Четвер, 08 квітня 2021 08:37

"Люди в усіх країнах однакові. Різні лиш оточення та умови життя – ритм і порядок"

Я – самозванець. Ніде не вчився. Захотів малювати – от і малюю. Так, не вмію робити це, як справжні художники, – змішувати кольори, відтворювати точно те, що уявив. Але пре та й пре.

У сьомому класі пішов на гурток малювання. Перше, що нам сказали, – зробити палітру кольорів. Для чого – не пояснили. Кинув це заняття і довго не повертався.

Став подорожувати автостопом, бо хотів бухати на фестивалях, а грошей мав мало. Потім купив мотоцикл.

Коли є бажання пригод, не треба чекати грошей чи зручного часу. Ця внутрішня емоція має перерости в азарт, включити внутрішній мотор, спровокувати мурахи по шкірі й дати копняка під сраку – всьо, завтра фігачу! І пішов. Або поїхав. Тоді відчувається кайф від життя.

  Петро БУЯК, 39 років, художник. Народився 12 липня 1981-го в Івано-Франківську. Батьки працювали на заводі ”Промприлад”. Закінчив вище професійне училище №13, відділення контрольно-вимірювальних приладів і автоматики. Спробував себе у 28 професіях – ковалем, фотографом, ведучим авторської програми про музику ”Корчма”. 2015-го почав малювати. Працює у стилі арбрют, наївне мистецтво. Разом з Кірілом Кірілловим та Остапом Бринським створив проєкт ГАК – ”Галерею ахуєнної картини”. Неодружений. Подорожує на мотоциклі, велосипеді, автостопом і пішки. Відвідав 16 країн. 2019-го за два місяці пройшов 1200 кілометрів Словаччиною та Чехією. На мотоциклі їздив у Монголію і Казахстан. Любить профільтрований самогон без запаху, джин на ялівці, ”сцяльне” некрафтове пиво. Їжею не перебирає, особливо якщо вона пряна. Колекціонує поштівки з різних країн.
Петро БУЯК, 39 років, художник. Народився 12 липня 1981-го в Івано-Франківську. Батьки працювали на заводі ”Промприлад”. Закінчив вище професійне училище №13, відділення контрольно-вимірювальних приладів і автоматики. Спробував себе у 28 професіях – ковалем, фотографом, ведучим авторської програми про музику ”Корчма”. 2015-го почав малювати. Працює у стилі арбрют, наївне мистецтво. Разом з Кірілом Кірілловим та Остапом Бринським створив проєкт ГАК – ”Галерею ахуєнної картини”. Неодружений. Подорожує на мотоциклі, велосипеді, автостопом і пішки. Відвідав 16 країн. 2019-го за два місяці пройшов 1200 кілометрів Словаччиною та Чехією. На мотоциклі їздив у Монголію і Казахстан. Любить профільтрований самогон без запаху, джин на ялівці, ”сцяльне” некрафтове пиво. Їжею не перебирає, особливо якщо вона пряна. Колекціонує поштівки з різних країн.

Подорожі – це про людей. Жодні замки чи церкви не замінять досвіду спілкування з місцевими. А красиві фоточки архітектурних пам'яток є в інтернеті.

Влаштовую алковелотури. Приїжджаю в село, купую в магазині чвертку і п'ю її з місцевими. "Ти, головне, далі їдь", – пишуть знайомі, спостерігаючи за моїми пересуваннями у фейсбуку. Буває, гроші скидають.

Інтернет не врятує у степах Азії. Лише здатність до виживання й інстинкт самозбереження.

Для українців подорож може бути лише за кордон. В дорозі постійно чую: "Тобі нема що робити, аж сюди приїхав? Ти певно, якийсь мільйонер".

Всі люди в усіх країнах однакові. Бажання, думки, прагнення, проблеми й радості. Різні лиш оточення та умови життя – ритм і порядок.

Просидів рік удома – і вже не можу малювати й писати, хоча накупив інструменту. Бракує емоцій. Мушу надивитися на роботу інших, засумувати за майстернею.

Ілюструватиму хіба що свої книжки.

Я, як у мультику: "Характер скверный. Не женат".

Не знаю, що таке кохання. Понавидумували термінів, а як їх тлумачити – ніхто не знає.

Або приймаєш людину, якою вона є, або не приймаєш узагалі. Бо ж раптом і тебе захочуть зробити "ідеалом". Де тоді свобода?

