Ексклюзиви
Середа, 29 серпня 2012 18:55

"Друзі зраджували. Але тепер сумніваюся, що вони були друзями", - Оксана Стебельська, 36 років, артистка

  Оксана СТЕБЕЛЬСЬКА

Народилася 13 листопада 1976 року в місті Перемишляни Львівської області.
Закінчила Львівське музичне училище імені Людкевича та Національну музичну академію імені Чайковського по класу скрипки. Грала у симфонічних оркестрах, ­працювала з фольклорними колективами ”Черемош” 
і ”­Роксолана”.
1999 року створила гурт ”Українські барви”. У його складі четверо музикантів. Виконують класику, фольклор, джаз, рок-н-рол, джайв, кантрі, квікстеп із українськими мотивами. Гастролювали в США, Канаді, Греції, Франції, Німеччині, Польщі, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Угорщині. Записали шість альбомів.
Любить вишивати. На 10-ту річницю шлюбу подарувала чоловікові вишиту сорочку. 
Колекціонує кухлі з різних країн. 
Живе в Києві. Заміжня. Чоловік Роман Кука співає, грає на кларнеті, телинці й сопілці в гурті ”Українські барви”. Мають дочок Христину й Катерину
Оксана СТЕБЕЛЬСЬКА Народилася 13 листопада 1976 року в місті Перемишляни Львівської області. Закінчила Львівське музичне училище імені Людкевича та Національну музичну академію імені Чайковського по класу скрипки. Грала у симфонічних оркестрах, ­працювала з фольклорними колективами ”Черемош” і ”­Роксолана”. 1999 року створила гурт ”Українські барви”. У його складі четверо музикантів. Виконують класику, фольклор, джаз, рок-н-рол, джайв, кантрі, квікстеп із українськими мотивами. Гастролювали в США, Канаді, Греції, Франції, Німеччині, Польщі, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Угорщині. Записали шість альбомів. Любить вишивати. На 10-ту річницю шлюбу подарувала чоловікові вишиту сорочку. Колекціонує кухлі з різних країн. Живе в Києві. Заміжня. Чоловік Роман Кука співає, грає на кларнеті, телинці й сопілці в гурті ”Українські барви”. Мають дочок Христину й Катерину

Музика – це алгоритми і генетичні коди, притаманні лише певній нації. Важливо слухати музику своєї країни. Вона корисніша. Так само, як фрукти чи овочі, вирощені на рідній землі.

Тато був проти того, щоб я була артисткою. Казав: "Як подобається, то співай і танцюй. Але в житті треба мати професію". Він завідував аптекою. Мріяв, щоб я стала лікарем.

У дитинстві мене ніхто не хвалив, хоч була відмінницею і зразковою дитиною. Дочекалася цього від мами вже після одруження. Разом із братом і сестрою приїхали до неї в гості. Коли всі сиділи за столом, вона сказала: "Які ж у мене хороші діти".

Виховання – це не вказівки й не правила. Це вміння захопити дитину життям.

Комплекс меншовартості нам накидають скрізь і постійно. Люди дивляться іноземні фільми, слухають чужу музику, читають книжки зарубіжних авторів. Це все означає: в нас немає нічого якісного. Українська музика існує на рівні шароварщини. Саме слово "українське" викликає скептицизм. Дзвоню на телебачення чи радіо. Як тільки чують назву "Українські барви", кажуть: "Нам фольк неинтересен". Самі українці не гордяться своєю культурою.

Про плюси Радянського Союзу говорять лише ті, в чиїх родинах не було драм. Моїх і чоловікових дідів замордували в Сибіру. Як ми можемо казати, що було добре?

Найбільша трагедія для музиканта – наявність вільного часу. Хочеться бути такою зайнятою, щоб і дихнути не було коли. Творчі люди багато років убирають інформацію. Та приходить момент, коли все це треба віддавати. Інакше воно розірве ­зсередини.

