"Головним в освіті є право на життя. Вище за це нема нічого. Якщо збережемо дітей – усе відновимо"

Ми перебуваємо в повній невизначеності. Не знаємо, що буде за тиждень чи день. Доводиться діяти за ситуацією, – каже освітній омбудсмен Сергій Горбачов

1 вересня починається новий навчальний рік. Міністерство освіти ще в червні заявило про намір посадити дітей за парти. Яка буде основна форма на­вчання в українських школах?

– Ситуація вкрай невизначена, школи нині (розмова відбулася 25 серпня. – Країна) пропонують батькам різні варіанти освітнього процесу. Батьки мають визначитися й обрати. Чим завершиться, побачимо в середині вересня, коли матимемо статистику, скільки дітей навчається очно, скільки дистанційно, коли ситуація стане зрозуміліша. Питання висітиме, доки не закінчиться війна. Можна впевнено стверджувати лише одне: ми перебуваємо в повній невизначеності. Не знаємо, що буде за тиждень чи за день. Доводиться діяти за ситуацією. Єдиної картини для всієї країни не буде стовідсотково.

 

Головною вимогою до навчання на час воєнного стану є безпека учнів. 15 червня з'явилася інформація, що в Україні лише 8 відсотків шкіл мають укриття на випадок повітряної тривоги. Але вже за п'ять днів міністр освіти Сергій Шкарлет заявив, що укриттями забезпечені 25 відсотків шкіл.

– Про 8 відсотків казав представник Міністерства освіти і науки України. З того часу протягом липня-серпня чимало зробили, ситуація змінилася. Наприклад, за даними міністерства, понад 80 відсотків закладів освіти пройшли безпековий аудит. Приходили комісії, створені місцевими органами влади, перевіряли, чи можна облаштувати укриття в будівлі закладу й давали висновок: або неможливо у принципі, або можливо за виконання певних умов. Робота дала певні результати, але все ж щодо форми навчання вирішуватимуть батьки за пропозицією школи, враховуючи ситуацію в конкретному місці й навіть конкретній школі. Бо навіть на території одного населеного пункту можуть бути різні рівні готовності навчальних закладів або різне розташування. Якщо школа в безпечному місці – це одне, а коли поряд із нею військова частина – зовсім інше. Ситуація з безпекою учнів така ж, як і з безпекою всіх нас. Ніхто не застрахований від обстрілів. Усе залежить від того, наскільки далеко ми від лінії фронту і який час дольоту. Школи на територіях поруч із лінією зіткнення вже ухвалили рішення: навчання тільки онлайн. Спроб працювати очно там немає, і це правильно. Бо школа, розташована на заході України, може встигнути перевести дітей в укриття, а школа за 25–30 кілометрів від лінії фронту – це хвилина дольоту гаубичного снаряда. Там навіть тривогу не встигнуть оголосити.

Наскільки взагалі ефективною є така форма навчання? Чимало батьків скептично висловлюється щодо неї.

– Багато людей свого часу скептично висловлювалося щодо автомобілів. Щоб зрозуміти переваги й недоліки нового явища, соціального чи технологічного, потрібен час. Але є об'єктивні дані досліджень, що їх проводили з початком карантину в Нідерландах, де перевірили початкові школи, та Єгипті, де перевірили університети. Загальний висновок: що старша дитина, то легше вона опановує дистанційну форму. Для старшокласників і студентів вона може бути навіть ефективнішою за очну. Що ж до учнів початкової школи, тут дистанційна освіта – проблематична. Маленька дитина потребує контактів не лише з дорослими, а й однолітками. Вона має соціалізуватися, а дистанційно це практично неможливо. Освіта онлайн вимагає вміння працювати з комп'ютером. Рівень цифрової грамотності наших дітей доволі високий, але неоднорідний, залежить від віку. Тож дистанційка – найбільш прийнятна для старших. Коли під час карантину у школах почали навчатися дистанційно, випускники сприйняли це як подарунок долі. Не треба витрачати час на непотрібні предмети. Багато предметів у старшій школі в нинішньому форматі викликають запитання щодо їхньої доцільності. Давно назріла потреба позбутися 22 дисциплін в 11-му класі. Хто може це засвоїти? Має бути максимум шість предметів, із яких проводиться зовнішнє незалежне оцінювання як фіксація результату навчання. Тоді випускники розумітимуть, що треба відвідувати заняття, що отримані знання будуть потрібні тут і тепер.