Усі свої вдачі чи невдачі в попередніх стосунках ми формуємо в певний пакет вимог, з яким підрулюємо до потенційних партнерів: з'їсть чи не з'їсть. Якщо не з'їдає – тавруємо. Мовляв, погана людина. Але, якщо знайдеш партнера з ідентичним пакетом, вам обом буде скучно.

Ніхто з "диванних експертів" не висловлює власних думок. Всі говорять словами своїх авторитетів.

Цілована Богом земля, де завжди сходить сонце, свята Галичина. Такі усі віруючі, побожні, культурні. Треба ж якось компенсувати ненависть до всіх навколо. Хоча б неймовірною любов'ю до себе. Насправді ми такі самі гівнюки, як і всі решта.

Ідуть на Великдень усі в церкву – вимиті, вичесані, гарно вбрані, на нових машинах, з напакованими кошиками. Розкладаються у дворі, запалюють свічечку. 100 гривень священнику кидають. А поруч стоїть простий дядько, у старому одязі, з бідним кошиком. Дивиться на то Бог і думає собі: "Йой, нещастя яке, вже п'ятий рік приходе, ніц доброго немає в нього. А той – у нього щороку все ліпше й ліпше. То він піде на небо. Хитрий, діловий – буде в моїй армії ангелів. Бідний – хай іде нахєр, ходе, молиться вічно, щось у мене просе. Не годне з простим завданням справитися – раз на рік прийти нормально і файний кошик посвятити. Такі мені тут не тре". Так воно працює?

Чому в Бога тільки просять? Як він дасть? З неба бочку золота скине чи що?

Цілуємо розіпнутого Ісусика на Хресті. Але ж він потім воскрес. Може, варто зняти його з хреста? Ми ж молимося на мертвого.

Добро і зло – одне ціле. Як день і ніч, світло й темрява. Обидва явища потрібні, бо лише в порівнянні можемо їх пізнати.

Мета кожного з нас – передати всю накопичену за життя інформацію. Нащо? А біс його знає.

Наші думки – це наслідок оточення та ідей, промовлених задовго до нас. Не маємо уявлення про те, що в нас під ногами, а вже ліземо за мільйони світлових років.

На всі світоглядні питання відповідаю: "Спочатку була Галичина".

Ми хочемо якнайдовше утримувати біля себе тих, хто нам корисний. Тому й роздаємо титули: кращий друг, найнайкращий друг.

Пам'ятаю себе з того моменту, коли міг самотужки вилізти з хати й загубитися в бур'янах.

Мама в мене найкраща. Терпить мої викрутаси, любить мене. Не певен, що розумію її переживання й турботу. Можливо, десь не виправдав сподівань. Але знаю: вона потребує моєї уваги. Байдуже, дитячої чи дорослої. Іноді втікаю від неї, та вона мене все одно чекає.

Між дітьми й батьками завжди війна. Ми хочемо бути інакші, ніж були вони. Але в підсумку все одно стаємо такими самими.

Не розумів, нащо школа. Ніхто й не намагався мене зацікавити навчанням. Навпаки, заставляли тупо зубрити. Інтерес знаходив лише у спілкуванні з однокласниками.

А може, суть наївного мистецтва – помста за дитячі травми?

Доки твориться, треба творити. Бо не знати, наскільки сил і кайфу від роботи мені вистачить.

У натхнення чи муз не вірю. Вірю в ідеї. Вони з'являються в момент, і треба змусити себе їх втілити. Коли ж нападає лінь, беруся за технічні аспекти – натягнути полотно, підготувати дошку. Так і втягуюся.

Гроші – інструмент для втілення бажань. А щоб їх мати достатньо, треба чогось хотіти. Ті, кому грошей завжди мало, нічого не бажають. Або насправді бажають не того, що озвучують.

Машиною часу скористався би раз. Помандрував би на 500 років уперед, щоб подивитися, як живуть люди на святій Галичині. Не певен, чи зрозуміють мене. Можливо, я здаватимуся їм тараканом. Та вірю, що тут і далі на Великдень святитимуть яйця.

Часто лапаю Бога за бороду. Але він кусає мене за руку і втікає геть. Мабуть, боїться, що я забагато дізнаюся про нього.

Йтиму далі з тим ритмом, що й до цього. Щось додаватиму, а щось втрачатиму. Але нічого не змінюватиму.

Зараз ви читаєте новину «"Люди в усіх країнах однакові. Різні лиш оточення та умови життя – ритм і порядок"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 863
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути