"Ідеться про 2014 рік, але 2022-го відбувається те саме"

Українська драма "Клондайк" отримала приз глядацьких симпатій програми "Панорама" 72-го Берлінського кінофестивалю. Також у столиці Німеччини фільму вручили Нагороду екуменічного журі. В січні Марину Ер Горбач назвали найкращим режисером міжнародного конкурсу американського фестивалю незалежного кіно "Санденс".

Дія "Клондайку" розгортається впродовж трьох днів у селі Грабове Горлівського району Донецької області. 17 липня 2014 року біля цього населеного пункту російські військові збили літак малайзійської авіакомпанії. Місцеві жителі Ірка й Толік очікують народження першої дитини. Уламки збитого боїнга падають неподалік їхнього будинку. Жінка відмовляється евакуюватися, навіть коли село захоплюють озброєні люди, за сюжетом

 

– Визнання публіки в Берліні для нас особливе, – каже Марина ЕР Горбач, 40 років.

– У дні, коли новини з 2014-го та 2022 року віддзеркалюють одна одну. У часи, коли глядачі зазвичай уникають складних тем, знати, що люди з усієї Європи розділили з нами наші історію, біль і віру, – найцінніше.

"Клондайк" став актуальним фільмом на Берлінале. Ми запропонували зворотну сторону стрічки новин про українсько-­російський кордон. Для багатьох усвідомлення, що війна в Україні триває з 2014 року, було відкриттям, яке викликало емоційне зворушення. Я особисто відчула, що картині вдалося перевернути у глядачів страх на емпатію до українців.

Відзнака від публіки стала несподіванкою?

– Максимальною. Тобто приз екуменічного журі (нагороду створили християнські кіномитці й кінокритики, вручають за мистецьку якість фільму, релігійну, соціальну та гуманістичну проблематику. – Країна) досить очікуваний. Розумію, що їх зачепило. Про прості цінності й говорити важко, тому що потрібно щоразу шукати якусь надвиразність. Не можна взяти і прямолінійно сказати, що війна – це погано. Хоча фактично наш фільм про це. Але манера, в якій він знятий, підтексти й усе інше роблять його глибшим.

Інтонації нашої презентації на "Санденсі" й у Берліні були різні. Пред'являти хоч якісь претензії американському глядачеві складно. Його можна лише намагатися всіма способами – креативними, емоційними – запросити до перегляду.

В Європі, оскільки ми в центрі глобального контексту, ще й біля Берлінської стіни, залишатися політкоректними було складно. Коли нам давали можливість відповідати на запитання, не стримувалися й називали речі своїми іменами.

Ніяк не загравали з аудиторією. Розуміли, що реакція може бути зворотна, що нас можуть звинуватити в націоналізмі чи в однобокій позиції. Що й було в певних німецьких виданнях. Але ми вирішили озвучити свою позицію. Тому здивувалися, що глядач усе-таки зміг якось прожити цю історію. Ми не позиціонували себе як жертви, не скиглили, що нас завойовують і ми боїмося. Навпаки промотували те, що Україна у війні з 2014 року. І це сильна духом країна з людьми, які сміливі й готові захищати свої принципи й територію.

Euronews зі свого репортажу про "Клондайк" вирізали озвучену вами думку українського таксиста "В Європі ж немає війни, тому що вона в нас".

– Але я її повторила для франко-німецького каналу Arte. І здається, що вони залишили, не встигала перевіряти. Чітка фраза, можна поставити чи ні, залежить від політики редакції. Але проігнорувати досить складно. Це теж класний досвід комунікації із західною пресою. Для розуміння, в якому вона контексті. Інтерв'ю для британців Screen Daily, наприклад, було не про кіно. Їх цікавили наші думки, як почуваємося. І все одно журналіст торочив: "А що треба зробити, щоб досягнути спокою?" Ми йому: "Не потрібен спокій, бо це ніяк не вирішить проблеми. Путіна треба зупинити. Навіть якщо для цього доведеться діяти радикально".

