"Імперія мусить розпастися, тільки це буде реальна перемога"

Ми та наші батьки були націоналісти. Це означало любити своє – свій народ, свою землю, релігію, мову, культуру, історію. І прагнути, щоб той народ жив достойно – за це боролися до кінця. Революція гідності показала, що в Україні люди з такими ідеалами не перевелися. Були ті, хто йшов під кулі. Можливо, вони не називали себе націоналістами, але були такі.

Чи бив вас батько? Навіть якщо бив, то він – ваш батько. Його потрібно любити чи принаймні поважати. Ну і що, що мати пила чи була повією? Вона – мати, яка дала життя. Заповіді наказують її поважати. Так само і з Батьківщиною.

Батьківщина – завжди молода. Ми можемо робити її кращою, бо вона народжується знову з кожним новим поколінням.

Революція перекреслює старі закони й починає писати свої. Коли підросте покоління, яке це осягне, от тоді буде Україна інша.

Зірки Героя України не ношу. Бо це зірка.

 

Перший спогад, пов'язаний із батьком: ми з мамою прийшли на побачення з ним у польську в'язницю. Його виводять, він у розстебнутій сорочці. Я злякався, розплакався. Поліціянти хотіли мене заспокоїти, натомість я ще більше почав плакати.

У нас удома часто бували гості. Говорили українською, німецькою, польською. Були фортепіано, бібліотека, дід любив грати на скрипці.

Родинне життя тривало менш як два роки – з кінця 1939-го по 1941-й. Ми жили разом у Кракові. Я почав ходити до школи. Батько вимагав від мене, стежив за моїм навчанням.

Якось Ярослав Стецько (перший заступник провідника ОУН(б) Степана Бандери. – Країна) сказав батькові, що я буду революціонером. А батько йому: "Славку, не псуй мені хлопця. Що, ми будемо мати Українську державу, а він буде революцію робити?"

Мамі було нелегко. Батько – у підпіллі, потім – у в'язницях, еміграція і знову підпілля. Уявіть, як це, залишившись із двома дітьми. Однак вона завжди підтримувала батька морально. І він міг сподіватися, що дружина буде відповідно виховувати дітей.

Мене привели впізнавати тіло вбитого батька. Клякнув біля нього, поцілував руку і зрозумів, що прощаюся навічно. Мені стало боляче. Але одночасно відчув, як із серця звалюється тягар: слава Богу, живим не здався. Мене переповнила гордість за виконання обов'язку.

Я не знав батька як партизанського командира. Але добре пам'ятаю його схильність до неочікуваних експромтів. Швидше за все, вона й визначила його останні хвилини життя. Він добре знав, що становище безнадійне. Але ще раз погуляти серед ворогів, поклавши всіх на землю, – це було по-козацькому.

У Сталіно ходив до російської школи, добре вивчив мову. Це мене рятувало, коли я втік із дитбудинку. Щойно якась перевірка документів – починав говорити російською. Казав, що з Донбасу. Людей тоді було багато зі сходу, приїжджали по хліб. То був голодний рік.

Мені було 15, коли вперше попав у тюрму. Я не встиг насолодитися свободою, пізнати інше життя. Неволя стала для мене нормальним станом.

Відбуваючи термін, я не думав, що все це через те, що я син Романа Шухевича. Жодного разу навіть подумки не звинуватив його, не відчув крихти образи. Я знав, що так має бути, що це частина боротьби. До того ж зі мною були сотні хлопців і дівчат, батьки та матері яких були в підпіллі. Ми не відчували тягаря. Навпаки, глибоко поважали їхню місію і хотіли її продовжувати.

Люди думають: попав у тюрму – і всьо. Але всюди є свої щасливі хвилини. Я був іще молодий, здоровий, відчував підтримку. Тому часто згадую тюремний час зі сміхом.

Сталін звозив у тюрми людей із цілого світу – японців, австрійців, німців, поляків. Тюремні бібліотеки були багаті на книжки, бо часто політв'язні потрапляли туди зі своєю літературою. Я читав багато. Ніякий Оксфорд чи Сорбонна не дали б мені тих знань, які дало ув'язнення.

