Люди вже не ведуться на шоу

ЗЕЛЕНСЬКИЙ СУМУЄ ЗА НАЇВНОЮ УКРАЇНОЮ

Наступне новорічне привітання Володимир Зеленський запише з котами. Пухнастими і гладкошерстими, зелено- і жовто­окими, вусатими, хвостатими, м'яколапими. Глядацька аудиторія і лайки забезпечені. Тож уперед, пане президенте, до нових медійних звершень!

Коли в Новорічну ніч у кадрі з'явилися діти і президент ви­йшов із-за трибуни, сів навпроти них на стільчик – я розчулився. Великі довірливі очі, сповнені подиву й усміхненості, щирої чулості та грайливості. І все це – на контрасті.

Перші кадри: президент іде червоною доріжкою. Розчиняються двері Маріїнського палацу. Він ступає на сходи. Лунає команда: "Честь!" І вишколені гвардійці салютують гвинтівками – цими огидними фалічними символами. Інша річ діти – їхні м'які кучерики, лагідні риси на непропорційно великих голівоньках, ще не поламані гормонами високі голоси. І все це так по-домашньому, на позитиві. Інфантильно, одне слово.

 

У романі Мілана Кундери "Книга сміху й забуття" є вартий уваги епізод. Ґустав Гусак, якого Кундера називає президентом забуття, виголошує промову перед дітьми. Поступово його голос розганяється; посилений динаміками, він долинає навіть до околиць міста, пронизуючи квітуче яблуневе віття. І на піку піднесення Гусак скандує: "Діти, ви майбутнє!" І цієї-таки миті десятки фотокамер увічнили краплі поту на щасливому обличчі промовця. А в празькому небі не знати звідки й чому з'явилася веселка. І ті ж таки фотокамери вихопили здійняті до неба щасливі дитячі обличчя.

Письменник зауважує, що вже тоді слова: "Діти, ви майбутнє!" – його покоробили. Але він не міг зрозуміти чому. Вони і зараз, коли пише роман, викликають у нього бридливу посмішку, однак з іншої причини. "Діти – майбутнє, – пише Кундера, – не тому, що згодом стануть дорослими, а тому, що людство з часом ставатиме дедалі інфантильніше: дитинство – образ майбутнього".

Судячи з того, що ми побачили в Новорічну ніч, цей час уже сплив.

Зі структуралістського погляду, вітання президента непристойно прозоре. По-перше, бачимо вже згадану антитезу: по один бік – червона доріжка і стрій почесного караулу, трибуна, краватка і прісний вираз обличчя; по другий – "наше майбутнє" на білих стільчиках, прості слова, усмішки й довірливі інтонації. А все чому? А з очевидної причини: щоб не нудно було.

Досі ми й не здогадувалися, що цільова аудиторія новорічних президентських вітань – діти.

– Нудно? – запитує президент, виголосивши зумисне кондову тираду.

– Так! – гукає малеча.

– Згоден.

Йому нудно бути президентом і спілкуватися з дорослими. Зеленському незрівнянно приємніша роль аніматора на дитячому святі. І визнаймо: він із нею впорався майже бездоганно.

По-друге, всяке звернення передбачає, з одного боку, означування адресата, а з другого – саморепрезентацію. Адже одна річ, скажімо, молитва, а геть інша – діалог у темному провулку. Слова й інтонації, ставлення до співрозмовника й мета мовлення – різні.

Із політтехнологічної точки зору, надати новорічному вітанню діалогічної форми – чудова ідея. Втім, пофантазуймо: із ким волів би вести такий діалог, наприклад, Віктор Янукович. Неважко здогадатися, що аудиторією були б шахтарі й металурги. Володимир Путін звертався б до генералів і гімнасток. Цільова аудиторія Володимира Зеленського – без­іменні діти. Саме так він бачить українців – дітьми. Й очікує інфантильної реакції – довірливості та слухняності.

По-третє, традиційно порушуючи формат новорічних вітань, Зеленський усе ж дотримується неписаного правила: звертаючись до жителів Донбасу і Криму, переходити на російську. У такий спосіб кожен політик-промовець означує їх як геть усіх "російськомовних". І демонструє лояльність до такої мовної поведінки.

Але у вітанні слово надано й українському народу, точніше дітям, які нас уособлювали. Окремі з них також говорили російською, кажучи, що бажають наступного року "щастя" і "багато грошей". Як на мій погляд, трохи дивні бажання. Та річ не в цьому. Якщо діти – відображення нашого народу, то чому ніхто з них не мовив кількох слів кримськотатарською чи гагаузькою? Адже Україна – це також і їхня Батьківщина. Чому в Новорічну ніч ми чуємо мову колонізаторів, окупантів і колаборантів, але позбавляємо права голосу кримських татар, караїмів, приазовських греків і гагаузів? Ці народи, як і ми, українці, ніде на планеті, крім України, не мають дому. До того ж 2014‑го ми, українці, зокрема наш істеблішмент, зрадили кримських татар. Вони були депортовані з Криму, який тоді перебував у складі Російської Федерації, а повернулися до українського. Ми відповідали за їхню безпеку. Але залишили цей народ на поталу їхнім поневолювачам. Перетворення згаданих народів на безмовних – ганебна ситуація. А для Зеленського – все в рамках норми.