Ми маємо доволі непоганий до­свід дистанційки. Повномасштабне вторг­нення Росії завдало б освіті набагато більшої шкоди, якби ми не мали досвіду карантину. Ми змушені були займатися дистанційними формами освіти, в нас з'явилися інструменти, досвідчені люди, діти звикли до такої роботи. Є велика кількість онлайн-ресурсів і курсів. Ми доволі далеко просунулися в цьому питанні й рухаємося далі.

Часто батьки жаліються, що діти не сприймають дистанційного навчання.

– Освіта за своєю суттю є діалектичною – одночасно консервативною та інноваційною. Консервативною – бо вона є транслятором культурного коду нації з одного до іншого покоління. Інноваційною – бо вона має гнучко реагувати на зміни в суспільстві, технологічні й політичні. Я великий противник впливу політики на школу, але він усе одно є. Наприклад, вплив політичних колізій на курс історії, що яскраво проявився в часи Табачника. Відбувається постійна боротьба між консерваторами та новаторами, і це повільний процес.

Онлайн-освіта витіснить очну в майбутньому чи вони співіснуватимуть?

– Колись вважали, що телебачення призведе до зникнення театру й радіо. Ми нині переживаємо певний перелом, а результати стануть помітні тоді, коли все встоїться. Коли вчителі наберуться досвіду, а батьки побачать переваги дистанційки.

Як відбуватиметься дистанційне на­вчання в сільській місцевості, де можуть виникнути проблеми з гаджетами та доступом до інтернету?

– Ці проблеми є всюди. Будь-яка форма освіти обмежена ресурсами. Чимало робиться, щоб провести інтернет в сільську місцевість. Багато громад уже отримали доступ до мережі. Проблема з навчанням учителів теж вирішується – є багато курсів, попит величезний. Щодо гаджетів – це болюча проблема. Держава не може ними забезпечити – це надто великі гроші. Освіта фінансується з двох джерел – це державна освітня субвенція, закладена в бюджеті, та видатки місцевих скарбниць на утримання закладів освіти. З субвенції фінансується заробітна плата – це 75–80 відсотків витрат на освіту. Решту фінансує місцевий бюджет. Там, де громада багата, наприклад у Києві, це більш-менш вирішує проблему. Що ж робити громадам, де їх немає? Потрібні цільові субвенції – з держбюджету виділяють гроші на закупівлю ноутбуків для нової школи. Нині практично всі вчителі молодших класів мають їх від держави. Починаючи з 2018-го, з бюджету щороку виділяли майже мільярд гривень для реалізації програми "Нова українська школа". У її межах закупили ноутбуки, проєктори, принтери для всіх початкових класів України. Оце і є цільова субвенція. Так само відбувається забезпечення вчителів комп'ютерами – якби не війна, ми його виконали б відсотків на 70. Забезпечувати ж гаджетами дітей немає законних підстав. Відповідальність за їхнє навчання несуть батьки. Окремі витрати здійснює сама школа через державне фінансування. А те, чим дитина особисто користується – зошити, олівці, ручки, – купують батьки. Навіть підручники в нас безкоштовні, тоді як за кордоном за них треба платити. Можливо, є сенс залучати закордонних партнерів, попросити їхньої допомоги.

Які ще є проблеми в навчанні українських дітей сьогодні?