Я в Києві не бачила таких великих переляканих очей, які зустріла в Європі. І мені здається, що їм навіть страшніше, ніж українцям. Бо не розуміють, що на них може чекати. Але усвідомлюють, що й до них може докотитися війна. Ніхто з рейсу MH17 не збирався помирати, пролітаючи над Україною.

У Туреччині журналісти говорили з претензіями: "А чому не даєте у фільмі голосу іншого боку?"

– Не всі. В суботу, наприклад, вийшла хороша стаття, Алін Ташчян – голови ФІПРЕСІ (Міжнародна федерація кінокритиків. – Країна). Вона вірменка за походженням, живе в Туреччині багато років. Підкреслила, що цю війну розпочали ті, хто не має жодного почуття поваги чи любові до жодної живої істоти, життя, землі, дому чи будь-якої цінності.

Усім журналістам, як і глядачам, не догодиш. І знову ж таки це не було метою – давати у фільмі голос окупантам. Мені насамперед треба було самій висловитися. Тому що це авторське кіно. Я не уявляю, як я своїм голосом озвучувала б іншу сторону. Якби ж російська опозиція справді щось говорила, тоді ще можна якось брати до уваги такий обсяг історії. Але, коли ми цього зовсім не спостерігаємо, то звідки ж брати ці ноти?

17 липня 2014 року ви святкували день народження в Одесі. Й тут прилітає новина про збитий боїнг. Якби трагедія сталася не того дня, кіно було б інше?

– Потім теж себе запитувала, що мене аж так сильно шарахнуло. 2014-го реакція моя, спільноти, міжнародної преси була одностайна – шок. Україна опинилася в усіх медіа. Почалися розмови хоча б про якісь дії проти агресора, санкції.

Але за рік-два подія залишалася так само невимовно драматичною, а рішення по MH17 не було. Рідні 298 загиблих у небі над Донбасом іноземців вимагали назвати винних, дати характеристику тому, що сталося. У відповідь – тиша. Що вже говорити про голос України в цій ситуації? Тут навіть народився ментальний стрим "скільки нам потрібно цих фільмів про війну, давайте не зніматимемо, нібито нічого не відбувається". Коли ми робили кіно 2020-го, думали: доки випустимо за кілька років, дай Боже, все закінчиться. І це просто буде нагадування, жест нашої пам'яті. Хотілося вірити в те, що це буде кіно про минуле. І до майбутнього не матиме жодного стосунку.

Але війна триває вісім років. І коли ми показуємо "Клондайк" на міжнародних фестивалях, кажемо: "Друзі, це 2014 рік, але 2022-го на нашому кордоні відбувається те саме". Україна в цей момент, окрім голосу культурної дипломатії, отримує неймовірно крутий імідж дорослої, прогресивної, розвинутої країни, яка у стані війни може виробляти творчий та емоційний комунікатив.

"У вас немає війни, тому що вона на Донбасі" можна нагадати не лише іноземцям, а й великій кількості громадян України.

– Я, можливо, в цьому плані якась дивна режисерка. Але вважаю, якщо людина свідомо вирішує відсторонитися від інформаційних повідомлень із фронту, це її право. Не можу примусити нікого взяти війну й розмістити у себе в душі й думках. Не маю права звинувачувати людину за її певний психотип, менталітет, свідомість.

В Україні є люди, яким наш фільм потрібен. Він їм дасть, можливо, сили, розуміння спільноти, яке треба підтримувати.

Але точно не потрібно цим фільмом когось звинувачувати. Я не для цього його робила.

Або комусь говорити, що от, у нас війна, а ти там у квартирі робиш ремонт або купуєш нову машину. Можливо, Україна як держава і збережеться завдяки тому, що війна не буде в усіх у головах. Це ментально складно. Я як режисерка, котра працює з цією темою активно з 2016 року, вклонилася б усім фондам, військовим, людям, які щодня комунікують. Бо в цей момент війна стає буденністю, але все одно колись тебе наздоганяє і сильно накриває.

