"Майдан – наша перша перемога в російсько-українській війні"

Трактування історії є однією з арен цього протистояння

Як Революція гідності змінила українців?

– Вона стала стартом нового етапу визвольної війни. Російсько-українська війна почалася ще 1917-го, коли українці спробували відновити свою незалежність. Попри те, що Янукович був обраний легітимно, цим скористалася Росія. Лобіювала своїх ставлеників і агентів упливу на посади, пов'язані з українським військом і силами безпеки. Таким чином готувала ліквідацію української державності. Тому Майдан став визвольним повстанням українців проти тихої московської окупації. Те, що ми почали цю боротьбу до явної окупації, свідчить про правильність обраного шляху. Під час Революції гідності наша територія свободи часом звужувалася до майдану Незалежності. Іноді навіть менше. Зокрема 18–20 лютого, коли Майдан майже було взято штурмом. Одначе ми розширюємо горизонти нашої свободи й маємо зробити все, щоб вони збіглися з державними кордонами 1991-го.

 

Яку національну рису характеру проявив і загартував Майдан?

– Уміння об'єднатись у критичну мить. Його бракує українцям, коли криза минає, але під час загрози існуванню нації ця риса рятує. Ми добре воюємо, коли захищаємося від зовнішнього ворога й палко сваримося в мирні часи. На Майдані об'єднавчий порив відчувався чітко. Те саме я спостерігав із 24 лютого 2022-го. Усі працювали, як один організм.

Ви вели перший мітинг на Софійській площі після побиття студентів. Як це було?

– Це було 30 листопада. Уночі побили студентів. Мене тоді не було на Майдані, пішов звідти о другій ночі. Тиждень до того був ведучим сцени, часом сам, іноді з Русланою Лижичко. Вирішив трохи перепочити. Політична ситуація ніби вичерпала протестні настрої. 30 листопада стало зрозуміло: Янукович не підписує угоди про асоціацію з Євросоюзом. Опозиційні політики приїхали на Майдан і сказали: розходимося й зустрічаємося на акції за кілька днів. Більшість студентів і молоді поїхала, решта збиралася їхати наступного дня. Здавалося, що все закінчилося. Ми розійшлися, й саме тоді "Беркут" жорстоко побив тих, хто лишився.

Який був той день?

– Вранці я приїхав на Михайлівську площу й майже добу вів цей мітинг. З одного боку, нам було важливо, щоб люди не розходилися. З другого – щоб не почалися радикальні дії, до того як під'їдуть люди з інших областей. Було побоювання, що влада вчинить провокацію, яка передчасно спустить протестну пару, – й усі розійдуться. Погодили з політиками: головна акція має відбутися 1 грудня. Ми ще не були готові. Апаратура слабенька. Олесь Доній привіз те, що мав. Я вперше вів мітинг із пучком мікрофонів, змотаних скотчем, щоб звук хоч трохи долинав до людей. Для мене це була важка доба, що врівноважилася мільйоном українців, які вийшли на марш протесту наступного дня. Це зарядило.

Як пережили розстріли Небесної сотні на Майдані?

– 20 лютого мене охопило заціпеніння. Відпустило числа 22-го чи 23-го. Стало зрозуміло: Янукович утік, але відчуття перемоги не було. Виплакався. На Софійській площі падав дощ, який дав змогу не стримувати емоцій. Стало легше. За місяці Майдану пережив багато. Відчув, що постарів.

Який майданний спогад найпам'ятніший?

– З найстрашніших – коли зник наш товариш Ігор Луценко. Ми весь день його шукали. Зверталися до міліції та СБУ. Вони насміхалися. Відчув огиду до них і безпорадність. Стало страшно, що закон не діє і я не можу нічого зробити в цій країні. Мені як історику це нагадало політичні репресії 1930-х. Розуміли, що свої мости компромісу ми давно спалили. Коли Ігор знайшовся, це був іще один знак, що боротьбу припиняти не можна, треба йти до кінця.

Коли українці відчули, що російсько-українська війна почалася на Майдані?