– Простіше сказати, що в нас не є проблемою. Найголовніше – це життя. За посадою я дбаю про захист прав у сфері освіти. Зауважте, так записано у законі: "захист прав в освіті", а не "освітніх прав". Це принципова різниця. Освітнє право стосується виключно процесу навчання. Права в освіті – значно ширше поняття. Головним в освіті, медицині, культурі є право на життя. Вище за це немає нічого. Як професійний викладач я добре уявляю, якої шкоди освіті за­вдають карантин і війна. Але я переконаний: якщо залишимося живі, збережемо дітей, учителів, освітню інфраструктуру – тоді все відновимо. Є певні речі, які важко буде наздогнати, але й це можливо, якщо не постраждають діти. Життя й безпека – абсолютний пріоритет. Усе інше – вторинне.

Як оцінюєте складання цьогорічними абітурієнтами національного мультипредметного тесту? У чому його основна відмінність від зовнішнього незалежного оцінювання?

– Це те саме ЗНО, тільки інакше організоване. Зазвичай зовнішнє оцінювання включає тести з математики, української мови й історії в різні дні. Мультипредметний тест – три дисципліни одразу. У ЗНО два завдання – підбити підсумки того, що зроблено школою, – так звана державна підсумкова атестація. І зробити рейтингові списки для зарахування до вузів. Три роки поспіль ми відкидаємо першу функцію. Це не дає можливості оцінити наших випускників в абсолютному вимірі. ДПА у формі ЗНО у стандартному форматі – це коли всі складають тести і ми можемо порівняти результати у вибірці року. Вони видаються в абсолютних цифрах – за 12-бальною шкалою в ДПА, – і у відносних у ЗНО, за 200-бальною. Нині ми не проводимо державної підсумкової атестації, тому не можемо адекватно оцінити рівень освіти наших випускників. Це велика проблема.

Щодо відмінностей цього року – це скорочений набір завдань, по 20 із кожного предмета. Оскільки ДПА не проводимо, ми не ставимо за мету отримати абсолютні показники рівня освіти дітей, а для нас важливо отримати відносну шкалу для зарахування у вузи. Цю функцію мультимедійний тест виконує цілком нормально. Те, що деякі завдання повторюються з минулих років, – прийнятний варіант. Те, що багато 200-бальників, – теж нормально для такого короткого тесту. Якщо ти маєш 20 запитань – то набагато менше ризику помилитися, ніж маючи 100 запитань. Але НМТ запроваджений цьогоріч для тих, хто вступає на бюджет. Хто йде на контракт – там співбесіда й мотиваційне есе, що є величезним корупційним ризиком. Критерії їхнього оцінювання не прописані. Нема критеріїв – нема балів для оцінювання.

Мультипредметний тест під час основ­ної сесії з 22 липня по 4 серпня 2022 року склали понад 187 тисяч учасників – із них понад 19 тисяч за кордоном – у понад 250 населених пунктах України та 40 містах Європи. У нас багато 200-бальників, але водночас багато й тих, хто отримав менш як 160. Це свідчить, що НМТ побудований правильно. Ми зробили велику справу.

Як працюватимуть українські вищі навчальні заклади в умовах війни?

– Вони мають автономію не лише на папері, як школи. Кожен університет, інститут, академія самі вирішуватимуть, як працюватимуть. Ситуація приблизно та сама, що й зі школами, – більшість вузів хоче працювати дистанційно. Великі проблеми з тим, що десятки закладів переміщені із зони бойових дій на безпечні території.

На окупованих землях українських педагогів змушують співпрацювати з колаборантами чи звільняють. Чи реально продовжувати навчальний процес в українських школах в умовах окупації?

– Реально, але ризиковано. Ми отримуємо величезну кількість звернень з окупованих територій, нині їх понад пів тисячі. Ми їх аналізуємо, робимо огляд. Є доручення Генпрокуратури про документування злочинів окупантів. У цьому задіяні всі правоохоронні органи й усі ті, хто контактує з людьми на окупованих територіях.