Виховання – це не вказівки і не правила. Це вміння захопити дитину життям

Щоб людина відбулася в житті, в одну картинку має зійтися багато пазлів. Мало народитися талановитим – таких багато. Мало здобути освіту, освічених теж багато. Треба опинитися в потрібний час у потрібному місці, мати везіння, десь бути принциповим, а десь поступитися.

Кілька разів намагалася кинути музику – все одно у 50–60 років не зможу стрибати на сцені. Але минає місяць і розумію: зараз без цього не можу.

Із чоловіком разом училися у Львівському музичному училищі. Потім на п'ять років роз'їхалися: він вступив до Львівської консерваторії, я – до Київської. Підтримували стосунки на відстані. За шість років зрозуміли, що не можемо одне без одного.

Кохання з першого погляду не буває довгим. Воно минає так само швидко, як і приходить. До одруження рік зустрічалися з хлопцем. А потім мені стало нецікаво з ним розмовляти.

На початку стосунків хотіла загнати чоловіка в певні рамки. Потім зрозуміла, що ніхто не має права переробляти людину. Її можна прийняти чи не прийняти. Якщо тобі це не підходить, розвертайся й іди.

Нормальна жінка хоче, щоб біля неї бачили сильного чоловіка, а не підкаблучника. Треба мати мудрість зробити так, щоб він відчував свій авторитет.

Жінки ініціативніші. Здатні братися за будь-яку роботу, влізати в проекти. А чоловіки розуміють лише конструктивну працю: перенести цеглу з одного місця на інше.

Ревність – це саможерство. Ніколи її не відчувала. Впевнена, що чоловік мене не залишить. Нехай спробує знайти кращу. Не штука – закохатися. Набагато складніше зжитися, перетворитися з чоловіком на одне ціле.

Дуже люблю своїх дітей, але обмежитися лише хатніми клопотами не зможу. Це буде тюрма.

Грошей мені треба стільки, щоб діти були одягнуті, усміхнені, могли кататися на велосипеді, їздити на море, вчитися в хорошій школі й відвідувати гуртки.

Не люблю інертних, яким нічого від життя не треба. Страшно від них втомлююся.

Жертвувати професією заради дітей не треба. Молодшу народила в ніч на вівторок, а в суботу вже вийшла на сцену.

Розмовляла з президентами, послами і консулами. Це все мішура. Найважливіше в житті – спілкування з дітьми.

Після 30 років до народження дитини ставишся спокійніше. Про першу постійно хвилювалися. З молодшою все інакше. Знаємо: все одно виросте.

Дітей не треба карати, з ними треба говорити. Потрібно змалювати ситуацію так, щоб дитина сама зрозуміла – треба воно їй чи ні.

У житті не може бути ніяких порад і формул.

Щаслива – це реалізована людина. Найбільша трагедія, коли розумієш, що твої знання і вміння нікому не треба.

Є друзі на різні життєві ситуації: з одними добре повесели­тися, з іншими мати спільну справу. Універсальних мало. В мене така одна – моя сестра.

До людей треба ставитися рівно. Товаришувати без фанатизму. Був період здружилася з однією жінкою. А потім вона почала віддалятися, змінилися пріоритети. Мені гірко було це ­визнати.

Друзі зраджували. Але тепер сумніваюся, що вони були друзями.

Ніколи не мщуся. Життя все розставить на свої місця.

Помилки зміцнюють характер і дають змогу краще зрозуміти інших і себе.

Щасливою почуваюся після вдалого концерту і коли сміється моя дитина.

Мрію в старості лишатися активною і мати будиночок, поряд з яким не буде людей.

Молитва Богу не потрібна. Вона потрібна людині, щоб мати надію і відчувати підтримку. У Бога не прошу конкретних речей, бо не знаю, виграю від них чи програю. Коли звертаюся до нього, кажу: "Дай мені те, що вважаєш за потрібне".

Зараз ви читаєте новину «"Друзі зраджували. Але тепер сумніваюся, що вони були друзями", - Оксана Стебельська, 36 років, артистка». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода