"Доки Україну тримають у сірій геополітичній зоні небезпеки, Путін надіється переламати нас"

Єдиною гарантією безпеки є наше членство в НАТО, – каже Олександр Хара, експерт Центру оборонних стратегій, дипломат

Яка подія 2024 року буде найважливіша для безпеки України, якщо війну тримати за дужками?

– Передусім це Вашингтонський саміт НАТО влітку ­2024-го, який, сподіваємося, вирішить проблему гарантій нашої безпеки у стратегічній перспективі. Доволі цікавий і цілком реалістичний сценарій запропонував колишній посол Сполучених Штатів при НАТО, експредставник США по Україні Курт Волкер. Він закликав країни Заходу без зволікань прийняти Україну в Альянс. Американський дипломат переконаний, що членство в НАТО позбавить Путіна сенсу продовжувати війну. Волкер доводить, що не слід очікувати від Москви ані конвенційної ескалації в Україні, адже Росія вже задіяла всі наявні ресурси та види озброєння, ані застосування зброї масового знищення. Пропонована Волкером схема ґрунтується на тому, що п'ята стаття Вашингтонського договору, де йдеться про колективну відповідь, не передбачає безумовної участі всього Альянсу на боці одного з його членів. Отже, продовжуючи надавати Україні безпекову допомогу вже як формальний союзник, НАТО не стане стороною конфлікту з Росією автоматично.

 

Ми не знаємо, яку матимемо ситуацію на полі бою у переддень саміту. Втім, очевидно, що, доки Україну тримають у сірій геополітичній зоні небезпеки, Путін намагатиметься переламати нас.

Кремль також розраховує на внутрішній розбрат в Україні. Розмови про наявність серйозних розбіжностей між найвищим політичним і військовим керівництвом ллють воду на московський млин. Сподіваюся, що суспільство, за всіх наявних підстав для критики влади не дозволить розхитати себе ззовні. Це критично важливо, аби зберегти національну єдність, здатність воювати, одним голосом говорити із Заходом, а отже отримувати життєво важливу допомогу. На жаль, про розбіжності вже пишуть дружні нам західні медіа. Годі й казати про недругів, які вдягли "миротворчі" шкури й уже пащекують, що українці між собою розібратися "не можуть", "нездатні" відвоювати території, отже настав час домовлятися з Москвою про "мир". Це буде нашою проблемою 2024 року.

Як вибори у США можуть вплинути на ситуацію в Україні?

– Будуть ще й вибори в Європарламент, але складний для нас рік завершиться доленосними не лише для американців президентськими виборами у США. Підтримка Сполучених Штатів для нас винятково важлива.

Що може бути, якщо президентом США стане Дональд Трамп?

– З високою ймовірністю Трамп здобуде номінацію від Республіканської партії для участі у президентських перегонах. Він також, згідно з останніми опитуваннями громадської думки, має непогані шанси перемогти Джо Байдена. Втім, засудження Трампа в одній із кримінальних справ може відвернути від його кандидатури відчутну кількість поміркованих прихильників, що відкриє можливості для його найближчих конкурентів – губернатора Флориди Рона Десантіса та колишньої постійної представниці США в ООН Ніккі Гейлі.

Якщо Трампа не допустять до виборів унаслідок судового рішення чи він вибори програє, то є ймовірність громадянського протистояння за участю його найзапек­ліших прихильників, які вірять у те, що в їхнього ідола вже "поцупили" перемогу 2020 року. Отже застосування насилля цілком виправдано, щоб не дозволити "вкрасти" перемогу знов.

Навіть потрапивши до Білого дому, Трамп створюватиме серйозні конфлікти, адже він збирається кардинально змінити те, як працює американський уряд. Його висока конфліктність, "великі" плани на Америку та непередбачуваність є найбільшими загрозами. З другого боку, та ж сама непередбачуваність та імпульсивність теоретично можуть зіграти й позитивно. За його власними словами, він дасть Зеленському та Путіну добу на розв'язання конфлікту і якщо цього не станеться з вини російського диктатора, то США постачатимуть Україні стільки зброї, скільки потрібно для перемоги. Втім, імовірність перетворення теоретичної можливості на практичну площину вкрай мала.