Ми відповідаємо на звернення, коли можна зробити щось по суті. Хоча відповідь зазвичай одна: треба вірити в ЗСУ. На жаль, ми не можемо допомогти цим людям там, де на них чинять тиск озброєні окупанти. Є одна проблема, яка, сподіваюся, буде вирішена восени, – уточнення або роз'яснення статті 111–1 Кримінального кодексу – "Колабораційна діяльність". Викладання за освітніми програмами окупантів визнається саме такою діяльністю. Виникають два болючі питання. Перше – добровільності чи примусу. Перебуваючи на відносно безпечній території, ми не маємо морального права вимагати героїзму від неозброєних людей перед реальною загрозою. Це цивільне населення, яке змушене під тиском піддаватися. Карати треба тих, хто рветься співпрацювати добровільно. Людей, які не мають засобів проживання, які змушені полишати свої міста й села через те, що відмовляються співпрацювати з окупантами, не можна звинувачувати в колаборації. Потрібні зміни до Кримінального кодексу щодо вищезазначеної статті, бо в нинішньому вигляді вона небезпечна для наших людей на окупованих територіях, яких важливо підтримувати.

Я безмежно вдячний тим, хто наважується працювати, підтримувати контакти онлайн. Але я їх закликаю бути максимально обережними, не афішувати своєї діяльності. Учителі не розвідники, тому обережність для них важлива. З боку окупантів та їхніх поплічників є заяви, що український учитель має бути знищений. Я наполягаю, щоб ми ухвалили рішення: якщо людина звільнилася через незгоду працювати на окупантів, то після звільнення території вона має бути поновлена із зарахуванням пропущеного стажу. Нещодавно Зеленський зробив звернення до людей на окупованих територіях – це правильний крок. На жаль, у нас досі зберігається радянське ставлення до людей: опинився на окупованій території – зрадник. Небезпечна штука – поділ суспільства на тих, хто виїхав, і тих, хто не виїхав. Ті, хто залишився навіть не зі своєї волі, хочуть собі медальку повісити, а всіх інших загнобити. Не можна звинувачувати цивільну неозброєну людину в тому, що вона рятує своє життя.

Міністерство освіти вирішило залишити ряд російськомовних авторів у шкільній програмі, зокрема Миколу Гоголя та Михайла Булгакова.

– Як учитель російської мови і літератури за освітою, я пройшов довгий шлях усвідомлення себе українцем. Вилучення російських і білоруських письменників із програми зарубіжної літератури – крок вимушений і тимчасовий. Якщо подивитися структуру курсу зарубіжної літератури, що був до 24 лютого, побачимо, що там російські письменники становлять понад третину. Це непропорційно. І це яскрава ілюстрація концепції "один народ". Людям мого покоління, які більшу частину життя прожили в Радянському Союзі, ця концепція насаджувалася зокрема через російську літературу, яка сама собою є імперською.

Виключення з української освітньої програми письменників імперського штибу – це вимушений, але доречний крок. Важливо, як ти читаєш. Якщо ти читаєш "Полтаву" Пушкіна як росіянин – це одне. Як українець – зо­всім інше. Ми маємо сприймати світ як українці. Саме це ми й робимо. Я люблю Ільфа й Петрова, писав про них дипломну роботу. Але речі, які закладаються підсвідомо, ментально в цих творах, висококласних творах, доволі ризиковані в сенсі парадигми – російської чи української. А ми вже зрозуміли, що з Росією нам не по дорозі. Заклик Хвильового "Геть від Москви" нині актуальний як ніколи. Як професійний викладач літератури хочу сказати: немає жодної трагедії, що ці твори виключені. Усе залежить від того, як сприймати літературу у школі. Бо в наших школах є історія і теорія літератури, як на першому курсі філфаку, а самої літератури немає. Вона важлива тим, що дає нам змогу побачити життєвий досвід, якого ми самі не пройшли й не могли пройти. Завдання літератури – це не давати, а ставити запитання, на які ти сам маєш відповідати. Я хочу, щоб діти знали літературу, а не її історію.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×