Ексклюзиви
Вівторок, 19 листопада 2019 10:05

"Гори стояли тисячу років до тебе і простоять стільки само. Це приземлює"

Я – українець за станом душі.

Дуже люблю божевільних. Це люди від Бога. Рідкісні, як перли. Сам не можу таким бути. Я інженер.

Дитинство – це безтурботний стан. Воно пахне морем. Це бризки й сонце.

У Сухумі жили 96 національностей. Якась одна мова мала бути. На жаль, це була російська. Грузинську вивчив уже в армії. Української не вчив. Сама вивчилася.

Купив автомобіль, бо сподобалися диски на його колесах.

Не буває такого, що хочу якусь гарну річ і мені погано, бо не можу її купити. Подобаються гори – гарні, величні. Але я не хочу їх привласнити. Просто радію, що вони є.

Гори стояли тисячу років до тебе і простоять стільки само. Це приземлює.

  Зураб Аласанія, 54 роки, медіаменеджер. Народився 3 січня 1965 року в Сухумі, Грузія. Мати – біолог, батько – інженер. Вчився на факультеті ”промислово-цивільне будівництво” Харківського інженерно-будівельного інституту. Служив у ракетних військах на Закавказзі. Працював у Харківському метрополітені, у проектному інституті ”Діпрозаводтранс”. Писав картини, рік працював на грецькому острові Крит. У 1997–1998 роках служив у Французькому іноземному легіоні. Після повернення до Харкова почав дописувати у ЗМІ. Вів авторські програми й ток-шоу на місцевому телебаченні. Створив медіа-групу ”Об’єктив”, агентство ”МедіаПорт” і тижневик ”МедіаПост”. П’ять років очолював обласну телерадіокомпанію. 2013-го став одним із засновників та журналістом Hromadske.tv. Наступного року – генеральним директором Національної телерадіокомпанії. 2017-го подав у відставку ”у зв’язку з катастрофічною ситуацією з фінансуванням”. Був обраний головою правління UA: Суспільне. На початку цього року відсторонений з посади, поновлений за рішенням суду. У шлюбі. Дружина 53-річна Віола – невролог. Син – 30-річний Дмитро – директор з розвитку та продажів в IT-компанії. Донька – 22-річна Ія – студентка гуманітарного факультету Українського католицького університету. Любить відпочивати в горах. Читає все, що потрапляє на очі. Любить пекельно гостру кухню. Ті ж уподобання має в кіно
Зураб Аласанія, 54 роки, медіаменеджер. Народився 3 січня 1965 року в Сухумі, Грузія. Мати – біолог, батько – інженер. Вчився на факультеті ”промислово-цивільне будівництво” Харківського інженерно-будівельного інституту. Служив у ракетних військах на Закавказзі. Працював у Харківському метрополітені, у проектному інституті ”Діпрозаводтранс”. Писав картини, рік працював на грецькому острові Крит. У 1997–1998 роках служив у Французькому іноземному легіоні. Після повернення до Харкова почав дописувати у ЗМІ. Вів авторські програми й ток-шоу на місцевому телебаченні. Створив медіа-групу ”Об’єктив”, агентство ”МедіаПорт” і тижневик ”МедіаПост”. П’ять років очолював обласну телерадіокомпанію. 2013-го став одним із засновників та журналістом Hromadske.tv. Наступного року – генеральним директором Національної телерадіокомпанії. 2017-го подав у відставку ”у зв’язку з катастрофічною ситуацією з фінансуванням”. Був обраний головою правління UA: Суспільне. На початку цього року відсторонений з посади, поновлений за рішенням суду. У шлюбі. Дружина 53-річна Віола – невролог. Син – 30-річний Дмитро – директор з розвитку та продажів в IT-компанії. Донька – 22-річна Ія – студентка гуманітарного факультету Українського католицького університету. Любить відпочивати в горах. Читає все, що потрапляє на очі. Любить пекельно гостру кухню. Ті ж уподобання має в кіно

Я виріс на російській культурі. Знаю її велич, багатство мови. Але тепер ловлю себе на тому, що не можу нічого читати про Росію. Відторгнення. Знаю, що якийсь російський журналіст добре пише, але після першого абзацу – все, до побачення. Те саме з літературою. Перестав стежити за російськими новинками. Це біда, яку створили вони самі.