Тому чи бажаю я людям, які вибрали для себе відсторонитися, щоб їх теж накривало, як і мене? Ні. Просто я по-іншому не змогла жити. І в мене теж були запитання від іноземних журналістів про те, чи шукала я на­тхнення у війні. Я хотіла б, щоб узагалі в мене ніколи не було причин на цю тему знімати.

Що з турецького досвіду фінансування кіно запровадили б в Україні?

– Якщо турецький режисер хоче починати розробляти сценарій, йому потрібні кошти, щоб жити. Він же не може ходити на роботу й писати. Тобто має хоча б шість місяців прожити. Йому дають, здається, 20 тисяч доларів. Коли дедлайн закінчується, зобов'язаний покласти їм в архів готовий сценарій. Це здоровий підхід і зберігає багато часу творчих людей, які часто не знають, як працювати з цими бюрократичними паперовими питаннями.

А якщо нічого не зробив?

– Штраф. Але я такого не пам'ятаю, щоб не приносили сценарію.

Щодо копродукції, як у випадку "Клондайку", в Україні фінансування ділиться на три частини. Перша – ти підписуєш договір і тобі дають гроші на підготовку зйомок. Далі показуєш звіт – виділяють другу частину, на виробництво. Потім здаєш кінокопію – всі підписують, перевіряють, і отримуєш фінальну третю суму. У турків ти все це робиш за власний рахунок. Тобто продюсер повністю кредитує проєкт. А коли здає копію, повертають усі кошти. Фактично ти на певний момент стаєш ніби за власним бажанням боржником. Для цього турецькі продюсери мусять брати підпис у дружин на згоду, щоб їхній чоловік зараз кредитував державне виробництво. Наші партнери – це медіа-холдинг TRT і міністерство культури та туризму Турецької Республіки. Я з чоловіком теж інвестували у проєкт як продакшн-компанія. Від України отримали майже 20 мільйонів гривень.

У команді фільму були боснійці, грузини – люди з країн, які теж мають травматичний досвід війни. Це такий збіг чи свідомий вибір?

– У певний момент це був підсвідомий вибір. І я розуміла його. На знімальному майданчику виникало багато нюансів, яких не проговорювали словами, але всі все розуміли на рівні атмосфери, відчуттів. Коли в людей є емоційний досвід, легше знайти спільні образи. І музика неймовірна вийшла – це грузин Звіад Мгебрішвілі.

На показі в Берліні був один турецький режисер, який подякував за фільм і сказав, що після "Ґрбавіци" боснійки Ясміли Жбаніч 2006 року "Клондайк" – друга стрічка на тему війни, яка його настільки вразила. Ця для мене великий комплімент.

Ми на початку розмови говорили, що презентації картини в Берліні й на "Санденсі" були різні.

– Для американців це перший український фільм у конкурсі саме ігрового кіно. Ірина Цілик 2020-го з фільмом "Земля блакитна, ніби апельсин" перемогла в документальному. Нам важливо, що ми з ігровим кіно, отримавши приз за режисуру, не просто не загубилися – прозвучали на "Санденсі". Для Америки це крутий професійний статус. Ми це зробили з фільмом про війну, родину, сучасний контекст. Нам казали: "Ми нібито побували в Україні".

Влучна вийшла стаття на Golden Globes про те, що золота лихоманка в ситуації з українським Клондайком – це лихоманка війни. Деяким особливо допитливим журналістам, які намагалися розшифрувати символ цієї назви, розкриваю секрет того, що титри "Клондайка" на початку кіно синюваті. А на постері жовтуваті. І це не прапор України. Бо один – це колір газу, а другий – труб, через які цей енергоресурс іде з Росії в Європу.

Вважаю, що кіно класно спрацювало, коли будує навколо себе ще сенси, провокує наступні кроки. Сама трагедія MH17 є сильним і цікавим матеріалом для сучасної кінодраматургії. Наша стрічка не розслідує цієї катастрофи. У нас немає юридично можливості. Були інші завдання. Але це може бути концепт рівня серіалу "Чорнобиль" на HBO.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×