– Чимало людей зрозуміло це після перших силових розгонів. Коли побачили, на що була здатна тогочасна влада. Побиття молоді – це був перший шок. Коли відбулися розстріли 22 січня, стало зрозуміло, що побиття було не випадковістю, а закономірною силовою ескалацією Януковича і його банди. Це був День соборності. Янукович на цю дату переніс День свободи з 21 листопада, щоб воно не асоціювалося з річницею помаранчевої революції, яку ми щорічно святкували восени. Більшість українців тоді ще не відчула початку війни. Тоді я переоцінив вплив Майдану на людей. Він змінив передовсім тих, хто через нього пройшов. Для решти це було чергове телешоу, яке вони дивилися по телевізору. Це було справді драматичне видиво, якому вони співчували, але коли воно скінчилося, ці люди забули про Майдан. На жаль, навіть не всі майданівці збагнули: Майдан скінчився – почалася війна.

Якою мірою втілено ідеї Майдану і що треба, для того щоб постулати революції стали дійсністю?

– Ми вже будуємо українську Україну, це великий здобуток. Із перемінним успіхом ми розбудовуємо демократичну державу. Тут успіхи менші, ніж могли би бути. Зокрема через війну, яка гальмує нормальний розвиток демократичного суспільства. Втім, те, що Україна народжується як національна демократична держава, – найбільший успіх Майдану. Цю мету ставила більшість із тих, хто боровся за правду і свободу.

Гранатометник Юрій Сиротюк стверджує: революції не завершено. Що її завершить?

– Передовсім наша перемога над Росією. Те, що ми тепер маємо незалежну державу, що Збройні сили України очолюють не російські агенти, а наші патріоти, і те, що ми витісняємо московських окупантів зі своєї території, – це найбільші досягнення Революції гідності. Майдан – наша перша перемога в російсько-українській війні. Вірю, що не остання.

Ігор Луценко на восьму річницю розстрілів на Майдані стверджував, що Україна вирвалася з постсовєцького простору й це найголовніший здобуток Революції гідності. Вирвалася чи ще у процесі?

– Виборсування з тенет совєтщини триває. Росія зрозуміла, що Україна вислизає зі сфери її впливу, і вдалася до силових дій. Збагнула, що міфи "побєдобєсія", "братолюбія" і найсмачнішої ковбаси по 2,20 як протиставлення "гнилому Заходу" вже не працюють. Зрозуміла, що м'якою силою нас не втримає. Те, що Україна почала вислизати, спонукало Росію спробувати завоювати Київ силоміць.

Чи допоміг українцям майданний досвід підготуватися до війни?

– Авжеж. У процесі створення нової української армії по­ява на фронті майданівців стала переломною подією. Вони допомогли на руїнах постсовєцького війська будувати патріотичні Збройні сили України. Майданівці були ідейно й емоційно заряджені на боротьбу проти Росії. Вони готові були стріляти в московитів і переламали хід подій навесні 2014-го. За ними підтягнулася держава, яка почала творити українське за духом військо.

Коли романтизм вивітрюється, лишається опора на ідею. Як ідеали Майдану допомагають воїнам бути ідейно стійкими на фронті?

– Розумінням того, що нас як національну спільноту може захистити тільки Українська держава. Відповідно, якщо ми не зможемо її оборонити, на нас чекає цілковите знищення як нації. Це не означає, що Росія має на меті фізичне винищення всіх українців. Одначе ті, які виживуть, мають стати росіянами. Тож передовсім маємо бути собою й надіятися на себе.

Чи відчувають майданівці, які тепер воюють, що продовжують справу 2014-го?

– Для більшості це одне ціле. Історія, яка триває вже 10 років. Навіть не фігурально, а буквально. Серед моїх знайомців є перші добровольці 2014-го, які пішли з Майдану на війну без перерви на відпочинок чи роздуми. Поміж них багато громадсько-політичних діячів. Це ті, хто були активні й під час акції "Україна без Кучми", і 2004-го. Ця обставина – один зі страхів за майбутнє: ми втрачаємо найкращих ідейних людей. Еліту нації, яка тримала на собі проукраїнський демократичний курс і вела за собою. Найприкріше те, що гинуть люди, молодші за мене на 15–20 років. Хлопці й дівчата, в яких моє покоління бачило своїх спадкоємців у розбудові України.

Які найголовніші уроки Майдану?

