Ґарет Джонс провів три дні серед голодуючих селян
"Я подивився через річку на Кремль. Його золоті бані й червоні вали стоять перед посольством. У цій цитаделі живе Сталін. Там розробили політику, яка за останні п'ять років змінила життя кожного в цій країні. Там Іван Грозний сотні років тому панував в оргії терору й катувань. У традиціях Кремля – не поважати життя та прав людини", – пише у статті "Вся правда про Росію" британський журналіст 28-річний Ґарет Джонс. Її опублікував 3 квітня 1933-го в газеті The Daily Express.
Він тричі відвідав СРСР. Уперше 1930-го поїхав подивитися на Сталіно, до 1924-го – Юзівка, тепер Донецьк. Про нього розповідала мати, яка працювала нянею у сім'ї власників металургійного заводу Юзів.
Улітку наступного року супроводжує Джека Гайнца, онука засновника американської компанії Heinz. Той хоче подивитися на розвиток промисловості. Спочатку відвідують Ленінград і Москву. Бачать плакати, що висміюють американців і повідомляють про економічну кризу у США. Бувають на будівельних майданчиках і фабриках. У комісаріаті сільського господарства їм розповідають, що створюють колгоспи. Джонс і Гайнц у захваті від радикальних змін.
"У цехах Макіївки дружини робітників чекають на овочі. Час від часу повз них проїжджає повна вантажівка. Домогосподарки чекають. Продавець намагається заспокоїти: "Не хвилюйтеся, товариші!" Одна жінка дивиться на порожній кошик, а тоді питає: "Чи буде з чого зварити суп?" – читає Ґарет Джонс матеріал у газеті "Известия".
Це його зацікавлює. Хоче побачити життя провінції. Підбиває Джека Гайнца поїхати до Самари – за тисячу кілометрів на схід від Москви. З вікна вагона бачать жінок, які працюють на полі. Ґарет виходить їх сфотографувати. Ті помічають чоловіків. Вирішують, що це якесь начальство, і підходять. Скаржаться на важке життя. Кажуть, сподіваються на повстання, що скине більшовиків.
Британець та американець ходять селами на околицях Самари. Люди розпитують, чому англійці хочуть війни з Радянським Союзом.
– Чи достатньо у вас їжі? – питає журналіст селянку.
– Ми залишилися без землі, – бідкається та. – Найкращих корів забрали, залишили худих і слабих. Навіть не маємо молока.
– Відтоді як нас змусили працювати в колгоспах, почалося собаче життя, – каже в іншій хаті селянин. – Краще лягти під землю, ніж жити в такий час. Зерно відібрали й вивезли до міст. Голодуємо. Що робитимемо взимку? Всі села голосять.
Коли іноземці відходять, чоловік хапає їх за плечі й благає нікому не розповідати почуте, бо вишлють.
Зустрічаються з головою села. Той із гордістю розповідає, що в селі було 40 родин "куркулів". Усіх їх відправили в Сибір на лісопильні та будівництво залізниці.
Ґарет Джонс і Джек Гайнц їдуть дивитися на розбудову Запоріжжя, Харкова й Києва. Хочуть сфотографувати Дніпрогес, але їм не дозволяють. Відвідують колгосп німців неподалік. У XVIII столітті вони заснували колонії на півдні сучасної України. Супровід розповідає про досягнення, але втручається селянин.
– Скажи йому правду! Чому ти брешеш? – кричить він до комуніста. – Вони вислали куркулів. У листах ми прочитали, що 90 дітей загинули дорогою до Сибіру. Вони відбирають наше зерно. Ми всі боїмося, що й нас вишлють.
У газетах Ґарет Джонс читає, що в липні виконали 40% зернового плану. Україна дала 9 тис. т картоплі замість 25 запланованих. Очікують неврожай цукрових буряків.
"Імовірно, цієї зими голодуватимуть мільйони. Зараз уже голодує Україна", – пише Джонс до свого редактора Айві Лі. Після повернення в Англію публікує статтю "Чи буде суп?" Описує побачене на Поволжі та в Україні.
