Коли мені було 8 років, батька й матір арештували нацисти. Мені сказали: "Твої батьки в концентраційному таборі. Вони скоро повернуться". Єдині табори, про які я знав, були скаутські. Не міг уявити, що відбувалося з мамою і татом. Пізніше хтось прийшов і повідомив: "Мілоше, твоя мати мертва". Але ця фраза нічого не змінила в моєму житті. Мами не було поруч уже два роки. Напевно, якби вона померла вдома, все було б інакше. Ця фраза наздогнала мене набагато пізніше, після війни.

Говорять, що бути чужаком – дуже зручно. Чужинець бачить такі речі, які очі місцевого не помічають. Мені не подобається ця думка. Я відчуваю себе чужаком і там, і там. Я забув чеську, але так і не вивчив англійської.

Я двічі жив у тоталітарному суспільстві. Більшість людей хотіли бунтувати, але не наважувалися. І я – боягуз. Не був готовий чинити опір і йти за це в тюрму. Я захоплююся бунтарями, тому знімаю фільми про них.

 

Страх зростає з роками, бо більшає життєвого досвіду. Допоки не дізнався, що літак може впасти, а біль у грудях може означати серцевий напад, я був безтурботніший.

Щоразу сідаю в літак і боюся. Вслухаюся в роботу мотора. Якщо щось помічаю, одразу уявляю, як мотор вибухає. Боротися з цим можу тільки за допомогою алкоголю. Напиваюся, засинаю – і політ проходить чудово.

Я – боягуз. У кіно можу дозволити собі багато речей. У приватному житті намагаюся не ризикувати.

Працював на телебаченні у Чехословаччині. Кожен артист, який з'являвся в ефірі, мав вписати всі свої репліки у спеціальну форму і відправити її цензорам. Якось в естрадній виставі виступали жонглери. Я марно намагався пояснити цензорам, що вони нічого не говоритимуть. Заповнюючи форму, жонглери написали щось на зразок "Гей! Хоп! Хоп! Хоп! Ап! Ах!". Документ повернули з печаткою "схвалено". Нагорі діалог визнали безпечним.

Цензура – не найстрашніше зло. Значно гірше те, що вона породжує самоцензуру.

Якби почалася всесвітня пожежа і в мене була можливість врятувати лише один фільм, це була б стрічка "Діти райка" Марселя Карне (французький фільм 1945 року про Париж ХІХ ст. – Країна). Якби мені дозволили заповнити мішок, поклав би туди всі фільми Чарлі Чапліна, стрічки з Лорелом і Гарді (американські коміки, працювали у парі. – Країна) й картини Бастера Кітона (актор німого кіно і режисер 1950-х. –Країна).

Коли був неодружений, не хотів повертатися додому. Там було самотньо. Коли одружився, хотів іти додому і бути наодинці. Кожен чоловік про свої справи хоче думати на самоті. Навіщо дражнити дружину тим, що лежите дві години на дивані, дивитеся в стелю й мовчите? Лежите й думаєте про те, що вашій дружині недоступно. Заглянути до чоловіка в голову вона не може. Ви ж і про іншу жінку можете думати. Дружина відчуває себе невпевнено. Звідси постійні питання: "Про що ти думаєш?"

Я батько двох пар близнюків. Коли народилися перші, ми святкували подію в колі друзів. За чеською традицією, мені подали гарячу сочевицю. У страву розбили сире яйце. У ньому виявилося два жовтки. Згодом у мене народилася друга пара близнюків.

Історія – як маятник. Вона гойдається зліва направо, потім – знову вліво. У кожній крайній точці нас нічого хорошого не чекає.

Люди не мають ні часу, ні бажання вникати в тонкощі політики. Вони завжди рухаються в бік найбільш привабливої демагогії. Неважливо, з якого боку вона виходить – від лівих чи від правих.

