Кілька разів привозив дітей. Вони гордяться, що я тут працюю

Камери щохвилини фіксують усе, що відбувається на будові

– Спускайтеся сходами до кранів. Я на нараді з будівельниками, скоро закінчу, – каже телефоном 41-річний Андрій Замогильний. Він – керівник дирекції з будівництва другої черги Національного музею "Меморіал жертв Голодомору".

 

Першу чергу звели у 2008–2010-х для увічнення пам'яті мільйонів людей, які загинули в період Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Збудували за проектом художника Анатолія Гайдамаки, архітектором став Юрій Ковальов. За президентства Віктора Януковича питання про завершення будівництва зависло. До нього повернулися 2016-го, після звернень громадського комітету зі вшанування пам'яті жертв Голодомору та Світового конгресу українців.

– Коли зводили першу чергу музею, я працював в управлінні капітального будівництва Києва. Минуло понад 10 років, і я отримав пропозицію взяти участь у спорудженні другої. Погодився одразу, – Андрій Замогильний виходить із оббитого зеленим профнастилом будиночка для персоналу. Поруч ще кілька таких – тут будівельники перевдягаються й обідають. Засовує руки в кишені темного плаща. З-під коміра видно білу сорочку й червону краватку в цятку. Говорить неспішно. Помітно, що зважує кожне слово.

– Сюди приїжджаю щодня, – продовжує Андрій Григорович. – Тричі на тиждень проводжу наради з підлеглими.

Проект музею розробила група архітекторів столичної компанії "Проектні системи" спільно з варшавською студією Nizio Design International. Будівництво мають завершити до 2022-го. Для облаштування експозиції буде ще рік.

– Роботу почали українські архітектори, – розповідає Замогильний. – Ми залучили визнаних у Європі фахівців – студію Мирослава Нізьо. У поляків більший досвід у цій справі – в Україні за 28 років незалежності нічого подібного не зводили. Вони допомогли у плануванні сучасного музейного простору. Там буде кінотеатр і три конференц-зали на 100 місць кожен. Завдяки пересувним стінам їх можна перетворити на один великий. Також передбачено кафетерій на поверсі основної експозиції. Це зробили для зручності відвідувачів.

Ми з керівником "Проектних систем" Андрієм Миргородським у Варшаві були в Музеї історії польських євреїв "Полін". Він теж присвячений трагічним подіям. У тамтешньому кафе люди жваво ділилися враженнями від побаченого.

У музеї будуть майстерні, де працюватимуть з артефактами, кімната матері й дитини. Малюкам доступною мовою розповідатимуть про трагічну сторінку в історії нашої держави.

Усі проектні рішення погоджуємо з польськими архітекторами. Вони бувають на об'єкті, але щоденно працюємо через листування.

Чоловік у короткій темній куртці виходить із будиночка з великим стосом технічної документації.

– Це за один день, – сміється Андрій Григорович. Продовжує: – Будуємо на схилах. Під землею багато дренажних штолень, інженерних систем і протизсувних споруд. Ще до початку проектування зібрали всі дані. Фахівці під землею обстежили ходи, сфотографували, підготували звіти. Дослідили і верхню частину, де розташовані Меморіал вічної слави, Свіча пам'яті. Встановили контрольні точки по всій площі об'єкта, – вказує на два стовпчики. – Називаємо їх циклопами. Мають одне око, яке щохвилини обертається. Так фіксують усе, що відбувається на поверхні. У глибоких свердловинах встановлені п'єзометри, вони визначають рівень ґрунтових вод. Та інклінометри – фіксують підземні поштовхи.

Рік закріплювали схил. Під час будівництва інженерного тунелю виявили дренажну штольню, якої не було в документації. Роботи зупинили, довелося міняти проектне рішення. Перед штольнею тунель підняли, а за нею – опустили. Будівельники працюють у три зміни.

 

– Зараз дам вам гарного хлопця. Він усе покаже, – говорить Андрій Замогильний. – Видай дівчатам каски і проведи по будівельних роботах, – звертається до інженера 25-річного Данила Лісняка.

– Может, и сапоги? – сміється Данило. Він невисокого зросту, худорлявий. Працює тут місяць.