Ось такий образ України й українців ми побачили в Новорічну ніч.

У кадрі наш президент був елегантний і артистичний. Але деякі його слова, як мені здалося, були не зовсім зрозумілі ­аудиторії. Згадавши про виклик епідемії, він зауважив, що система охорони здоров'я виявилася до неї не готовою, бо "ще до Covid дехто втратив нюх". А стосовно критики на свою адресу сказав: "Ми не слухаємо метальників бруду на вентилятор соцмереж". Цікаві фразеологізми, чи не так?

Президент сидів на стільчику, аби перебувати на одному візуальному рівні з дітьми. Говорив тихо й доступними словами. Та зненацька з нього полізли процитовані вислови. Що він мав на увазі ми, звісно, зрозуміли. Незбагненне інше: якщо йому закортіло побикувати, то чи не варто було дібрати інших слухачів? З'їздив би до буцегарні. На згадках про "нюх" і "вентилятор" зірвав би оплески. Президент ображається. Не хоче говорити з нами. Він усе життя мав справу тільки з інвесторами і фанами. Перші ним задоволені. А от із прихильниками проблема. З'ясувалося: окрім беззастережно замилуваних, є чимало тих, які ніколи не шаленіли від зіркового образу, і тих, що дозволяють собі – навіть страшно подумати! – некомпліментарні висловлювання на його адресу. Як тут не образитися?

16 грудня 2020 року Центр Разумкова оприлюднив результати соціологічних досліджень, про які одразу скажу: це катастрофа.

20 відсотків респондентів назвали Зеленського політиком року, хоча наприкінці 2019‑го таку оцінку давали 46 процентів опитаних. Кількість симпатиків разюче скоротилася. Задля справедливості треба сказати, що інших політиків оцінюють ще скептичніше. Показник Петра Порошенка – 10 відсотків, Юрія Бойка – 5, Віктора Медведчука – 4, Дмитра Разумкова та Юлії Тимошенко по 3 відсот­ки. Рейтинги інших номінантів – на рівні статистичної похибки. Хоча одне ім'я все ж варто згадати: 1 відсоток респондентів, вочевидь, взяли участь в опитуванні, утікаючи від психіатрів. Бо назвати Анатолія Шарія політиком року можна лише… Як би це м'якше висловитися? Лише уподібнившись до свого кумира.

Але є й позитивна новина – 5 відсотків розчаровані всіма державними діячами, а 17 утрималися від того, щоб назвати когось політиком року. Отже, 22 проценти українців здатні об'єктивно оцінювати наш істеблішмент.

 

Найсумніша для Зеленського новина – 42 відсотки назвали його розчаруванням року. Президент – беззастережний переможець у цій номінації. Він обійшов навіть Covid – "проблему року" з оцінкою 27,5 відсотка голосів. А це, погодьтеся, було непросто.

Українці не в захваті й од інших представників еліти. Петро Порошенко розчарував 10 відсот­ків, Віктор Медведчук, Денис Шмигаль, Юлія Тимошенко, Олег Ляшко, Олексій Гончарук – по 2 проценти. І це дивно. Бо, щоб розчаруватися, треба спершу на щось понадіятися. А які надії можна пов'язувати з Медведчуком чи Шмигалем?

А тепер макрооцінка ситуації: 16,5 відсотка респондентів вважають, що події в Україні розвиваються у правильному напрямі, 67 – протилежної думки. Торік ці показники становили відповідно 44 і 36 відсотків.

71 процент відзначили погіршення ситуації в країні. Поліпшилася вона для 3 відсотків. Залишилася незмінною для 20. Геть інші оцінки фіксували соціо­логи 2019 року: 29, 14 і 47 відсотків відповідно.

Цьогорічна оцінка – цілковите дежавю 2018‑го – останнього року президентства Петра Порошенка. Тоді так само 67 відсотків відзначали погіршення ситуації, покращення та незмінність помічали 5 і 22 відсотки опитаних.

Які причини такої радикальної зміни тренду? Як сталося, що за неповних два роки президентства Зеленський увігнав країну в той-таки песимізм, що спостерігався наприкінці каденції п'ятого президента? При цьому будьмо неупереджені: на його адресу не лунає жодних звинувачень у корупції. У цьому сенсі, він – протилежність попередника. Так, кадрова політика – провальна. Чого лише варті Андрій Єрмак й Олег Татаров, звинувачувані у зв'язках із російськими спецслужбами. 70 відсотків громадян не довіряють прокуратурі. Стільки ж не довіряють судам і правоохоронній системі загалом, включаючи антикорупційні органи. Але хіба в попередні роки громадяни мали більше довіри до державної машини та бюрократії?