Політична нестабільність у Сполучених Штатах – це виклик американській демократії, європейській безпеці й успіху України в цій війні.

А що Росія робитиме?

– Вона не зупиниться, розхитуватиме ситуацію в інших куточках планети. Можливо, на Балканах – підбурюючи Сербію розпалити конфлікт із Косово. Можливо, в Африці, особливо в регіоні Сахель, де так звана ПВК "Вагнер" допомогла здійснити низку переворотів, а також викинути з Малі французів. Ескалація конфліктів там призведе до збільшення кількості біженців у Європу, що, крім поляризації суспільства й соціального напруження, створить сприятливі умови для приходу крайніх правих сил до влади.

Близький Схід може спалахнути ще більше завдяки російській підтримці терористичних угрупувань та Ірану. Пекін планомірно загострює ситуацію в Південнокитайському морі, що може спричинити відкритий конфлікт. До того ж у КНР прискіпливо стежать за російською війною в Україні та підтримкою Заходу, готуючись до "повернення в рідну гавань" Тайваню силою зброї.

Може спалахнути ще одна війна?

– Не думаю. Китайці нині не готові та не хочуть війни, але готуються до неї. Економічні негаразди вимагають від Пекіна не загострення протиріч із США, а недопущення подальшого погіршення відносин, а у кращому разі – нормалізації. Китайцям потрібен доступ до західних технологій, інвестицій і ринків. Саме про це йшлося на зустрічі Джо Байдена із Сі Цзіньпіном у Сан-Франциско.

На гарячу точку може перетворитися Пакистан – ядерна країна, що переживає глибоку кризу. Це може зачепити й Індію.

Ще є Північна Корея. В обмін на боєприпаси та озброєння її диктатор може отримати від Росії доступ до ракетних чи супутникових технологій, необхідних для збільшення погроз США та їхнім союзникам у регіоні.

Коли говорите про тиск "миротворців" на Україну, то маєте на увазі, що побільшає таких, як угорський президент Віктор Орбан?

– Орбан – троянський кінь Росії та Китаю в Європі. Але його не беремо до уваги. Передусім маю на увазі недавню статтю в газеті Bild, де йдеться, що буцімто американці та німці змовилися, щоб підштовхувати нас до перемир'я через умисне зменшення допомоги. Я в це не вірю. Помічник держсекретаря США у справах Європи та Євразії Джеймс О'Браєн заперечив такі припущення. Та одна річ – бажання нам допомогти, але так, щоб Росія не обвалилася й не натиснула на червону кнопку, а інше – спроможність. Попри обіцяне ЄС постачання мільйона снарядів ми їх не отримали й найближчим часом не побачимо.

Інший приклад – стаття "Переосмислення успіху в Україні" у провідному американському виданні Foreign Affairs 17 листопада. Її автори – президент Ради з міжнародних відносин США Річард Хасс і професор із міжнародних відносин Джорджтаунського університету Чарлз Купчан. Ці авторитетні експерти кажуть, що Україна "не спромоглася" повернути силою свої землі, тому давайте не визнаватимемо окупованих регіонів, а на решті території розбудовувати економіку, воєнний потенціал та культивувати квітучу демократію. Це маячня, бо для цього потрібно, щоб інша сторона припинила воєнні дії, відмовилася від жадання та планів знищити нас. А паузу росіяни використають для підготовки до наступної хвилі знищення України. Та й які економіка й інвестиції в умовах війни? Ми просто перестанемо бути пріоритетом.

Також є й ті американські політики та експерти, що не вважають принциповим українське питання, як це могло б бути 30–40 років тому, і закликають сконцентрувати всі наявні ресурси для стримування Китаю та можливого конфлікту за Тайвань.

Чи можливе повернення політичного протистояння в Україну попри війну, як-от кейс конфлікту Мар'яни Безуглої та її закидів до Валерія Залужного?

– Політичні конфлікти та розбіжності між політичним і військовим керівництвом вкрай небезпечні. Ті в Україні, хто вимагає планів військових, мають зрозуміти, що будь-які цілі та плани неможливо визначити і скласти без розуміння того, які ресурси нам дадуть партнери. Нагадаю, що ми воюємо з найбільшою ядерною потугою у світі та найбільшою воєнною потугою в Європі, а своїх ресурсів для цього в нас обмаль. Усе НАТО з моменту його заснування готувалося до такої війни з Москвою. Наша "теорія перемоги" – це відновлення міжнародно визнаних кордонів. Але для цього нам потрібна, про що писав Валерій Залужний, якісна перевага, бо ворог має кількісну. Війна еволюціонує, і нам потрібні певні речі для перехоплення ініціативи.