Історія людства – це історія боротьби особистості проти решти світу. Ми створюємо суспільні системи, щоб полегшити життя. Вони повинні нас обслуговувати – за це ми платимо податки. На практиці все навпаки. Система починає поводитися так, ніби вона має право нами керувати. Начебто це вона платить нам, аби ми вели себе так, як їй потрібно. Це – вічний конфлікт, на якому тримаються драматичні твори.

Розглядаю кожен фільм як біографію. Незалежно від того, йдеться про реальну людину чи вигадану.

Політики і продюсери хочуть, щоб усі фільми були сентиментальні. Їм не потрібне життя, їм потрібна казка. Правда дуже нудна, тому що це – правда.

Мало працював із камерою. Після війни мені в руки потрапила 16-міліметрова східнонімецька з чудовою цейсівською оптикою. Я запитав друга, хто б міг пояснити, як у цю камеру вставити плівку. Сам я не знав. Він познайомив мене з Мирославом Ондрічеком (оператор більшості фільмів Формана. – Країна). З тих пір я навіть близько не бачив камеру – він мені її просто не віддавав.

На знімальному майданчику поводжуся так, аби всі думали, що я знаю, чого хочу. Хоча це неправда.

Коли роблю фільм, усе відходить на другий план – окрім сім'ї, хорошої їжі й вина.

Ніколи не показую акторам, як правильно грати. Натомість розповідаю, як має звучати речення і яким повинен бути настрій.

Гроші обмежують творчу свободу. Що дорожче мистецтво, то менше воно вільне. Я почав знімати у комуністичній Чехословаччині. Тоді не відчував комерційного тиску. Натиск був ідеологічний. Під час роботи у США все стало навпаки.

За 40 років у США з дружиною у своєму будинку облаштували маленьку Чехію. На стінах висять картини Яна Шпали та Яна Зрзаві. У холодильнику – чеське пиво. В обід часто пахне запечена качка з капустою.

У перший рік життя в Америці не міг дозволити собі витратити більше долара в день. Погоджувався на будь-яку роботу, за яку обіцяли безкоштовний обід чи вечерю.

Перші фільми побачив у 13 років. Під час війни мені не дозволяли дивитися нацистські пропагандистські картини. Після війни відкрив для себе Бастера Кітона, Чарлі Чапліна, Гарольда Ллойда, Бена Турпіна, Біллі Вайлдера, Джона Форда. Виникло бажання приїхати у США.

Причина невдалого фільму – брак або грошей, або інтелекту кінематографістів. Іноді – і того, і другого.

Люблю, коли жінка вміє співати. Їй це пасує. А курити – ні. Ніколи нічого нікому не забороняю, навіть дружині. Але волосся стає дибки, коли бачу, що в жінки чи дівчини з носа йде дим.

Покинув батьківщину, бо хотів більше свободи.

Комедія живе значно довше, ніж драма. Над фільмами за участю Чарлі Чапліна сміються й нині. А стрічки з Мері Пікфорд (актриса німого кіно. – Країна) зараз мало кому відомі.

Після закінчення роботи над фільмом ніколи не знаєш – його чекає успіх чи провал. Усе стає ясно, коли справа доходить до каси.

Робота в капіталістичному й комуністичному суспільстві – це як праця в джунглях і зоопарку. Якщо хочете свободи й краси, то ваш світ – джунглі. Але там ви завжди в небезпеці: живете поруч зі зміями, тиграми, комарами, п'явками. Якщо ж прагнете безпеки, ваше місце – в зоопарку. Але це означатиме, що весь час житимете за ґратами, не матимете свободи і права вибору.

Хороший режисер – це маленький письменник, маленький актор, маленький оператор. Він повинен знати, як усе робити. І для всіх цих професій вибрати людей набагато кращих, ніж є сам.

Що старше стаєте, то уважніше дивитеся на речі.

Єдиний спосіб боротися зі стражданнями – сміятися над ними.

Щоденник укладений на основі інтерв'ю Мілоша Формана, розміщених на електронних ресурсах видань Esquire, Snob, Ecranlarge, Los Angeles Times, Ireport.cz, Vltava, Tyden.cz, Lidovky.cz, Irozhlas, Blesk.cz, kommersant.ru

×