"Прирівняти майно колгоспів до майна державного і всебічно посилити його охорону від розкрадання. До злодіїв застосовувати вищу міру – розстріл із конфіскацією всього майна. За пом'якшуючих обставин заміняти її позбавленням волі на строк не менше 10 років", – генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін 7 серпня 1932-го підписує закон, який у народі називають "про п'ять колосків". Влада береться його ретельно виконувати. Україну охоплюють масштабний голод і терор.
Ґарет Джонс працює в Лондоні, в апараті лідера Ліберальної партії Девіда Ллойда Джорджа. Допомагає писати мемуари про Першу світову війну. Містом пліткують про молодого журналіста, який писав про голод у СРСР. Кепкують, бо більшість видатних англійців повідомляють про швидкий успішний розвиток Радянського Союзу.
Їде туди ще раз у березні 1933-го. Як представник відомого політика отримує радянську візу з позначкою "безкоштовно". У Москві потрапляє на пишний банкет. Розпитує про становище людей.
– У нас по селах тріумф. Селяни задоволені. Тепер вони найвідданіші прихильники комунізму, – розпинається п'яний більшовик.
Джонс виходить у місто.
– Я з України, там немає хліба, – розповідає обідраний селянин, якого зустрічає на вулиці. – В моєму селі всі помирають. Я приїхав до Москви по харчі, які надішлю додому поштою. Ми приречені.
Поряд бачить прилавки магазинів із хлібом, маслом, сиром, апельсинами, яблуками, інжиром, фініками, рибою та ікрою. Його вражає, що все продають за золото або долари. Це "Торгсин". Селяни здають сюди цінності за їжу. Золото йде в державну казну.
"Якось серед ночі я прокинувся від вереску під вікном, – писав у щоденнику Джонс. – Виглянув і побачив натовп. Бородатий український селянин, одягнений в овчину, боровся з міліціонером. За дядька вчепилися троє наляканих дітей.
– Ви не маєте права жебракувати тут, – кричав міліціонер.
– Ми хочемо хліба! Ми хочемо хліба! – пищали діти".
Вирішує дістатись України. Йде до посольства Великої Британії.
– Зараз там небезпечно, бо всі шукають їжу, – говорять у представництві.
– Якщо ви хочете їхати – не кажіть комуністам, бо вас арештують. І не ходіть уночі, можуть убити.
Отримує запрошення від Генерального консульства Німеччини в Харкові. Дізнається, що чекісти забороняють відвідувати села. Одягається в старе, щоб не привертати уваги, і сідає в потяг.
"Поряд комуніст переконував мене, що голоду немає, – розповідав пізніше британським журналістам Ґарет Джонс. – Тоді я поклав шматок хліба у плювальницю. Селянин-попутник кинувся до нього і з'їв. Я повторив це саме з апельсиновою шкіркою. Якийсь чоловік дістав її та згриз. Після того комуніст усю дорогу мовчав".
На одній із дрібних станцій на Харківщині британець виходить із вагона. Навколо глибокий сніг. Іде 60 кілометрів уздовж колій. Повсюди бачить трупи, зустрічає опухлих дітей і чоловіка, який їсть мертвого коня.
– Ми ще чекаємо смерті, – розповідають селяни. – Маємо трохи корму для худоби. Іди далі на південь. Там у них вже нічого немає. Люди повимирали селами.
Ділиться їжею та ночує на підлозі. Почуте записує.
– Коли ми вірили в Бога, були щасливі й жили добре. Коли вони спробували покінчити з Богом, ми стали голодні, – каже один українець.
Через три дні Ґарета Джонса спиняє міліціонер. Вимагає документи, а тоді силоміць везе потягом до Харкова. Кілька днів живе в місті під охороною. Бачить тисячі людей у черзі по хліб.
"Голод практично скрізь. Мільйони вмирають, – пише в листі до батьків після повернення із СРСР. – Я бродив кілька днів Україною. Там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні й корови виздихали. Люди також вмирали з голоду. Це терор, який набув нечуваних масштабів".
