчастіше закидають провал у боротьбі з корупцією. Зеленський казав, що рубатиме руки. Натомість розслідування найгучніших корупційних справ блокується з Офісу президента. Навіть Порошенко так не покривав Свинарчуків, як Зеленський Татарова (заступника керівника Офісу президента звинуватили в передаванні хабара. – Країна).

Люди сподівалися, що з приходом цього президента не буде обстрілів і загиблих. Напруження зменшилося. Але загибель Ярослава Журавля (13 липня командир відділення взводу розвідки 35-ї бригади морської піхоти намагався евакуювати командира Дмитра Красногрудя. Росіяни розстріляли групу. Журавель лишився поранений на полі бою, помер від втрати крові. – Країна) показала, що миру немає. Заговорили про подавання води до Криму, можливий наступ Росії з півострова. Це підважує ідею Зеленського домовитися з Путіним "десь посередині".

Є незадоволені підвищенням тарифів. Під час виборчої кампанії Зеленський обіцяв, що знайде спосіб зменшити їх удвічі. Але з початком року ціни на комуналку зросли. Зарплати збільшуються лише на папері. Все це створює враження, що президент не справляється.

Як тільки знайдеться щось, що об'єднає невдоволених, політична кар'єра Зеленського закінчиться.

Який у нинішніх історичних умовах Україні потрібен президент? Ліберальний, як Гавел, чи авторитарний, як Ататюрк?

– Для Туреччини початку ХХ століття ніхто, крім Ататюрка, не міг бути успішний. Як і в Чехії кінця століття міг упоратися лише Вацлав Гавел. Обидва були лідери.

Туреччина лишалася останнім шматком Османської імперії. Країни з величним минулим, що програла Першу світову. Потрібна була авторитарна рука, такий собі проєвропейський диктатор. Ататюрк боровся навіть із деякими національними традиціями. Прийняв латиницю, заборонив носити фески (традиційний головний убір Османської імперії та Туреччини. – Країна). Хотів наблизитися до Західного світу. Цього прагнемо й ми.

Чехія наприкінці ХХ століття, як і Україна, мирно повернула незалежність після радянської окупації. Але з усіх боків її оточували такі ж мирні ліберальні країни. Гавелу потрібно було повернути населенню гідність і позбутися наслідків комуністичного режиму.

Україні не треба боротися з власними традиціями, бо вони мають європейське коріння. Але нам украй необхідно викорінити радянський ідеологічний спадок. Його експлуатує Росія для агресії. Кожен, хто говорить про хороше радянське минуле, перетворюється на прихильника Москви.

Нам потрібен президент, який розумітиме складність ситуації. Зможе десь діяти жорстко, як Ататюрк. А десь – ліберально, як Гавел.

Який слід залишив 2020 рік? Які ключові зміни відбулися?

– Точок неповернення не було. Сталося багато негараздів – загиблі на фронті, постраждалі від вибуху будинку в Києві, Антоненко рік сидить у СІЗО. Але це вибіркові моменти. Якби писав сучасну історію України, 2020-й назвав би великою паузою. Навесні вступили в невдалу боротьбу з пандемією. Відтоді всі процеси зупинилися – економічні, суспільні, політичні, воєнні. Але перерва не вирішує проблем, лише відтерміновує та підвищує ціну розв'язання. Тепер змушені бігти вдвічі швидше, щоб надолужити втрачений час.

Які виклики будуть визначальні цьогоріч?

– Купа проблем тягнеться із 2014-го. Війна на Донбасі не розсмокчеться. Для російської політичної машини неможливий відступ. Це значитиме миттєвий крах. Путін ітиме до останнього. Протистояння триватиме. Треба вирішувати питання з колаборантами всередині держави.

Друга проблема – економічний розвиток. Україна знову вступає в період рецесії. Наша економіка так влаштована, що кожні 10 років втрапляє в халепу. Було падіння 1998–2000 років. Потім колапс 2008-го, наслідки якого ледь встигли розрулити до початку війни. 2020 року почалася нова стагнація. Матимемо проблеми з тарифами, реальним заробітком, безробіттям, постраждалими від обмежень влади підприємцями. Непрофесійність політиків, здається, нашкодила українській економіці більше за пандемію.

Пенсійну реформу відкладають. Кількість пенсіонерів збільшується, працюючих стає менше. Пенсійний фонд колись стане банкрутом. Компенсації ФОПам по 8 тисяч за коронавірусні обмеження зробили саме з нього. Олігархізація економіки лишається.

Актуалізувалася проблема суспільного здоров'я. Медична система прогнила навіть більше, ніж судова. Не бачимо, куди рухатися. Призначаємо випадкових людей міністрами. Навесні оприлюднять зведену статистику смертності. Стане зрозуміло, що від Сovid-19 померли в кілька разів більше людей, ніж декларує влада. За це має хтось відповідати.

Лунають пропозиції скасувати зовнішнє незалежне оцінювання. Це призведе до сплеску корупції в освіті. Гуманітарна сфера 2020-го залишилася майже без грошей. Чи з'являться вони 2021 року – ніхто гарантій не дає.

Відбулися місцеві вибори вперше після реформи децентралізації. Наскільки ми наблизилися до європейських країн, в яких добре розвинуте місцеве самоуправління?

– Місцеві адміністрації отримали більше грошей і повноважень. Але не можемо порівнювати з європейськими. Там місцеве самоврядування існує від часів Магдебурзького права. Майже 500 років. В Україні його в середині ХІХ століття скасувала імперська Росія. Потім жили за радянського безправ'я. 1991-го розвалився Союз, але совітське псевдоправо продовжує жити. 30 років незалежності, п'ять років декомунізації – а в нашому Житловому кодексі, у преамбулі, досі згадуються великий жовтень і соціалістичне будівництво. Працюють адвокати, судді та прокурори, які засуджували людей за практиками КГБ. Це продовжує отруювати державу та суспільство.

Наше місцеве самоврядування починає з нуля. Йому потрібно подолати розрив у розвитку на півтора століття. Відкинути імперські та радянські практики.

Відбулося формування української політичної нації?

– Почала утворюватися наприкінці ­1980-х. Була у вигляді національного комунізму. Бачимо певну еволюцію. Точка неповернення – 2015-й. Тоді вперше більшість громадян назвали бійців Української повстанської армії борцями за незалежність. Нехай кількість тих, хто так вважає, не була в рази більша за прихильників версії, що УПА – колаборанти, які стріляли у спини радянським солдатам. Усе одно рух України до національної історії та Європи став невідворотним. У суспільстві сформований консенсус щодо Голодомору. Скоро завершиться визрівання щодо російсько-української війни. Колись таки дійдемо до світлого майбутнього, в якому більшість українців буде за Україну. Але це не станеться скоро.

 

Якої суспільної згоди маємо дійти щодо війни з Росією?

– Усі мусять усвідомити, що РФ – агресор. Україна – жертва. Донбас та Крим не винні, що їх окупували. Хоча багато жителів цих регіонів і вітали російські війська. До 2014 року вважали себе радше частиною Радянського Союзу та Росії, ніж незалежної України. Маємо чітко ідентифікувати таких людей і жертв окупації. Ухвалити закон про колабораціонізм, який декларуватиме, що "міністр" самопроголошених республік або Криму – колаборант. Прибиральниця його кабінету – жертва обставин. Цей закон має гарантувати в'язницю першим і люстрацію другим.

Розворот до Москви неможливий?

– Ні. Вона може пригальмувати наш рух на Захід. Але не зупинить.

Майже сім років триває війна на Донбасі. Як можна оцінити наші позиції?

– Найважливіші перемоги здобуті навесні 2014-го в Харкові й Одесі. Всі наступні події є наслідками того, що Україна не здалася, не розвалилася. Росія намагалася втримати свої завоювання на нашій території. Після боїв за Дебальцеве 2015-го та підписання других Мінських угод Київ і Москва перебувають у стані динамічної рівноваги. РФ повільно, але невпинно наближається до поразки. Кремль не здобув, чого прагнув. Україна не підкорилася. Москва нагребла на себе купу санкцій. Рано чи пізно закінчаться гроші. Вона приречена.

Втім, програш однієї сторони не обов'язково означає перемогу другої. Часто програють обидві. Нашу країну може розхитати якась дурнувата влада так, що й ми зазнаємо поразки. Треба чистити кулемет і зберігати спокій.

Зеленський до Нового року та Різдва зробив відеозвернення до жителів півострова: "Без Крыма в Украине не так солнечно, не так вкусно, не так приятно. Я верю, что мы все равно будем вместе, бо Крим – це Україна". Чи достатньо робить влада, щоб наблизити його повернення?

– Робить навіть менше, ніж для реінтеграції Донбасу. Не стверджую, що попередники були кращі. Але принаймні була впевненість: вони не підуть на фактичне визнання півострова російським. Не маю переконання, що Зеленський та його команда не викинуть якогось трюку, яким скористається РФ. Шмигаль казав про відновлення постачання води до Криму. Якщо зробимо це, можемо назавжди попрощатися з півостровом.

Крим є стрижнем міфу Росії про країну з великим минулим і майбутнім. Без нього це далека, занедбана північна околиця. З півостровом – один крок від Константинополя та спадку античності. Тому Кремль буде триматися за Крим зубами до останнього. Доки не станеться колапс держави.

Який буде цей колапс?

– Можна очікувати, що в РФ сформується коаліція лібералів, яка скине теперішню верхівку, але навряд. Ймовірніший відхід Путіна від справ через смерть або втрату дієздатності. Постане питання нової влади й економічного спадку. Якщо продовжуватиме сидіти на паливній трубі й качати нафтові гроші, йтиме шляхом Путіна. Та, якщо коштів буде малувато, доведеться вирішувати питання із Заходом. Перше – виходити з Донбасу. Потім можуть початися торги за Крим.

У Росії є міна уповільненої дії – Чечня. Зараз Москва її купує, щоб створювати видимість єдності. Коли не стане Путіна й почнуть закінчуватися гроші, у Грозному можуть переглянути статус регіону. Не думаю, що РФ розвалиться, як це було 1918 року. Але на її кордонах доведеться дещо змінити. Україна має бути сильна й готова. Тоді зможемо поставити ультиматум щодо повернення Криму. Думав, такий шанс випаде швидше. Але Захід недостатньо тисне на Росію. Тож доводиться чекати її природної деградації. Раніше 2024-го на це сподіватися не варто.

Яких історичних уроків ми досі не вивчили?

– Імперська Росія є ворогом України. Ми не маємо іншої можливості вберегти себе, крім постійного протистояння на всіх фронтах. Москва не дасть спокою. Така логіка розвитку Росії. Без України вона не може називатися імперією. Цього уроку не вивчили 1991-го. До нього легковажно ставилися всі керівники країни.

×