Батько – із села. Мама – корінна киянка. Увесь будинок, де народився, – страшні селюки. Віддавали дітей у російські школи. Тепер ті не вміють нормально писати і говорити ні російською, ні українською.
Я не схожий на жодного з батьків. Тому в мене немає з ними конфліктів. Якби був, як матір або батько, здурів би. У них конфлікт двох систем: мама – за ментальністю страшна кацапура з родини військових, а батько – Золота підкова Черкащини з тужливими українцями.
1991-го вступив до художньої школи – ще той розсадник націоналізму. Приїхав туди у піонерській формі з випрасуваним червоним галстуком. А через усю школу вивіска "Комуняку на гілляку! " Тоді там вчилося останнє покоління справжніх олдскульних хіпі. Зараз таких нема. Це були чувачки, які слухали раннього Бориса Гребенщикова та Led Zeppelin.
Родичі жили в центрі Санкт-Петербурга на набережній річки Фонтанки у невеличкому флігелі. Половину літа проводив там, а решту канікул – у батьковому селі Cухий Яр на Київщині. Різниця в добу – і ти в іншому світі: біля української Амазонки з великими лопухами, карасями, ставками.
Перше люте жлобство зустрів років у 13. Якось нас купа людей зібралися їхати велосипедами у сусіднє село Стрижавка на фільм "Ніндзя". Серед сільських – кілька киян. І от їде назустріч вночі трактор з однією фарою. Зупинився, звідти виходить кабан 18 років, поздоровався з одним, з другим. Підійшов до мене – як вперіщить, і пішов. Я впав, як жук перевернутий. Почався страшний ґвалт. Усі стали дубаситись. У мене іскри з очей сипались.
Жлобство ґрунтується на тому, що людина носиться з фактом свого існування.
Люблю село за те, що там приємно какати. Сидиш в лісочку, дивишся – пташечка летить, коник стрибає.
Старе українське село характеризувалося вродженою стриманістю. Той аграрний шар, який критикую, це – радянська історія.
"Українське" і "міське" – одне і те ж. Бо в селі споживають російське. У місті ж з'являється своя україномовна культура, якої 10 років тому не було.
Я – жлоб. Страшний. Бо сприймаю своє "я" як особистість. Моє жлобство проявляється у певному егоїзмі, жадібності до вражень. Люблю поржати. Коли бракує смішного, сам щось пишу. Ще кидаю бички на землю.
Коли людина має почуття гумору, вона вже не є лютий жлоб. Якщо може посміятися над чимось, значить – може посміятися над собою.
В Україні жити смішно, тільки треба це зрозуміти. Взагалі, бути людиною – смішно. А бути серйозною людиною – це відпад як смішно. Немає нічого смішнішого за серйозного мужика: коли відкривається тачка, а з неї виходить такий Вася і чеше по ділах. Тільки сміятися не можна, бо може натовкти.
Українці занадто серйозні. На вулиці – страшні, перекошені, напружені обличчя.
Жлобство рунтуться на тому, що людина носиться з фактом свого існування
Людина має кілька облич. Справжнє те, що дзвонить мамі.
Жлобів можна упізнати по одягу. Люди, вдягнені в стилі європейських студентів, які сидять на газонах і п'ють пиво, не бувають жлобами.
Всеукраїнським днем жлобства зробив би якесь релігійне свято, коли всі п'ють. Гробки, наприклад. Малим ходив на гробки. Найтривожніший момент, коли якийсь п'яний дядько дістає з кишень цукерки в тютюні. І ти смокчеш якесь гівно.
Треба вміти вмикати жлоба. Коли на тебе наривається потужний гопелло, який може задавити будь-кого, треба тільки бити. Була страшна історія, мене ловили охоронці в переході на станції метро "Дружби народів". Один дебіл дістав пістолет-пугач і попросив у мене "сігарєтку". Я так пересрав, що вдарив його пляшкою по голові.
В українців є культ спрацьованих рук. Отакі лапи! Я коли бачу їх, розумію, що це – ознаки "нетехнологічності". Людина робить те, що вже давно виконує андроїд чи німецький станок.
Розумні жінки – це фактично чоловіки, але з цицьками. У моєї жінки майже немає подружок, одні друзі. З багатьма жінками, які щось розуміють у житті, так само – дві-три подруги, з якими ведеться алкоголічна дружба з дитинства.
Живу з дівчиною, яка стала у мене першою. Мені було 18 років. Ми розбігалися. Але вже знову кілька років разом.
Не варто ставитися до стосунків занадто серйозно. Що їх там вибудовувати? Не морочте одне одному мізки. Просто живіть і не думайте, що далі.
Я не люблю секс. Не бачу в ньому якоїсь пригоди. Для мене це просто тихе затишне ворушіння у кімнаті. Я за психотипом – лепрекон. Знаєте, такий ірландський кабак, грає музика, ти п'єш пиво, кругом красиві дівчата з цицьками. Але коли починаються теми, що треба з ними зустрічатися, – це неприємно. Кожна картина – це жінка. Ти її малюєш, пестиш, а потім продавати не хочеш.
Як зачаровую жінок? Я ж художник. Цього вже достатньо.
Людина, яка здатна залишитися певний час сама з собою, зазирнути в себе і від цього не здуріти, може, це і є людина. Якщо може бути відлюдником – це хороша перевірка на людськість. Наодинці з собою має бути таке відчуття, ніби на тебе дивиться імператор або Папа Римський.
Бог і диявол – дві конкуруючі мафії. Бог – сицилійська коза ностра з певною симпатичною традицією, а диявол – "данєцкіє", тобто відморозки й бики.
У мене немає проблем. Тільки коли болять зуби, а стоматолог поїхав в Ужгород.
Боюся фізичного болю. Коли прищемлять палець, тобі все буде пофіг – Україна, курс гривні.
Ненависть може бути, коли якогось здорового бика можеш відмудохати. А якщо не можеш, то не треба його ненавидіти.
Я – кіт. У кота нема хазяїна.
Назва "українець" ні до чого не спонукає. Мені добре бути українцем не тому, що я – патріот, а тому, що це – цікаво.
Вишивкою займаюся, щоб увійти в історію. Українці – трохи криворукі: не можемо асфальт нормально покласти, скажімо. У мистецтві захотілося зробити щось таке, чого ніхто не робить, суперякісне. Вишивка не терпить халтури.
У нас історія з якістю впирається в історію з оплатою. Будівельники погано працюють, бо їм мало платять. Їм мало платять, бо вони погано працюють. Це коло треба розірвати.
Ніколи не любив спорт, бо курити любив більше.
Зрідка даю чайові, якщо офіціант залишає по собі якусь цікаву історію чи щось смішне скаже.
Будь-яка людина, що хоча б іноді слухає класичну музику, переглядає книжки з картинами Боттічеллі або Дюрера – вже аристократ у наш час.
Бідні люди завжди знають, що в них у гаманці. У моєму – 300 гривень, водійські права, техпаспорт.
Не п'ю горілки. Вона не має історії. Справжнє пиво – як книжка. Вино треба пити в Ужгороді. Там відповідний клімат. Коли п'єш вино у похмурому Києві з вологим повітрям – "нє то пальто".
Я все-таки людина консервативна. У душі такий собі кімнатний аристократ.
Улюблений вислів: "На х…й – значить на х…й! " Абсолютно буддійська фраза. Вона закриває всі історії, будь-які конфлікти.
2 
1
Коментарі