– Те, що єдність може бути запорукою перемоги навіть перед позірно нездоланним злом. Віра в те, що якщо ти воюєш за цінності, які є для тебе святими, то й Бог тобі поможе. Як у Шевченка: "Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!" Тільки ти маєш викладатися на всі сто. Перемога після 20 лютого 2014 року тому приклад. Я не вірив, що після розстрілів на Майдані ми переможемо, здавалося, що на нас чекають іще важчі часи. Втім, раптом ми побачили Януковича, який ганебно тікає з країни, й ситуація кардинально змінилася.

Яка форма вшанування героїв Небесної сотні є найдоречнішою?

– Передовсім це потужна демократична держава, про яку вони мріяли. Це також можуть бути меморіали, згадки у шкільних підручниках, художні й історичні книжки та фільми про майданівців. Гідним ушануванням є назви вулиць на честь загиблих героїв. Зрештою наші вчинки. Можна звіряти життя за принципом: чи пишалися б моїми діями Вербицький, Жизневський і Нігоян? Подвиг героїв Небесної сотні зіграв переломну роль у тому, що українці виявили готовність захищати свою державу. Попри те, що нині маємо значно більші втрати на фронті, не маємо забувати про героїв Майдану. Це кришталево чиста жерт­ва за Україну та свободу, яка змінила нас і стала запорукою нашої перемоги.

Ваш двоюрідний дід Іван Яків належав до ОУН. Як це вплинуло на вас?

– З дідової біографії почалися мої перші історичні відкриття. У родині він уважався зниклим безвісти. 1992-го у книжці Миколи Лебедя "УПА" побачив ілюстрацію, де було оголошення про страту бандерівців у Дрогобичі. Так дізнався про дідову долю.

 

Як історик ви досліджуєте тему УПА. У Волочиську на Хмельниччині 34 жителі виступають проти перейменування вулиці Залізничної на Дарії Гусяк – зв'язкової Романа Шухевича. І це при тому, що упівка 20 років мешкала на Залізничній після звільнення з совєцьких таборів. Що мають зробити держава і громадський сектор, щоб українці навчилися шанувати своїх?

– Більше розповідати про них. Мені здається, що більшість людей, які не підтримали цього перейменування, навіть не знає, ким була Дарка Гусяк і чим займалася. Для того щоб нас поважали у світі, треба мати національну самоповагу, а для цього маємо знати свою історію та її героїв. Якщо робитимемо це тільки зусиллями громадськості, знадобиться значно більше часу. Потрібне активне долучення держави та її інформаційних ресурсів. Актуалізація пам'яті про Українську повстанську армію робить нас сильнішими та сприяє мобілізації українців на оборону. Мене бентежить, що в риториці президента України сюжети, пов'язані з УПА, майже відсутні. Маємо контраст: у Збройних силах шанують повстанців і беруть собі їхні псевда та пишаються червоно-чорними прапорами, а влада цілковито відгороджується від упівців. Розколи між суспільством і владою тут недоречні, адже тему УПА серйозно переосмислено українцями. Згідно з опитуваннями на замовлення Центру досліджень визвольного руху, які провели КМІС та Демініціативи, 70 відсотків українців вважають, що УПА заклала традицію спротиву агресії. Зокрема наші громадяни оцінили державотворчу роль Романа Шухевича. Тішуся, що в Дніпрі є вулиця останнього головнокомандувача УПА Василя Кука. Символічно, що найсхідніша вулиця Степана Бандери розташована в Ізюмі на Харківщині. Часом треба озиратися, щоб зрозуміти, як багато ми пройшли.

Чи треба переписувати історію в сенсі перегляду з позицій сьогодення?

– Безумовно. У цьому перегляді часто народжується істина. Треба розуміти: часто те, що ми звикли вважати нашою історією, було сформовано чи то російсько-імперською, чи совєцькою, чи теперішньою пропагандистською машиною. Коли істориків, які хочуть розібратися в минулому України, звинувачують у відбілюванні історії, це хибна теза. Насправді ми її відчорнюємо. Позбавляємо чорного накипу російської пропаганди. Без деконструкції цих міфів зрозуміти минуле неможливо. У кривому дзеркалі не побачиш свого справжнього обличчя. На презентації книжки Олесі Ісаюк "Роман Шухевич. Життя легенди" ми говорили про те, наскільки сильний вплив досі мають совєцько-російські наративи на західні академічні кола істориків. Часто їхні уявлення про Шухевича й УПА сформовано совєцькою пропагандою. Генерала часто подають ледь не як погромника, насправді ж він гідний звання "Праведник світу", адже рятував євреїв від Голокосту в Другу світову. Зокрема Ірину Райхенберґ.

