Город

38 срібних монет початку ХІ століття знайшли поблизу селища Городниця Новоград-Волинського району Житомирської області. 32 виготовлені за часів київського князя Володимира Святославича (Великого), ще шість – його пасинка Святополка Ярополковича (Окаянного). На одній стороні викарбувано портрети князів, на другій – тризуб або двозуб.

"Чоловік їхав на вечірній кльов до річки Случ, – пише у Facebook історик Олександр Алфьоров, 36 років. – Дорогою запланував набрати кілька мішків піску, бо в тещі робить ремонт. Набрав два, став набирати третій – пісок почав згори сипатися й упало кілька срібників. Побачив, що це монети. Усі мали зеленкуватий та коричневий колір. Необхідно зробити так, щоб ця знахідка не загубилася "на калідорах". З вашої ласки, називаю цей скарб для історії та науки Городницьким

Назва селища Городниця походить від "город". Це нетипове словотворення: до основи долучено суфікс "-ниць". Тобто це город, до якого припадали ниць, якому вклонялися чолом, прославляли. Інша версія походження назви – від слова "городник". Так за середньовіччя називали селян, які мали присадибні ділянки – городи. Вони сплачували феодалові податок овочами – городиною. Відповідно, Городниця – поселення городників.

 

Уперше населений пункт згадується в Київському літописі 1127 року. Розповідається про місцевого князя Всеволодка Давидовича, який із київським князем Мсти­славом Володимировичем ходив у походи на кривичів 1128 року та на Литву 1132-го. Стару Городницю знищила пожежа під час війни у XVII ст.

Город – те саме, що й місто, – вказує Академічний тлумачний словник української мови. Це давньоруська назва середньовічного укріплення або поселення, огородженого муром. Було близьким за значенням до слів замок, фортеця. Походить від праслов'янського gordъ – "огороджене місце". Споріднене з литовським gardas – "сад", прагерманським gardaz – "двір". Східнослов'янською повноголосною формою є "город", давньоруською – городъ. Південнослов'янською неповноголосною – "град", звідси елемент "-город", "-град", що є в багатьох слов'янських назвах міст: Вишгород, Городня, Новоград-Волинський, Красноград, Павлоград.

Городниця, городня – це частина міської стіни. Так подає Зведений словник застарілих і маловживаних слів. Городниця – частина мосту за "Кратким словарём древнерусского языка". В інших джерелах можна знайти пояснення: це ланка у дерев'яній кріпосній стіні, наповнений землею зруб із колод, опора моста у вигляді порожнього зрубу з кам'яною засипкою всередині. Таку конструкцію використовували для огородження міст, будівництва веж та інших укріплень, а також під час спорудження підвалин чи паль для мостів. Міста, що мали такі споруди, назвалися Городня, Городенка, Городниця.

Слово "город" вживається як застаріле або розмовне означення міста.

"В тім городі жила Дидона, А город звався Карфаген", – пише Іван Котляревський в "Енеїді".

Місце кожної команди в масових іграх – як-от пекар, вибивний, городки – яке зазвичай окреслюється лініями на землі, також називають городом. Як і орнамент на одязі, утворений напівкруглими виїмками із зубчастими краями. Так само називається орнаментальна стрічка у вигляді зигзага з прямокутними уступами.

"Городище" – похідне від "города" – місце, де збереглися залишки укріпленого поселення, або знайдені під час розкопок останки людей.

"Город", "городок" у прадавніх слов'ян – це оборонний комплекс, постійні укріплені поселення, де часто відбувався міжобщинний обмін. Городи виникли в добу патріархально-общинного ладу, коли суспільство переходило від мисливства і рибальства до землеробства і скотарства, та з розвитком торгових шляхів.

"Городки", "городища", обнесені високим валом, а часом і не одним, щоб оборонитися від ворожого нападу, досі можна бачити в Україні. Великі міста мали по кілька городів. Наприклад, у Києві на початок XII ст. таких було чотири: городок Кия, город Володимира, город Ярослава і город Святополка. Князівський палац називався внутрішнім городом.

Городи були центрами обміну й торгівлі. У цих місцях або поряд починали селитися ремісники. Саме з поняттям "місце", "селище", "базарна площа" – праслов'янською msto, давньоруською мсто, польською miasto – пов'язано й сучасне українське позначення великого населеного пункту – "місто".

Як одне зі значень "города" в розмовній мові означає те саме, що юродивий, пояснює Словник української мови. Повний омонім – горОд – ділянка землі, зазвичай при садибі, здебільшого для вирощування овочів – городини.

Тицяти свого носа в чужий город – втручатися куди не слід, у чужі справи. Євген Гуцало (1937–1995) у романі "Позичений чоловік" пише: "Е-е, краще вже хай люди живуть як живуть, а мені зась тицяти носа в чужий город".

Вислів "город городити" вживають у разі несхвалення якихось дій чи сумніву в початку якоїсь справи. "Та чи варт тоді город городити? Чи не краще тоді вдома лишитися?" – пише Гордій Коцюба (1892–1938) у романі "Нові береги" 1936 року.

Фразеологізм "камінь у город" означає недоброзичливий натяк. Олесь Гончар (1918–1995) у романі "Тронка" пише: "Всіх розсмішило це його мілейший, бо знають, у чий город камінець, одна Ліна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно".

Сидіти через город – бути сусідами. Наприклад: Василь Стефаник (1872–1936) у новелі "Давнина"зазначає: "Дяк Базьо не був їм ані сват, ані брат, лишень сидів з ними через город. Баба Дмитриха все носила йому обідати і вечеряти".

"Всякому городу нрав і права", – так починається 10-та пісня зі збірки "Сад божественних песней" філософа і богослова Григорія Сковороди (1722–1794):

Всякому городу нрав і права,

Всяка імієт свой ум голова,

Всякому сердцу своя єсть любов,

Всякому горлу свой єсть вкус каков.

Сатирично змальовує тогочасне суспільство й протиставить зажерливості панів високі моральні якості людини з народу.

Також цей вислів виражає різноманітність людських інтересів. Що показує Іван Котляревський (1769–1838) у своїй "Наталці Полтавці":

Всякому городу нрав і права,

Всяка імієть свой ум голова,

Всякого прихоті водять за ніс,

Всякого манить к наживі свій біс.

Село Город є у Косівському районі Івано-Франківської області. Засноване 1408 року. Хоча залишки споруд свідчать, що тут ще за часів Київської Русі було оборонне городище. За легендою, під час монголо-татарської навали вороже військо, що здебільшого рухалося вздовж річок, дісталося території сучасного Города. Щоб врятувати село, люди загородили річку Рибницю. Коли чужинці дійшли до загати, селяни її відкрили. Сильний потік змив військо. Відтоді село почало називатися Городище, а пізніше – Город.

×