У будівельному будиночку кладе на стіл три білі каски.

Сходами піднімаємося до Свічі пам'яті, де тривають реставраційні роботи.

– На склоне делаем коридор, в котором будут проходить все инженерные системы – тепло, электрика, – Данило показує на бетонний тунель. Там стоїть будівельна техніка. Робітників не видно – працюють під землею. – Когда строили первую очередь музея, все предусмотрели и на вторую. Но по такому крутому спуску провести коммуникации невозможно. Решили делать шахтный ствол. Под Свечей он спускается на 30 метров.

– А вот и наш самый опытный строитель, – Данило представляє 45-річного Яна Клюшке, директора компанії "Інтер-буд Основа".

– Занимаемся гидроизоляцией, – розповідає той. – Используем немецкие материалы. Нужного качества в Украине не нашли. Дают гарантию по закону пять лет, а по бумагам – год. Переднюю часть планируем закончить до Дней памяти. А с задней еще будем возиться. По графику время есть до Нового года.

Здесь работают 20 людей. Раньше у нас было много специалистов. Сейчас они в Польше, Португалии, Норвегии. Приходится брать людей и обучать.

Ян поправляє невелику сумку через плече. Говорить швидко, жестикулює.

– Мои предки родом из Германии. Пере­ехали в Украину больше 200 лет назад, когда Екатерина ІІ давала возможность немцам без налогов и службы в армии работать в Российской империи.

Работаю еще в Эмиратах с индусами. Они не пьют, не воруют, трудятся по 9 часов шесть дней в неделю. Им платят 200 дол­ларов в месяц, а у нас гранитчики могут получать 2–3 тысячи долларов.

Ян поглядає на годинник і прощається.

– Респиратор нужен, когда долго работаешь с токсичными материалами. Этот использовали, когда гранит мыли кислотой, – Данило Лісняк киває на респіратор, що лежить на бетонних сходах. Звідси видно, як внизу двоє чоловіків викопують хвойники, щоб пересадити.

– Здесь вдоль ступенек будет проходить наклонный лифт. Скоро на нем можно будет прокатиться.

Крутим спуском рушаємо на майданчик музею. Дорога розбита будівельною технікою. Де-не-де стоять калюжі після нічного дощу. Височіють чотири підйомні крани. Екскаватор риє прямокутну яму для встановлення металевих паль підпірної стіни. Неподалік у таку яму троє чоловіків через велику металеву лійку заливають бетон. Їхні гумові чоботи грузнуть у глину.

– Набурили 129 свай. Осталось установить 19, – говорить Данило.

Близько півсотні людей копають траншеї, перевозять матеріали. Підходимо до чоловіків, що розмовляють біля крану.

– Я – з Чернівців. Працюю перший день, – 47-річний Микола Клочко накладає у возик цеглу. – Робочий день – із восьмої до шостої. Маємо годину на обід. Не знаю тільки, що по зарплаті. Хлопці кажуть, більше 10 тисяч матиму.

– Моя баба пережила Голодовку, – продовжує. – Казала, влада забирала все до останнього колоска. По селах були хоч яблука. А в містах варили і жарили бур'ян.

Глиняною стежкою спускаємося до кремезного будівельника з блакитними очима і зморшками на чолі.

– Графік нормований. Але поки не закінчимо свій обсяг роботи, додому не йдемо, – каже 43-річний Сергій Караган. – У 2000 році з Одеси приїхав до Києва. Тут працюю з самого початку. Подобається, що вчасно привозять матеріали, дають конкретні задачі. Та головне, що я пишаюся роботою. Бабуся розповідала, як у Голодомор з лободи варили супи і пекли коржики, їли і тварин, і одне одного. Я й ворогу не побажав би такого. Кілька разів привозив сюди дітей. Вони гордяться, що я тут працюю.

– А вы куда и зачем? – питає будівельник Данила Лісняка, коли він стає на металеву драбину, щоб спуститися в інженерну шахту. – Ничего не знаю, указание от руководства не поступало.

 

Данило дзвонить комусь. Просить повідомити про наш прихід робітникам у тунелі.