Ми пам'ятаємо, як активно поляки підтримували нас під час Революції гідності й у перший рік великої війни. І народ, і влада. У вересні 2023-го Качинський сказав: не маємо забувати про Волинь. Про що маємо пам'ятати й ми, й поляки, щоб поставити співпрацю й добросусідство на перше місце? Щоб у поляків домінував міф Катині, а не міф Волині, а в українсько-польському наративі знайшлося місце для об'єднання довкола "Дива над Віслою", де ми спільно розбили російське військо 1920-го.

– Маємо пам'ятати: будь-який польсько-український конфлікт буде використано здебільшого на користь Росії. У перші повоєнні роки після Другої світової вигодонабувачем теж була Москва. Навіть тоді знайшлися розумні голови серед українського й польського підпілля, які зуміли переступити через емоцію і взаємно пролиту кров, подати один одному руки й об'єднатися проти спільного російського ворога. Українсько-польські відносини за цей час змінилися на краще. Тепер маємо незрівнянно вищі шанси об'єднатися проти одвічного ворога, який загрожує двом націям. Найважливішим має бути урок: якщо боротимемося між собою, переможе третій.

Ви очолювали Український інститут національної пам'яті. Чи є прогалини в цій царині та якими кроками їх можна закрити?

– Державної політики у сфері національної пам'яті фактично не відбувається. Це катастрофічно неправильно. Трактування історії є однією з арен цієї війни. Росія активно порушує ці питання, дискредитуючи Україну у світі. Намагається розколоти українців на два табори. Силкується ідеологічно перепрошити українців на свій лад, а світові хоче прив'язати намертво окуляри російського бачення нашої історії. Нині я не бачу Інституту національної пам'яті інструментом політики, необхідної Україні. Із сумом помічаю, як щороку скорочується бюджет цієї важливої установи. Її переведено в незбагненний режим очікування. Замість того щоб робити на нього ставку в інформаційній війні.

Ви живете у Ворзелі. Після 24 лютого росіяни прийшли найперше туди?

– 25-го числа вже були в нас. Тому напередодні вранці ми зібрались і роз'їхалися. Дружина із сином та матір'ю подалися до Львова, а я – в тоді прифронтовий Київ.

Долучилися до тероборони?

- 24 лютого 2022-го приєднався до 2-го взводу 3-ї роти 206-го батальйону тероборони, який захищав Київ від російських окупантів. Отримав автомат в управлінні поліції на Володимирській, 33. Оскільки в офісі партії "Європейська солідарність" на Лаврській фактично формувався 206-й батальйон тероборони, доки хлопці були в Києві, служив із ними. Поєднував бойові чергування із засіданнями парламенту. Після звільнення Київщини батальйон відправили на південь. Я лишився в Києві та приїздив згодом до знайомих бійців як волонтер.

Було бажання продовжити боронити Україну збройно, після того як російські війська відступили від київських теренів?

– Мав бажання праведної помсти й автомат. Готовність була. Одначе я мав привілей вирішувати. Багато моїх друзів його не мало. Вирішив, що буду корисніший як законотворець і волонтер. Моє завдання – змінювати законодавче поле, щоб наближати Україну мрії наших захисників.

Чого ми більше не дозволимо Росії?

– Бути в Україні. Впливати на нас культурно, політично, інформаційно. 30 років незалежності ми дозволяли цю присутність, не бачачи в ній загрози. Не маємо права повторити цю колосальну помилку. Навіть музичну попкультуру використовували, щоб завоювати Україну ментально, а потім – фізично.

Що любите робити разом із дружиною?

– Подорожувати, ходити в гори. Дружина – це кохана, друг, порадник, критик, однодумець. А ще редакторка, порадниця і продюсерка моїх книжок. Вона може конструктивно покритикувати й доречно підказати найсуттєвіше. Без її підтримки мої книжки не читало б так багато людей.

Що зробите після перемоги?

– Рік тому мого сина Юрка попросили у школі намалювати те, що буде після перемоги. Він зобразив літак, наповнений радісними людьми, який летить над Україною. Це приємний образ. Хочеться мати змогу літати з Борисполя й інших аеропортів. Літати й відкривати прекрасний світ.

×