Як можна описати фактичну політику адміністрації Джо Байдена в питанні надання нам озброєння?

– Американський підхід полягає в тому, що Україна має право на самозахист від російської агресії, згідно з міжнародним правом. США та їхні союзники надають нам допомогу, але не є стороною конфлікту й хочуть його уникнути в майбутньому. Надаючи нам допомогу, американці намагаються уникнути ескалації вертикальної – застосування засобів масового знищення – та горизонтальної – поширення конфлікту за межі України. Такий підхід позначається на типі озброєння, що його нам надають, та на умовах його застосування – заборона ударів західною зброєю по російській території. Але Україна не виграє цієї війни в захисті й на власній території. Західні партнери мають переосмислити свій підхід до ескалації, зробити управління нею проактивним. Партнери мають надавати нам засоби ураження з більшою дальністю та зняти обмеження на удари по силах і засобах російської армії в місцях її накопичення на території РФ, що нівелюватиме її перевагу на нашій території.

Ще одна ключова річ – Крим. Дуже правильно, що Сили оборони звільнили острів Зміїний. ССО, ГУР та СБУ завдавали ударів по військових об'єктах на Тарханкуті, в Севастополі та морі. Це нині найпозитивніший епізод, який ми можемо "продати" західним партнерам: відігнали флот, знищили кілька платформ, які били "Калібрами". А головне – відновили свободу судноплавства в Чорному морі. Це добре і для нас, і для країн Африки, які отримують зерно, і для країн Чорного моря, і для Європи, бо ракетний потенціал російського Чорноморського флоту передусім спрямовано проти неї.

 

Ви сказали, що Крим для нас ключовий. Чому?

– Наша перемога лежить через Крим. І в разі забезпечення нас належними засобами, що дадуть нам якісну перевагу, ми це можемо зробити. Крим є сенсом цієї війни. За задумом Кремля, Крим має бути дамокловим мечем для України та плацдармом для поширення впливу за межі Чорноморського регіону: Близький Схід та Африка.

Знищення ЧФ РФ, що має бути пріоритетом і для наших партнерів, стане ще одним внеском України в регіональну безпеку. Росії доведеться відновлювати флот, що в умовах санкцій та експортного контролю західних країн буде складно, довго та недешево.

А якщо на саміті НАТО у Вашингтоні не відбудеться швидкого прийняття України в НАТО, як описав Курт Волкер, що тоді? Знову почнуться розмови про гарантії безпеки?

– Навіть у заяві G7 йдеться про "зобов'язання" й "домовленості". Слів "гарантії безпеки" там не використовують. Шкода, що українська влада продовжує транслювати це все як "гарантії безпеки". Бо гарантії безпеки – це коли разом із нами воюватимуть наші союзники й будуть готові навіть натиснути ядерну кнопку. Єдиною гарантією безпеки є наше членство в НАТО. Тож коректніше говорити про гарантії надання безпекової допомоги, що передбачає нарощування нашого оборонного потенціалу та набуття повної взаємної сумісності з Альянсом. Однак для членства України в НАТО потрібно, щоб у Німеччині та США ухвалили політичні рішення, подолали страх перед РФ. Поки що цього немає.

Німеччина допомагає нам, але не піднімає видатків на оборону до обіцяних 2 відсотків. І це насторожує.

– Економічне диво Німеччини базувалося на експортній моделі високотехнологічних товарів, двох великих ринках – китайському та російському, на доступі до дешевих природних ресурсів РФ. Берлін позбувся залежності від Москви, йому потрібно збалансувати цю модель. А в контексті протистояння США та КНР, підтримки Пекіном Москви німцям доводиться частково зменшувати взаємодію і з китайцями. А ті контролюють велику частину рідкоземельних металів, зелених технологій та їх виробництво, необхідні для "зеленого переходу" й інших галузей економіки.

