"Через оподаткування депозитів постраждає банківська система"

В Україні за останні 20 років відбулося величезне соціальне розшарування суспільства. Як подолати таку нерівність?

– Є два шляхи. Один – триваліший і природніший. Що більше в Україні буде анклавів, у яких житимуть заможні, то більше Україна ставатиме заможною. Наприклад, умовно, в районі Кончі-Заспи під Києвом є 40 котеджних містечок. Через п'ять років їх ­стане 80. Те саме відбуватиметься в інших ­областях. Поступово накопичиться критична маса заможних людей. І таким чином зменшиться соціальне розшарування.

Цей шлях дуже довготривалий. Мають змінитися одне-два покоління. До того ж, доки суспільство заживе достойно, багаті також відчуватимуть незручності – матимуть недоліки в сервісі, погані дороги тощо. Адже життя не обмежується мурами навколо ­котеджів. Інший і коротший шлях через мотиваційні податкові стимули, що сприятимуть прискореному формуванню середнього класу. Щоб створити джерела для цих стимулів, треба більше податкових надходжень. Звідси й виникає необхідність податкової диференціації.

Що означає "розкіш"?

– Надмірність і марнотратство. Це коли ті чи інші об'єкти, що є в розпорядженні людини, за своїми розмірами чи якістю знач­но перевищують функціональні потреби. ­Консенсусу щодо критеріїв "адекватно функціональним потребам" або що таке надмірна кількість чи якість, реально досягти швидко. І ЗНАЧНИЙ надлишок тоді може обкладатися податком. Я прихильник поступового його запровадження.

Поширена думка, що податок на розкіш зачепить середній клас, а олігархи знову якось викрутяться.

– Згоден, що більше запитань виникає до впровадження таких механізмів, ніж до їхньої моделі.

Справді, якщо змістити акценти й обкладати податками тільки доходи найманого працівника, а саме – зарплату, то постраждає середній клас, що навпаки потребує податкових стимулів. Тому варто скористатися досвідом інших країн, де розмір податку на розкіш може визначатися як певний відсоток наявних активів – наприклад, надмірної нерухомості. Така система розвинута і прий­нята у більшості країн. І в нашому законодавстві таку норму вже закладено. ­Достатня вона чи ні, покаже перший досвід.

Чи потрібно обкладати податками банківські депозити?

– Дискусія про це триває довго, бо вклади населення – надійна і найчутливіша частина всієї фінансової структури. 90 відсотків вкладів – дуже дрібні. Їх мають мільйони пенсіонерів, які віддали свої останні заощадження до банків. Будь-яке впровадження оподаткування депозитів зменшить стабільність і передбачуваність для вкладників. Є великий ризик "роздратувати" довго­строковий фінансовий ресурс. Якщо ­частина депозитів втратиться, постраждає банківська система. Тому спільна думка банкірів: якщо це і дасть економічний ефект, то зовсім невеликий. А коли в податку нема переваг, то краще його і не впроваджувати.

Якою має бути оптимальна податкова ­система?

– Не думаю, що можна скаржитися на податкову систему, що існує в Україні. ­Можна говорити про недоліки в її застосуванні. ­Наприклад, про те, що окремі компанії довго чекають повернення податку на додану вартість. Але з погляду норми – наша податкова система цілком прийнятна. Щодо змін, то якщо податки часто міняються – теж біда. До пільг і податків треба підходити системно, послідовно і консервативно.

Які мають бути статки середнього класу?

– Їх має вистачати не тільки на їжу й оплату житла, а й на певні заощадження. Цей надлишок можна також інвестувати в навчання, мандрівки тощо. Якщо люди ­заробляють тільки на прожиття – вони не мають перспектив. В Україні відкладати гроші на розвиток можуть відсотків 15–18 людей. При цьому середнім ­класом ­вважають себе 48 відсотків українців. ­Мабуть, це ментальна звичка видаватися кращим, ніж є насправді.

За скільки років можна суттєво зменшити ­соціальне розшарування?

– Треба створювати пільги та мотивацію для інвесторів середнього рівня. Має бути більше українців, які відкрили власні ресторанчики, їдальні, перукарні, заводики, автомайстерні, міні-дослідницькі ­центри. Навіть у Києві, не кажучи про області. ­Потрібна державна програма для масової мотивації підприємницького класу. Тоді країна може змінитися за кілька років.

Є різні досвіди, зокрема й окремих організацій. Наприклад, коли відбулася трансформація "Авалю" в Групу Райффайзен, ми повністю змінили методологію звітності. Було запроваджено нові стратегії ведення бізнесів, нова бізнес-модель, нові комунікації, мінімізовано бюрократію й паперові носії, вирішено "мовне питання" – щоб не залежати від того, що хтось не розуміє української, англійської чи російської. Усе це стало можливим завдяки застосуванню системи мотиваційних стимулів і навчальних програм. Програма трансформації нині завершена успішно.

До якої соціальної моделі Україні слід прагнути?

– Із власного досвіду "банкотворення" я впевнився: немає стандартної моделі організації, що на 100 відсотків могла би бути рекомендована для впроваджена в одному банку так само ефективно, як і в іншому. Так і для суспільства, в якому є велика сила традицій.

Слід подивитися, що ми маємо цінного. Приміром, розшарування суспільства ніколи не було в традиціях України. ­Водночас українці можуть багато взяти у Словаччини й Польщі, де проведені успішні економічні й соціальні реформи. Ці країни найменше в Європі постраждали від кризи, а в ­Польщі 2010 року виробництво зростало. Шлях до Європи – це не так шлях до матеріально кращого життя, як до рівних можливостей. Працювати потрібно буде інтенсивніше. А суспільні інститути забезпечать ­мінімальний рівень життя, який можна буде назвати достойним.

Яким чином амбітних людей мотивувати залишатися в країні?

– Я не прихильник стримування когось, хто має перспективи кар'єри в інших частинах світу. Є можливість отримати кон­тракт і керувати компанією в Південній ­Африці? ­Пишатимуся такою людиною. ­Китайці мільйонами їхали в Америку, зокрема на навчання, і там залишалися. Хіба це зупинило стрімке зростання Китаю в останнє десятиліття? Ні.

Зараз один із найбільших інвесторів в Україну – мігранти, які поїхали до Португалії, Іспанії, Італії й працюють на будівельних майданчиках або доглядають за дітьми чи літніми людьми. Вони переказують родичам близько 6–7 мільярдів доларів щорічно. Це – великий притік валюти на фінансовий ринок країни, допомога сім'ям, досвід.

Драматизувати треба не виїзд талантів, а відсутність притоку їх в Україну – насамперед своїх. Водночас, я вважаю, що виїжджаючі невірно оцінюють свої перспективи на батьківщині. На українському ринку скоріше можна зробити справжню кар'єру й реалізувати бізнес-проект, ніж на розвинутих ринках.

Назвіть приклади таких новітніх ринків в Україні.

– Будь-який. Навіть фінансовий сектор, банківський. Також потенційно привабливі приватні пенсійні фонди, страхові компанії.

Як Україна змінюватиметься в наступні роки?

– Стратегічно – мої очікування дуже позитивні. У банку після кризи 2008–2010 років ми отримали кращі фінансові результати, ніж очікували. І значно швидше відновили втрати, ніж планували. Те саме й в Україні. Накопичується досвід, щоб потім ми могли спільно сформувати якісь блага для всіх. Думаю, за три–п'ять років у нас буде якісно краще суспільство. Цей підйом відбудеться за рахунок розвитку середнього класу.

На які галузі Україні слід робити ставку?

– Є практична відповідь і мрія.

Практика – інвестувати в найдохідніші галузі. Двома основними постачальниками експортної виручки є металургія та хімія. Останніх сім років до світової кризи драйвером розвитку української економіки була будівельна галузь. Зараз чудовий економічний ефект демонструють сільське господарство, транспорт. Більшої перспективи набуває туризм, враховуючи успішну презентацію України під час Євро-2012.

Щодо мрії, хочеться, щоб драйвером розвитку суспільства стали прикладна наука та IT-галузі. Щоб ми надавали сервіси не через експлуатацію території країни, а за рахунок інтелектуальної власності.

×