"Ця частина світу є котлом протиріч та інтриг. Містер Ґарет Джонс забагато дізнався про тамтешні події. Мав пристрасть до вияснення всього, що відбувалось. Я завжди боявся, що він від цього постраждає. Від його пильного ока важко було щось приховати. Він долав усі перешкоди, що заважали дізнатися про щось чи перевірити факт. Володів здатністю виокремлювати речі,
які мали значення", –
Девід Ллойд Джордж (1863–1945), прем'єр-міністр Великої Британії у 1916–1922 роках
"Вони знали, що ведуть життя злиденне й суворе. Недоїдають і мерзнуть. Весь час, коли не сплять, працюють. Але раніше їм жилося ще гірше. Вони охоче в це вірили. Тоді були рабами, а тепер – вільні, це головне", –
писав 1945-го в романі "Колгосп тварин" Джордж Орвелл (1903–1950). Припускають, на честь Ґарета Джонса назвав персонажа власника ферми Паном Джонсом. Проти нього тварини підняли повстання, обравши диктатора – свиню Наполеона, за сюжетом
Називали брехуном і шукачем сенсацій
Європейські й американські засоби масової інформації друкують статтю Ґарета Джонса "Голод править Росією" в березні 1933 року: "Скрізь чути крики: "Хліба нема! Ми вмираємо!" Я пройшовся українськими чорноземами, оскільки вони були найбагатшими фермерськими землями Російської імперії. Кореспондентам заборонено їздити туди, щоб не бачили голодуючих". Він скликає прес-конференцію в Берліні.
"Серйозний молодий чоловік в окулярах прибув до Берліна минулого тижня після тритижневого турне Україною, – пише преса. – Розповідав страшні речі. Кореспонденти слухали чемно, бо містер Джонс колись був особистим секретарем Девіда Ллойда Джорджа".
Ґарет перший заявляє, що політика колективізації спричинила катастрофу. Селяни пухнуть із голоду та благають про допомогу. СРСР реагує миттєво. Міністр іноземних справ Максим Литвинов викликає посла Союзу у Великій Британії Івана Майського й звинувачує його в підтримці журналіста. В особистому листі Ллойду Джорджу повідомляє про довічну заборону на в'їзд Джонса на територію Союзу. Стосунки між політиком і помічником стають прохолодними.
"Голод" – це слово, яке я чув найбільше. Люди в пошуках їжі просилися до поїзда, щоб під'їхати хоча б до наступної станції, – писав тоді ж анонімно англійський журналіст Малкольм Маґґерідж у The Manchester Guardian. – У декого тіла розпухли – неприємне видовище. Я бачив групу куркулів, що марширували під озброєною охороною в Дніпропетровську. Маленькі міста й села, здавалося, просто завмерли".
У квітні того ж року Джонс пише статтю "Прощавай, Росіє". Закликає британців цінувати свободу та права людини, не вірити байкам про успіхи Радянського Союзу.
"У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та СРСР в американській пресі з'являється "страхітлива історія" з британського джерела про голод у Радянському Союзі, – пише у статті "Росіяни голодні, але не голодують" голова московського бюро The New York Times Волтер Дюранті. – Про "тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть". Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей. Але поширені випадки смерті від хвороб, спричинених недоїданням".
Радянський Союз починає масштабну кампанію проти Ґарета Джонса. Використовує своїх агентів – представників західної преси в Москві. Підкуплені всесвітньо визнані журналісти заперечують інформацію про голод. Натомість пишуть про "нестачу продовольства". Джонса починають сприймати як брехуна, що шукає сенсації. Ніхто його не підтримує. Мовчить і журналіст Малкольм Маґґерідж. Хоча знає, що колега говорить правду.
1935-го Джонс їде в Японію. Далі з німецьким офіцером Гербертом Мюллером – до китайських Пекіна і Внутрішньої Монголії, яку захопили японські війська. Тоді ж СРСР окупує Зовнішню Монголію. Назріває конфлікт, і британець хоче висвітлювати ці події. Його подорож до Китаю організовує представник німецького підприємства Westwag Адам Пурпіс. У Внутрішній Монголії Мюллера і Джонса затримують бандити. Вимагають викуп. Німця відпускають за дві доби. А Ґарета Джонса застрелюють у потилицю.
Westwag мала зв'язки із НКВС, з'ясувалося пізніше. А Герберт Мюллер був агентом комуністичного інтернаціоналу в Китаї.
2 
1
Коментарі