Частина II
Українське село на межі ХIХ–ХХ ст. переживало свою тиху революцію. Воно було повне молодих і впевнених у собі людей, відкритих до змін. Частиною цих змін і стало віднайдення Батьківщини з великої літери. Певною мірою, це ставалося під впливом українських патріотів. Вони творили образ української нації як селянської – бо ж саме селяни, на їхню думку, не піддалися на польську чи російську асиміляцію, зберегли українську мову, традиції та історичну пам'ять. Українські діячі свідомо стилізували себе під селян. Носили селянський одяг – як-от Володимир Антонович і "хлопомани", говорили й писали селянською мовою. А деякі, як Іван Франко, навіть вдавали із себе селянських дітей.
Вибір селян за основу нації був розумним вибором. В Україні, де поміщик – росіянин чи поляк, купець – найчастіше єврей, не знали "хлопської мови" й не говорили нею, вираз "геть панів" міг означати "геть ляхів, геть москалів, геть жидів".
Однак вибір селян за основу нації був також тяжким вибором. Порівняльні дослідження показують: всюди селяни були тією соціальною верствою, яка включається в націотворення найпізніше. І, навпаки, ті національні рухи, які ставлять на селянство, відстають у своєму розвитку. Бо селяни як соціальна група не мали стійкої й виразної ідентичності.
Селяни не довіряли міським агітаторам, навіть якщо ті говорили їхньою мовою. Бліді обличчя й доглянуті, без мозолів, руки переконували, що перед ними переодягнуті "пани", які не знають, що таке тяжка фізична праця. А, отже, робили висновок селяни, вони хочуть їх задурити й обманути.
Селяни захоплювалися Шевченком, коли їм читали його поезії вголос. Вони не могли повірити, що хтось міг так писати "їхньою мовою". Окремі його ліричні вірші у їхньому переспіві навіть стали народними піснями. Однак вони не могли зрозуміти його політичних поезій чи віршів про козацьке минуле: слова, які вживав Шевченко – "старенька сестро Аполлона", "гарем", "Хортиця", – були понад їхню голову. Українські патріоти називали Шевченка селянським поетом. Але, як показували їхні ж опитування селян, у мужицькій хаті його або не знали, або не розуміли.
Шевченко був знаний і зрозумілий для вивчених селянських дітей. Український національний рух, подібно до німецького і значною мірою польського, виник як лівий, тобто поєднував гасла націоналізму з ідеологією соціалізму. Не випадково польські поміщики з Центральної України у 1850–1860-х обзивали Шевченка і його послідовників "комуністами". Російська поліція у 1870-х писала, що українські патріоти носять в одній кишені Кобзар "батька Тараса", а в другій – "Капітал" Карла Маркса. В австрійській Галичині Іван Франко та його покоління "радикалів" у 1890-х створили перші українські політичні партії, кожна з яких тією чи іншою мірою сповідувала соціалізм. До 1914 року налічували аж п'ять перекладів "Маніфесту комуністичної партії" українською мовою. А перший політичний твір, який проголосив гасло політичної самостійності – "Україна ірредента" 1895-го, – вийшов з-під пера марксиста Юліяна Бачинського.
Є загальне правило: покоління, яке переживає соціальні ліфти, схильне вибирати екстремістські ідеології – бо вони відповідають різким змінам у їхньому житті. Це правило добре перекладається на досвід покоління навчених селянських дітей, що з'явилося на межі ХІХ–ХХ ст.: вони вибирали соціалізм, який, завдяки Шевченкові, Франкові та іншим, був "одягнутий у селянський одяг".
На початку 1900-х в австрійській і російській частинах українських земель відбуваються масові селянські страйки. А в Росії – навіть перша революція 1905–1907 років. Її Ленін назвав репетицією 1917-го. У випадку українському її репетиційний характер полягав у повторюваності характерної риси: коли збунтовані селяни шукали підтримки в міських політиків, а особливо соціалістів, то воліли звертатися не до російських, а до українських – агрономів, вчителів, лікарів із числа селянських дітей.
Окрім того, що це були "свої люди", існувала ще одна причина, чому українські селяни вибирали українських соціалістів: останні, на відміну від російських, звертали увагу на місцеві умови. Український селянин був більшим індивідуалістом, ніж російський – зокрема, через козацьку пам'ять і козацьку спадщину.
1918 року Роза Люксембург звинувачувала Леніна, що він плекає і розбещує український "буржуазний" націоналізм. У відповідь Ілліч писав: українські селяни віддають перевагу українським соціалістам – а тому нехтувати важливістю національного питання в Україні було б "небезпечною помилкою".
Прикінцеві висновки і зауваги: коли говоримо про перетворення "селян у націю", то не варто перебільшувати результати цього. Напередодні Першої світової війни в українському селі існували лише окремі "націоналізовані острівці" у вигляді освічених селян, читалень чи спілок. Поза ними продовжувало існувати велетенське селянська море, малоосвічене й мало знаціоналізоване.
Ситуація в австрійській Галичині була дещо краща. Але Галичина щодо решти українських земель була тим, що Англія щодо європейського континенту: вона була винятком, а не правилом.
Здається, однак, що важливішими були не регіональні, а часові різниці. Селянство не має стабільних лояльностей і стабільних ідентичностей. Й одні, і другі залежать від ситуації. У спокійні й мирні роки селяни себе мало проявляють, тому-то польські чи російські публіцисти писали про селян майже як про малих дітей, слухняних і доброзичливих, глухих до підбурливих закликів українських міських націоналістів. Але коли настають часи політичних криз – учорашніх слухняних Іванів, Микол і Степанів годі впізнати: вони активні й жорсткі, а навіть жорстокі. І, що важливо, вони проявляють свій національний характер – як це було під час революцій 1905-го та 1917 року чи бунтів проти радянської колективізації 1930-го.
Тим-то головний процес із "селян у націю" припав на коротке – 1914–1991-й – ХХ ст.: століття війн і революцій. Але це вже частина іншої історії (Далі буде)
3 
1
Коментарі