Ковідно-воєнна дистанційка зрівняла всіх у правах – ніде не вчать нічого

Війна спише все, крім невігластва

Освіта в Україні остаточно перетворилася на отримання папірця, який нічого не вартий. Як у вузах дипломи, так і у школах атестати штампують за інерцією. Освітня система попервах не встигла переформатуватися відповідно до сучасних реалій під час пандемії, а з початком нової фази війни остаточно стала недолугим симулякром.

Мені довелося спостерігати цю освітню деградацію на власному досвіді. На початку першої ковідної хвилі я вступила до Міжрегіональної академії управління персоналом. Заклад рекламувався як той, куди можна потрапити без зовнішнього незалежного оцінювання. Для цього вигадали хитру схему – дистанційний вступ до польського універу. Була наївна й думала, що мені стануть у пригоді знання польської мови. Але виявилося, що з того іноземного вузу студентів одразу ж автоматично відраховують, бо єдине завдання цього закладу – бути перевалочною базою для уникнення шкільних тестів. Насправді ж у самій МАУП навіть немає жодного викладача польської мови – таке в них партнерство із закордоном.

 

Загалом більшість часу навчання у вузі в мене забирають пробіжки з паперами до педагогів, бо ті кілька років поспіль роблять вигляд, що не користуються месенджерами й не знають, що таке інтернет. Декан, жінка з Брянської області, постійно відправляє за всіма довідками в чат-бот, що не працює. Лекцій немає від слова "зовсім" – ані звичайних, ані онлайн. Виключно заліки й екзамени – готуйся, як хочеш. На третій рік навчання мене після неодноразових вимог додали до так званої електронної студентської платформи, де мали бути відеоначитування. Насправді ж там зберігають три морально застарілі методички з посиланнями на підручники з політології двадцятирічної давнини.

У мене є шість одногрупників, яких я бачила наживо один раз у житті. Усі вони пошкодували, що їхні батьки вирішили вкладати гроші у вищу освіту, бо не отримують ніяких знань, що в подальшому знадобляться. До того ж одногрупники перевелися з денної на заочну форму й не побачили ніякої різниці в якості освіти, крім того, що почали платити наполовину менше. Вимушена дистанційка ковідно-воєнного походження зрівняла всіх у правах – ніде не вчать нічого.

Така сама приблизна температура по палаті в більшості університетів та академій. А їх у нас сотні. Усі вони спочатку мали залізне виправдання у вигляді пандемії, а тепер іще краще – воєнний стан усе спише. Як то кажуть, не до якісного навчання. Але ж існувати академіям треба, платити зарплату викладачам – так само. Тому і студенти, і педагоги старанно роблять вигляд, що нічого страшного не відбувається. Не до жиру, були б живі. Всі "навчаються" і "навчають" як можуть.

Нагадаю, що цьогоріч загальні екзамени до інститутів взагалі спростили до мінімуму. Стався скандал – завдання до пробних тестів дивним чином збіглися зі справжніми екзаменаційними. Вступників пожаліли, бо вони фактично не навчалися останні кілька років у школі. Учні невинні, що у країні розпочалася війна. Це справді так, але за кілька років ми матимемо справжню катастрофу, коли всі ці недоуки почнуть проявляти себе в дорослому житті. І в прямому значенні не знатимуть таблиці множення. Мабуть, недарма діти, чиє зростання припало на Другу світову, мали закінчувати вечірні школи в дорослому віці. На нас теж це чекає? Найімовірніше, так. Бо навчатися якісно сьогодні собі можуть дозволити лише діти із заможних родин у приватних школах. Ще один варіант – отримання знань у закладах Європи, куди батьки з дітьми змушені були їхати як переселенці.

Натомість Міністерство освіти навіть під час війни все в білому та продовжує видавати бажане за дійсне. Посадовці сумлінно перевіряють бомбосховища у школах. Мовляв, ми нікому не перешкоджаємо на шляху до безкоштовних знань, що досі гарантовані Конституцією. Водночас усі чудово розуміють, що в більшості областей, окрім західних, викладатимуть дистанційно. Бо жодний підвал не можна пристосувати для всіх відвідувачів середньої школи. Дистанційна шкільна освіта в нас зазвичай усе ще закінчується скиданням завдань на вайбер. А далі нехай батьки розбираються. Щоправда, батькам теж іноді потрібен час на зароб­ляння грошей.

Іноді вчителі державних шкіл іще так-сяк ­проводять онлайн-уроки. Але учні молодших класів інтернет-навчання не спри­ймають від слова "­зовсім" – вони елементарно не можуть сфокусуватися на людині поза екраном через свій юний вік. Діти, які вже здатні до дисципліни, справді навчаються за комп'ютером. Але з приватними репетиторами.

Окремо слід зупинитися на якості того матеріалу, що його мають засвоїти учні. Мій викладач англійської констатує, що звичайна українська школа й досі змушує дітей вивчати іноземні мови за радянськими шаблонами. І після багаторічних мук учні не можуть підтримати small talk із британцем або німцем упродовж 2 хвилин.

Треба нарешті подивитися правді у вічі – ми навчаємо для того щоб бути у процесі, чи даємо матеріал, який згодиться в реальному житті? Роз'яснюємо, як самому шукати потрібну інформацію, вчимо аналізувати, чи забиваємо дитячі голови купою несистематизованих дат і фактів для здавання тестів? Сприяємо комунікаціям з однолітками чи пишемо реферати з фізичної культури (це не жарти, діти часто-густо справді здають такі завдання замість вправ у залі)?

Демографічна криза вже давно шепоче: більшість українських вузів не вистрибне з демографічної ями. Просто не буде кому там навчатися. І ймовірно, це на краще. Бо гнатися за кількістю людей із папірцями про вищу освіту, які насправді погано орієнтуються у шкільній програмі, немає жодного сенсу. Війна спише все, крім масового невігластва.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×