Вірша не можна приспішувати, не можна хвилювати. Нема – то нема. Найдовше не писав півроку. З переїздом до Рима. Що сталося потім? Просто на мене ніби впало світло прожектора, що бігає по залу в театрі.
Інколи є задум написати вірш про Бога. А виходить – про жінку.
Філософія на якійсь думці закінчується. А в поезії можеш полетіти ще далі.
Молоді поети бояться закидів, що вони – сентиментальні. У Польщі маємо цілу поетичну групу антисентименталістів. Мій приятель виплекав собі стиль холодної лабораторної поезії. Коли помер мій батько, він хотів щось скласти на його честь. Не зміг. Відучився писати про зв'язки між людьми. Для багатьох авторів поезія є всього лиш мовним явищем.
Несподівано у 66 років помер батько. За традицією, по померлому треба поприбирати помешкання й льох. Коли я спустився в підвал, знайшов надутий старий матрац із прогумованої тканини. У ньому залишилося повітря з легенів батька. Подумав: "Холера ясна! Частина мого батька жива, бо залишилися якісь бактерії. Якщо зараз його лопнути, частина батька полетить до неба, мов воскреслий ангел". Написав про це вірш "Матрац". Його надрукували в підручниках зі пневмонології в Англії та Італії.
Безперервно маю закохуватися: у людей, у якісь родзинки, особливості. Тоді я – у стані вищих оборотів.
В Італії часто помічав українок з італійськими чоловіками. Бачив у жінках приховане почуття гідності й незалежності. Але були подавлені своїм італійцем. Побачив тих самих українок у Львові – це незалежні, горді люди. А в Італії, ніби постійно роззираються: чи не дивиться на них хто, чогось шукають.
Найбільше враження в Україні справила вихованість. Не італійське награне панібратство з плесканням по щоці: а, друже! А приязність і толерантність. Мав виступ в обідню пору в кав'ярні. Люди пили каву, спілкувалися. Ніхто спеціально не чекав на якогось польського поета. Коли став читати вірші, вони удекорувалися до іншої ситуації – розвернулися, притихли, почали слухати. Це є ознакою вишуканості, елегантності духу.
Італійська мова подібна до лагідного пейзажу, м'якого пагорба. Має смак помідора, апельсина, риби. Вона просто смачна.
Багато хто з батьків моїх друзів померли через рік-півтора по виході на пенсію. Батько одного, колись директор підприємства, щодня купував рибу. О 7.00 приносив її сину. То була карикатурна і смішна картина, як людина хоче бути корисною.
На пенсію маю багато планів. Хочу довести до кінця переклад "Божественної комедії" Данте. Найгірше для мене було б зрозуміти, що нікому це непотрібно.
Добре почуваюся вдома. Можу включити собі Баха.
Інколи буваю віруючим. Тоді находить просвітлення. Усе узгоджується з усім. Розумію, для чого щось сталося. Можу собі все пояснити й бачу в тому всьому вищу мудрість. Але такий стан швидко минає.
У костелі відпочиваю душею, доки не озветься ксьондз. Тільки й чую зараз: Бог бореться з демоном. Ясно, що йдеться про "демона" Путіна. Який демон? Шматок кретина. Не треба впадати в дешеву містику. Легко все звалити на демона, сказати: він мене спокусив. Костел дратує легкою риторикою.
Хочу, щоб костел допоміг мені розібратися у серйозних питаннях – у чому сенс смерті, скажімо. Натомість він постійно мені каже, з ким маю йти до ліжка.
Ніби живу у стані постійної молитви. Весь час болять покривджені дерева, чи навіть оця зігнута картка з меню. Маю її випрямити. Якийсь невроз. Це відчуття, що все постійно просить про допомогу, про якусь справедливість.
Не розумію, як на мене можна за щось образитись.
3 
1
Коментарі