– Для строительства тоннеля используют щитовую проходку, – ховає телефон у кишеню. – Специальная машина поднимает и вывозит грунт. По всей окружности тоннеля вставляют кольца.

Драбиною спускаємося в шахту. Тут тепліше, ніж на вулиці. Тьмяно, горять кілька ламп. Тунелем тягнеться вузькоколійка, якою підвозять будматеріали. Наприкінці 20-метрового коридору стоїть прохідницький щит. Його обступили п'ятеро людей. Хочуть запустити й показати, як працює. Чоловік із чорною бородою пропонує каву. Відкриває чемодан, у якому складені чашки. Дістає дві, ополіскує кропом з електрочайника.

40-річний Владислав Гребетюк у робочій куртці та жовтогарячій касці поверх чорної шапки і собі заварює каву. П'є великими ковтками.

– У день отримуємо близько 1400 гривень, – розповідає він. – На зміну виходять п'ять робітників і майстер. Кожен знає роботу один одного. Як хтось захворів, підмінить. Тільки електрикам не можемо допомагати, не знаємо специфіки. Вони отримують десь на 400 гривень менше, бо робота фізично не така важка.

Будівельники повідомляють, що щитову проходку зможуть запустити за кілька годин. Владислав проводжає до виходу. На металевому перекритті над шахтою позує для фотографа.

– Робота в нас важка, мозолі на руках ніколи не сходять, – усміхається. – Дружина скаржиться. Вона гінеколог. Руки в неї ніжні.

У музеї "Меморіал жертв Голодомору" пахне воском. Із відвідувачів – літня жінка з хлопчиком. Ходять мовчки.

У Залі пам'яті попід стінами стоять два човни, на столах викладені глечики та глиняні миски, з діж стирчать рогачі, до одного з них підвішена колиска. На великих екранах демонструють архівні документи, свідчення очевидців і документальні кадри. По периметру на пюпітрах лежать Книги пам'яті жертв Голодомору, підсвічуються лампами. У центрі стоїть прозорий квадрат із пшеницею. Над ним горить свічка.

– Тут представлені етнографічні предмети початку ХХ століття, – розповідає 28-річна Яна Гринько, завідувачка експозиційно-­виставкового відділу. – Вони відтворюють атмосферу українського села перед Голодомором. Експозиція поповнюється. Приймаємо від людей документи, листи, предмети побуту, збираємо свідчення тих, хто пережив Голодомор.

У Книгах пам'яті люди приходять подивитися списки по своєму селу чи області. Не раз над ними плакали.

У музеї працюю шість років. Всюди бачу зв'язки чи паралелі з цією трагедією. Коли дізналася, що перший конструктор Lego з'явився 1932 року, подумала, що у світі була економічна криза, а в Україні – геноцид.

У моїй родині є жертви Голодомору. Дізналася про це, коли вже працювала в музеї. Мама у Книзі пам'яті показала записи про дітей прабабусі. У Радянському Союзі людей арештовували за розмови про Голод, свідчать архіви. Так створювали безпам'ятство. Після того як люди дізнаються про померлих від голоду родичів, шукають далі інформацію. Це травматична історія. На її усвідомлення треба час.

2018-го музей відвідали 240 тисяч людей. Цьогоріч побували вже понад 200 тис.

– Більшість відвідувачів – від 15 до 45 років, – говорить Яна Гринько. – Діти приїздять класами, приходять студенти, які пишуть наукові роботи, багато дорослих приводять родини. Ми не ставимо вікових обмежень. Для малих розробили кілька майстер-класів. Скажімо, вони виготовляють свічки. Розповідаємо, що в Україні є традиція кожної четвертої суботи листопада їх запалювати. З цією свічкою йдуть додому. Часто батьки просять, щоб наші працівники розказали дітям про Голодомор. На моїй пам'яті жодного разу не плакали. Бувало, лишалися байдужі. Особливо, якщо цього дня вже мали кілька екскурсій.

З інших країн до нас їдуть, бо хочуть більше дізнатися про Голодомор. Часто з Росії приїздять з упередженням, що це не геноцид. Просять їм довести зворотне.

×