Не був у Грузії 30 років. Надто багато міфів, що там зробили казку. Боюся приїхати й побачити за хорошим фасадом непере­можений совок.

Радянська армія – це майже концтабір. Ти там не людина, а частина механізму. Туга – це гірше, ніж сум. Нібито немає причин, але як безодня. Сильне відчуття непотрібності.

Пішов у Французький легіон, бо треба було заробляти будь-як.

Легіон збирає з усього світу тих, хто не прижився вдома. Вбивають у голову, що в тебе немає батьківщини, ти не повинен думати – тільки виконувати накази. Якщо підпишеш контракт на п'ять років, а потім ще двічі на п'ять, отримаєш пожиттєву пенсію під 2 тисячі євро, де б ти не був. Але на це неважке життя ти маєш поміняти всього себе.

Злам совка дав величезну кількість книжок і можливість не працювати на тій тупій роботі, до чого тебе змушувала система. Все це я для себе взяв. І зрозумів, що це теж глухий кут.

Те, про що нібито шкодуєш, робить твоє життя наперед. Не хотів би нічого змінювати. Не було б того, що є зараз.

Найбільше вдячний долі за те, що народився в Грузії, а потім жив в Україні. З жахом думаю, що міг би народитися десь у Рашці.

Постійний хаос в Україні шалено дратує. Але ніколи не поміняв би його на порядок, який є в Росії.

Самогубець хоче, щоб світ його пожалів. От, пішов такий молодий і гарний. Але світу байдуже.

Моя робота небезпечна. Ледь не помер від інфаркту. Це плата. Треба легше все сприймати, інакше здохнеш раніше, ніж побачиш результат.

Ти робиш добру справу. За неї не просто отримуєш хаяння, а ще й тобі світить в'язниця. Ця несправедливість рушить серце, душу, мізки. Це потрібно усвідомити й не підпускати близько.

Дратує, що тіло зношується, підводить. Або ти не будь, або працюй нормально.

Я не готовий хворіти. Маю здохнути в один день. Не про­снусь – прекрасно. Це не страх болю. Це небажання працювати з негідним механізмом.

Бажання контролювати все навколо – моя величезна біда. Боюся за тисячею дрібниць пропустити щось важливе.

У вихідні працюю руками, аби не думати про роботу.

Не певен, що вибрав професію правильно. Так, вона дала мені все, я кайфував. Але тепер маю шукати в ній сенс знову.

Гроші і влада калічать.

На самому початку роботи на НТКУ мені запропонували близько 20 мільйонів доларів на рік, і все – компанія продовжує бути під людьми, які завжди мали такі права. Сума розраховувалася з запасом. Сам вирішуєш, скільки піде на функціональні витрати, а скільки вкрадеш. Натомість у будь-який момент маєш робити те, що скажуть. Але скажуть мимохідь. Ти маєш сам сракою відчувати, що треба робити. Відмовився. Сказав, що спробую сам. Відповіли: "Ну й дурний, ніхто не може сам. Все одно потім прийдеш".

2015-го тиждень був у горах. Зіпсував собі відпочинок тим, що сидів у соцмережах. Тоді почалася страшна атака на мене. Ще не усвідомлював, що це можуть бути просто боти.

Я знав усю країну, всіх політиків, із кожним президентом робив інтерв'ю. Зараз ні з ким не спілкуюся, ніхто до мене не дзвонить. Такого ніколи не було, коли працював журналістом. Завжди мав хороші, довірливі зв'язки – а зараз немає. Я став вигнанцем.

Коли тебе везуть у реанімобілі, розумієш: байдуже, скільки маєш грошей. Звісно, можна лікарям потім віддячити. Але в момент, коли тебе рятують, вони про це не знають.

Розвантажував із другом цемент на вокзалі, коли вчився у школі. Мало не вмер там, зате заробив 10 карбованців. Прийшов додому дуже гордий. Думав, тато похвалить. А він ледь не вбив: "Я тебе для того ростив, щоб ти вагони розвантажував?"

У людях приваблює запах. Це хімія. Також контакт очей – це теж хімія, але іншого рівня.

Кохання в моєму житті закінчилося років 15 тому – раз і назавжди. В якийсь момент втрачаєш цю здібність. Можливо, на щось її розмінюєш. Не скажу, що шкодую. Можливо, сублімую.

Кохання – це кайфовий шматочок щастя. Воно надає сенс життю.

Вмовляю себе любити широко й багато. Але вдається рідко.