Кожен із нас, хто був ув'язнений, боровся не за абстрактну Україну, а за вільний рідний дім. Тут ми хотіли будувати власні сім'ї, виховувати дітей, передавати їм ідею нації та любов до неї.

Я сидів із російськими демократами, так би мовити, опозицією. Вони казали, що співчувають нам, що мають бути українська пісня, борщ, вареники. Але коли доходило до нашої незалежності, то вже: ні-ні-ні, того бути не може. Їх влаштовувала лише контрольована українськість, така собі резервація.

На дружину дуже тиснули, вона була залякана й самот­ня. Приїздила до мене у в'язницю на побачення з малими, навіть у заслання їздила із сином. Діти знали, хто їхній батько, син шукав інформацію про мене і свого діда. Вийшло так, що наша родина розпалася. Хоча до сьогодні підтримуємо контакти.

Коли я в горбачовські часи був у засланні, багато людей надсилало мені поштові листівки, бандеролі. Леся написала: мовляв, я така-то, назвала на вашу честь сина. Потім ми вже познайомилися особисто – і одразу виникла симпатія. Вона вибрала мене невипадково, її батько був великий патріот, дав відповідне виховання. У нас навіть дні народження збігаються.

Я сидів у в'язниці з вірою в розпад СРСР. Ми не знали, як це станеться, просто вірили. І дочекалися, хоч і минули десятиліття. Розпаду Росії теж можна чекати довго. Але нам по силах прискорити це. Треба допомагати всім національно-визвольним рухам – на Північному Кавказі, в Татарстані. Тоді Путіну стане не до Криму та Донецька.

До Львова є багато претензій. Пам'ятника Роману Шухевичу досі немає. Навіть не думають. Отак крутять-вертять, аби не зробити.

Непросто мені було пробивати закони. Можна було по-доброму говорити, то говорив, доводилося кланятися – кланявся, збирав підписи керівників фракцій, залучав їх у співавтори. Нехай – мені з голови корона не впаде.

Усі визвольні рухи мають спільну рису – рішучість у досягненні своїх цілей. Для цього потрібен лідер.

Не можна бути українським патріотом, відкидаючи Бандеру. Організація українських націоналістів – єдиний справді незалежний політичний рух, для якого свобода України була найвища цінність.

Нація в марксистському підході визначається єдністю території, мови та психологічних установок. Останньому фактору ми завжди приділяли мало уваги. А він виявився головним. Хтось говорить українською, хтось російською, але діють однаково. Тож можна сказати, що нація сформувалася.

Україні потрібна швейцарська система: пряме народовладдя, електронне голосування, референдуми з усіх питань. Тоді зможемо контролювати і президента, і Кабмін, і парламент. На місцях так само. Інакше все знову завершиться зміною персоналій, а не системи.

Злість, агресія та бажання помсти насамперед руйнують саму людину, яку переповнюють такі почуття. Злом далеко не заїдеш.

Ідеології не буває забагато. Вона вкрай необхідна кожному. Тим, хто думає інакше, можу лише поспівчувати. Це їхня біда. А оскільки біда окремих осіб складається в загальну проблему конкретної громади та суспільства, то це наша загальнонаціональна біда.

Те, що попереду масштабна і кровопролитна війна, я завжди знав. Вигнання російської орди з наших земель – це тимчасовий успіх. Поки Росія існує в такому вигляді, як тепер, вона ніколи не дасть нам вільно дихати. Імперія мусить розпастися, тільки це буде реальна перемога.

Україна ніколи не мала зовнішньополітичної програми. Ще шия не загоїлася від російського ярма, а вже пхаємо її в європейський хомут. Треба самим стати на ноги. Тоді зможемо говорити з позиції партнера, а не прохача. Інакше нам завжди накидатимуть якісь умови.

Моє життя було по-своєму щасливе. Якби довелося по­вторити – декотрих помилок не робив би. Але йшов би отак, як ішов.

Щоденник укладено за інтерв'ю Юрія Шухевича виданням "Високий замок", "Дзеркало тижня", "Інсайдер", "Історична правда", "Країна", "Локальна історія", "НВ", "Радіо Свобода", "Твоє місто", "Фокус", "Цензор.Нет", "Час і події", Gazeta Wyborcza, ВВС та програмі "В гостях у Дмитра Гордона"

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×