Плюс у німецькій психології та політичній культурі є нехіть до боргів, бажання жити за власний рахунок. Тому переоснащення бундесверу не відбувається, бо є проблема збереження теперішньої економічної моделі. До того ж німці, хоч і не вкладали 2 відсот­ків в оборону, але великі кошти витрачали на інші безпекові аспекти.

Берлін поки що не до­зрів до членства України в НАТО. Теж остерігається ядерної ескалації.

Як бути з Польщею? Нині маємо розбіжності щодо далекобійників, раніше було питання зерна.

– Польща – наш надважливий партнер. Якби вона по-іншому повелася на початку широкомасштабного вторгнення, то ми так не вистояли б. Це важливо пам'ятати під час усіх непорозумінь.

Причиною блокування українського зерна є передусім збройна агресія Росії та блокада нею наших портів. Вирішення цієї проблеми лежить не через угоду, а через знищення ЧФ РФ і розблокування нашої торгівлі Чорним морем. Подібна проблема з нашими водіями.

І в нас, і в поляків є національні інтереси, тому періодично виникатимуть тертя й конфлікти. Ми подібні економічно, географічно ми поруч. Та коли є проблема, емоційність треба прибрати. Сперечатися з поляками в судах чи на двосторонніх переговорах – це правильно, але ображати їх, як це було зроблено з трибуни Генасамблеї ООН, не слід.

А як наших сусідів та інші країни розставляти за пріоритетом у контексті політики безпеки України?

– У нас має бути концентрична пріоритетність щодо безпеки. Перше коло – США. Вони далеко, але без їхньої підтримки ми не втрималися б. Друге коло – Польща, Румунія, країни Балтії. Сюди можна віднести і Сполучене Королівство. Лондон не поруч, але з 2014 року визнав, що Чорне море є сферою стримування Росії та її пріоритету. Третє – Німеччина, Франція та країни Західної Європи. Далі йде Китай та інші. З ним треба торгувати, але ціннісно ми різні. У цій війні він мовчазно на російському боці.

У грудні 2023-го запровадили максимум цін для російської нафти, але вже торгують вище за нього. Як так?

– Розмір цінової стелі в 60 доларів за барель був компромісом, аби уникнути шоку для глобального ринку. Втім, Росія зібрала сірий флот танкерів і маніпулює з країною походження нафти, домішуючи свою до іншої, і таким чином продає її як неросійську. Проблема з тиском на російські нафтові прибутки полягає ще й у напружених відносинах між США та Саудівською Аравією, спричинених критикою за вбивство аравійського журналіста Джамаля Хашогджі та брутальною участю Саудівської Аравії у війні в Ємені.

У цьому контексті терористична атака ХАМАСу 7 жовтня проти Ізраїлю є доброю новиною для Росії й Ірану. Вона зірвала підписання угоди між США, Ізраїлем та Саудівською Аравією, котра, з одного боку, дала б змогу вирішити чи наблизити вирішення палестинської проблеми. Тоді американці покращили б відносини із природним союзником зі стримування Ірану в регіоні, отримали б зобов'язання торгівлі нафтою в доларах, а також більшу готовність Ер-Ріяду дослухатися до прохань щодо збільшення видобутку нафти. Але, на жаль, повторну спробу покращення взаємин у трикутнику відкладено на невизначений час. До того ж конфлікт у Газі ще не вщух.

Яка поведінка Джо Байдена 2024 року була б раціо­нальна щодо війни в Україні?

– У контексті можливого приходу до влади Дональда Трампа, а також необхідності посилення здатності стримувати Китай в Індо-Тихоокеанському регіоні адміністрація Джо Байдена мала б поставити за мету досягнення Україною перемоги 2024 року. Це означало б нову стратегію, включаючи перегляд підходу до управління ескалацією, зокрема, відмову від заборони завдання ударів по російській території, розмір і якість безпекової допомоги – винищувачі, ракетні системи, безпілотники тощо. Водночас потрібно затягнути санкційний зашморг – знизити цінову стелю на нафту, тиснути на країни, які допомагають Росії обходити санкції, а також розширювати санкції й експортні обмеження. Заморожування конфлікту обернеться стратегічною поразкою Заходу загалом і Сполучених Штатів зокрема. У наших спільних інтересах цього уникнути.

×