І річ не у війні. Вона триває майже сім років. Президентство Петра Порошенка відзначилось страхітливими воєнними поразками. Нині ж триває погане, та все ж перемир'я. Зустріч із Путіним завершилась нічим. Мінські переговори – суцільний гротеск. Але хіба це новина?

2020-го економіка впала на 5 відсотків. Однак це не катастрофічний показник. Зі скрипом, але Україна отримує позики від Євросоюзу та Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Складнішими виявилися переговори з Міжнародним валютним фондом. Тож держбюджет на цей рік зверстаний із дефіцитом у 16 відсот­ків ВВП – найбільшим за всю історію України. І в цій ситуації Національний банк виявився спроможним утримувати інфляцію на рівні, прийнятному і для споживачів, і для експортерів. Принаймні за минулий рік ми не бачили карколомного падіння гривні.

Що точно свідчить не на ко­ристь президента і його уряду – то це обсяги інвестицій і заощаджень. Кредитування економіки за 2020-й становило 12 відсотків ВВП, за даними Нац­банку. Це один із найнижчих показників у світі. Інвестиції українських банків у реальний сектор економіки скоротилися з 5,6 до 4,3 відсотка.

Заощадження юридичних осіб становлять 7 процентів обсягу ВВП, хоча 2017‑го мали 17,8 відсотка, 2018‑го – 15,2, а позаторік – 12,2 відсотка. Ще похмуріша ситуація із заощадженнями домогосподарств. На кінець року становили жалюгідних 0,9 відсотка доходів фізичних осіб. І це при тому, що за останні 10 років приріст заощаджень у країнах ЄС не опускався нижче 10 відсотків ВВП, а нині, в період кризи, зріс до 20.

Якщо всю цю мову цифр перекласти буденною, то знадобиться кілька слів: у людей немає грошей. Країна проїдає заощадження. Бізнес і банки не поспішають з інвестиціями, бо не бачать перспективи. Міжнародні фінансові інститути так само скептично оцінюють економічне становище України. Тож чого нам чекати 2021 року? Для позитивного прогнозу треба бачити точки зростання. Але їх немає. У кращому випадку, якщо Україна отримає позики, нас очікує стагнація; в гіршому – інфляція і стрімке падіння.

Чи розуміє це Володимир Зеленський? Звісно. Повернімося до діалогу біля новорічної ялинки. Президент, здавалося би, назвав ту ланку, яка може витягнути весь ланцюг української економіки, – кредитні ставки для бізнесу в 5, 7 і 9 відсотків.

Заходимо на сайт Приватбанку, аби ознайомитися з умовами. З'ясовується, президент сказав не всю правду. Ось інформація про те, хто може отримати позику: приватні юридичні особи, сукупний дохід яких (із групою пов'язаних осіб) становить понад 100 мільйонів гривень. Кредит зі ставкою 0 відсотків надається для рефінансування юридичним особам із виручкою до 10 мільйонів євро; ставка 3 відсотки річних – для юросіб із виручкою до 100 мільйонів гривень на поповнення обігових коштів; під 5 відсот­ків – для юросіб із виручкою до 50 мільйонів гривень за умови створення щонайменше двох робочих місць упродовж першого кварталу поточного року.

У мене одне запитання: президент певен, що ця інформація стосується стартапів, малого й середнього бізнесу?

Зеленський уміє тримати слово перед сильними світу цього. Згадані кредити – промовиста ілюстрація. І до речі, звідки такий парадокс? Вкладення коштів в економіку скорочуються, а кредитні ставки зменшуються. Позики дешевшають тільки тоді, коли зростають обсяги інвестицій. Річ у тім, що кредит насправді не подешевшав. За згаданою президентом програмою, значну частку відсотків покриватимуть із держбюджету. А це означає, по-перше, дешеві кредити – не для всіх, по-друге – усі платники податків відповідатимуть своїми грішми за преференції для обраних.

На жаль, президент не сказав про це дітям.

2019‑го Україна проголосувала за "хорошого хлопця", який не крастиме. Але з'ясувалося, чесності недостатньо, аби щодня приймати рішення, які визначають життя мільйонів. Ми побачили, що "хороший хлопець" насамперед хороший для власників України. В їхніх інтересах – нові умови кредитування, тарифи, ринок землі. А що для мільйонів українців? Правильно – президентський медіакреатив.

Телевізійні канали, за окремими винятками, беззастережно компліментарні до влади. А Зеленський випромінює позитив. Та в системі стався збій. Люди вже не ведуться на шоу. Обличчя смутнішають. А усмішки дедалі більше нагадують оскал.

І це непокоїть Володимира Зеленського. Він сумує за наївною Україною, яка аплодувала йому і з дитячим щиросердям зробила своїм президентом. І суть справи він бачить не в тім, що час спливає, життя людські минають, а країна не бачить навіть натяку на вирішення ключових проблем. Причина тотального песимізму, вважає президент, не його безпорадність і некомпетентність, а соціальні мережі й невдячні блогери, які кидаються "брудом на вентилятор".

Пане президенте, роззирніться: може, вентилятор десь неподалік?

×