Щедрість не можна прищепити. Це вроджене. Боюся, я не щед­рий. Міг би віддавати більше.

Щирі люди не думають про завтра. Вони живуть одним днем.

Коли позичаю гроші комусь, не вважаю це боргом. Одразу про них забуваю.

Гроші – це інструмент. Прийшло й пішло.

Найшикарніша річ, яку купував, – мотоцикл за понад 10 тисяч доларів. Років 12 тому взяв для цього кредит. Байк прекрасний у всіх сенсах. Досі не поміняв. Хіба це не любов?

Річ коштує рівно стільки, наскільки вона тобі потрібна чи ти її хочеш.

Усім байдуже. Ти народився сам і помреш на самоті. Про це слід завжди пам'ятати.

Головне у стосунках – повага за замовчуванням. Не заважати бути собою і завжди залишатися позитивним.

Виховання спотворює і не дає результату, на який розраховують. Мій брат просто вбивався над своїми двома синами. Навіть руку піднімав. І що? Вони живуть, як хочуть. Я зі своїми дітьми не робив такого й близько. Казав: "Ви самостійні. Мені не належите. Ви не мої табуретки. Я підтримуватиму вас, поки не скажете: "Досить". Вони живуть самі по собі. Але в нас прекрасні стосунки.

Ніхто не повинен жити моїм життям. Ніколи нікого не обтяжую проханнями. Але, якщо людина щось зробить для мене, буду вдячний.

Коли з'явилася дитина, довго цього не усвідомлював. Нічого такого особливого не відчував. Тільки після безсонних ночей і страшної втоми зрозумів: це і є щастя.

Дитину можна усвідомити, коли вже є онуки.

Одруження – це несуттєво. Важливі стосунки: ти поважаєш мене, я поважаю тебе. Байдуже, чи держава бере в цьому участь своїм штампом. Дружині зробив пропозицію після восьми років стосунків. Вона вже й не сподівалася.

Порядність вирішує більше за сімейний кодекс. Якщо ти пішов із родини, забудь про все. Не лише про майно. Навіть не думай зробити щось погане. Іди нафіг. Отак, голий, як ти є. І там будуй своє життя знову.

У дев'ятому класі почав курити. В тата були сигарети "Мо" червоні для гостей. Вони лежали в барі. Пачка була закрита. Ми з братом розбирали її так, щоб не було видно. Витягували по одній. Потім тато бере – а там нічого немає. Питає: "Хто це зробив?" – "Не я". Я ж улюблена дитина, як я міг?

Не вірю в благо обману. Не можеш сказати правду – мовчи.

Довіряю всім. Дорого за це плачу, але продовжую так робити. На 90 відсотків воно працює. На 10 я дуже серйозно попадаю. Аж до кримінальних справ. Думаю, воно того варте.

Часто ображаюся. Але швидко відходжу. Нові знайомі дуже дивуються моїм вибухам. За кілька місяців звикають.

Я не вмію не прощати.

Хто я такий, щоб мене зраджували? Зрадили один раз. Оту людину на хресті. Я не він.

Надія дає тобі волосок спасіння, на який не заслуговуєш. Це як сидіти на пігулках замість здорово жити. Виробляється резистентність. Не покладайся на надію, вона тебе підважить. Бери справу в руки й роби.

Людина народжується глупою. З цим можна впоратися, я певен. Але люди цього не роблять. Не ростуть, не розвиваються. Дають собі бути такими, які є.

Глупа людина чинить зло не з користі. Вона нічого не прораховує. Ти навіть не знаєш, де захиститися. З якого боку звалиться таке, що вб'є. Надто часто такі люди трапляються у владі.

Щирі – ті, які віддають. Пам'ятаєте 2014 рік у Харкові? Сергія Жадана витягли з держадміністрації, вели крізь натовп, били. Він заливався кров'ю, але мовчав. Лише наприкінці, коли на площі йому сказали ставати на коліна і вибачатися, відповів: "Ідіть у жопу". Це абсолютна щирість. Уб'єте? Та пофіг!

Мені не страшно, що вб'ють. Буде, як буде. Можу хоч завтра розбитися на мотоциклі чи на літаку.

Факт мого існування дратує дуже багатьох у цій країні.

Зараз ви читаєте новину «"Гори стояли тисячу років до тебе і простоять стільки само. Це приземлює"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 318
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода