Один мій знайомий - онкохворий. Я його не втішаю - у нас наполеонівські плани: до Дмитрія посадити часник, ранньої весни поповнити дачний розарій, восени поїхати до Львова на Форум видавців. Він сповнений жаги до життя. Я повна знань про його хворобу.

Щодня допікає думка: що з ним буде через місяць - два? Скільки ще? Я йому не можу допомогти так, як хотіла би. Але коли перед очима змінюється колір його обличчя, мені хочеться напитися або розгромити чиїсь неправедно нажиті маєтки.

Інший мій знайомий - колишній держслужбовець. Йому недовго до пенсії, та з державної служби на пенсію вийти не може: не беруть. "Через критичний вік?" - питаю, хоча й знаю відповідь.

Колись він був дуже близько до одного великого начальника. Начальники, навіть ду-у-уже великі, мають карму бути усунутими ще більшими. Мого знайомого, що ходив тінню за своїм начальником, зняли разом із ним. Він гарячково шукає лазівки хоч кудись. Лазівки заштопані намертво.

Мені його не жаль. Десь глибоко в душі думаю: справедливість подеколи є. Спостерігаю за перебігом справ упродовж кількох років. Знаю, якась лазівка  з'явиться. Знайомий в умі підраховує кількість тисяч своєї майбутньої державної пенсії. Та коли б моя воля, позбавила би його і заслуг, і розміру майбутньої пенсії - і вділила б її тому, що онкохворий. Сеанс хіміотерапії для нього коштує 22 тисячі гривень.

Колись, на пікові стояння біля великого начальника, мій знайомий, будучи "під градусом", не міг стримати пихи: "Маріє Василівно, якби ви знали, яку я мав владу над людьми за часів Союзу!" Він був головою партійної комісії при одному столичному райкомі партії. "Ви розумієте, що я тоді міг?! Знаєте, скільки людей тремтіли перед моїм кабінетом?"

Хто не пам'ятає радянських часів, поясню: тоді все вирішувала партія. Не спить чоловік із дружиною - вона в партком. Бо чоловік партійний. Партком чоловіка - на килим. А той як не спав із дружиною, так і не спить. Чоловіка на бюро райкому. Бюро - на парткомісію. Казали: із партії - шлюз. Якщо із партії шлюз, то з роботи обов'язково. І чоловікові залишалося або вертатися до подружнього ложа, або вилітати з партії.

Той знайомий спеціалізувався на виключенні з партії відомих людей. "Уявляєте, стоїть перед парткомісією народний артист чи академік - і я можу з ним зробити все! Вони виходили звідти мокрі. Дехто мало не плазував. Дехто плакав. Ото були часи. Не те, що тепер".

Згадала одне засідання парткомісії в Чернівцях у 1980-х. Я чекала в коридорі своєї черги. Парткомісія мала заслухати стан контрпропагандистської роботи на машзаводі. Я була редактором газети. Навіть заводська газета була партійним органом. На думку тодішньої партії, діяв він поганенько, і треба було надавати редактору партійних "різок".

Поки в умі повторювала свої контраргументи на аргументи "енкаведистів", з яких вже сипалася пилюка від старості, у коридор влетів мій колишній університетський викладач. Він був збуджений: комісія мала затвердити його кандидатство в члени КПРС. Кандидата партія моніторила під мікроскопом упродовж року. Викладач відкликав мене вбік і поділився тривогою: хвилюється, бо в нього щось негаразд із покійним батьком. Він не сидів, під слідством не був, але якісь претензії до нього були. А син не може захистити кандидатської дисертації, бо не є членом КПРС. За тою тривогою я забула про заводську контрпропаганду.

Не знаю, що відбувалося на засіданні парткомісії з викладачем, який сторінками читав напам'ять Флобера й Гете. Але добре пам'ятаю, що невдовзі його знайшли із зашморгом на шиї.

×