Чемпіонат світу з біатлону стартує 13 лютого в італійському Антгольці, на одній із головних арен цього виду спорту. Чим не привід розповісти про місце, до якого впродовж майже двох тижнів буде прикуто увагу українських уболівальників біатлону.

Антгольц – це не зовсім Італія. Формально Південний Тироль, де розташоване це невелике село, понад 100 років є частиною Італійської Республіки. Але живуть тут німецькомовні колишні австрійці. Тож усе виглядає так, як у сусідній Австрії. Лише кава удвічі дешевша, бо в Італії це національний напій. І німецька звучить повсюдно на місцевому біатлонному стадіоні не тільки завдяки вболівальникам із Німеччини, Швейцарії та Австрії.

 

На відміну від ще однієї біатлонної мекки – німецького Рупольдинга, куди можна менше ніж за годину дістатися комфортабельною електричкою з аеропорту Мюнхена, прибути до Антгольца складніше. Спочатку треба доїхати до міста Брунек. Туди від трансальпійської автостради й найближчого аеропорту в Больцано понад годину добиратися авто гірським дорожнім серпантином. І це лише початок. За кілька кілометрів за Брунеком – поворот на гірську дорогу, перед яким загрозливе попередження, що проїзд через перевал закритий. Антгольц – майже на перевалі, причому після села з такою назвою дорога йде круто догори. Біатлонний стадіон – за 10 кілометрів від села і так високо, що там практично завжди є сніг.

Високогірне розташування арени компенсує помірний рельєф траси. Вона прокладена праворуч від дороги. А сам стадіон зі стартом-фінішем і стрільбищем стоїть ліворуч. Спортсмени, відстрілявшись, проїжджають туди й назад через два тунелі. Я пробіг якось цю трасу і можу точно стверджувати, що таких "смертельних" підйомів і крутих спусків, як в австрійському Хохфільцені та згаданому вже Рупольдингу, тут немає. І без цього кисню бракує.

У Брунеку широкий вибір зимових розваг. Окрім гірськолижної, майже в центра міста є траси для бігу зі штучним снігом. Найкраща – у Тоблаху за 30 кілометрів на схід, де на "Нордік арені" практично цілодобово тренуються бігуни на лижах. Навчившися бігати, можна братися і за біатлон – до Антгольца із Брунека їхати приблизно стільки ж, як до Тоблаха. Такий шлях пройшли нинішні лідери чоловічої й жіночої біатлонних команд Італії – Лукас Хофер і Доротея Вірер, які народилися й виросли у Брунеку. Для них стадіон в Антгольці – рідний дім.

Біатлон в Італії не такий популярний, як у Німеччині. Італійці не мають звички тисячами їздити на змагання із зимових видів спорту. Коли поряд – то, може, й зайдуть. Тому українським уболівальникам, число яких на біатлонних стадіонах щорік зростає, місцеві – не конкуренти. Звісно, в самому Антгольці знайти житло практично неможливо. Все село заброньоване під спортсменів, тренерів та організаторів змагань. Тож селяться вболівальники здебільшого поблизу Брунека. Звідти в дні змагань до біатлонного стадіону кілька разів на годину відправляються безплатні автобуси-"шатли".

Трибуна старенького біатлонного стадіону Антгольца давно не вміщає всіх охочих. Тому напередодні щорічного січневого етапу Кубка світу, який цього року у зв'язку з чемпіонатом світу перенесли до Словенії, споруджують купу тимчасових споруд – від додаткових трибун до теплих наметів для преси й почесних гостей. До речі, квитки на біатлон тут набагато дешевші, ніж у Німеччині.

Антгольц – ідеальне місце для біатлону. Шалену популярність цьому виду спорту принесла його непередбачуваність. У тих же лижних перегонах, стрибках із трампліна, північному двоборстві, слаломі чи швидкісному спуску роль випадку невелика. Коли зійде хтось із фаворитів, його місце займе хтось із провідної "обойми". У біатлоні ж переможцем і навіть чемпіоном світу може бути будь-хто із першої півсотні. Як зробив це торік наш Дмитро Підручний. Став чемпіоном світу, а потім жодного разу за рік не потрапив навіть до трійки призерів. І річ не лише в стрільбі, де все може вирішити порив вітру.

 

Траса в Антгольці, попри не дуже страшний рельєф, має ще одну особливість – декілька горбків, які слід подолати перед самим стрільбищем. Загальмуєш на них, аби зберегти дихання – програєш у часі, прискоришся – ризикуєш задихнутися і за кілька секунд не влучити в ціль. Плюс гори, де успішно бігти можна або одразу по приїзді, або після кількох днів акліматизації.

Усе це додає інтриги і створює шанси на перемогу чи не всім учасникам чемпіонату. Немає сумніву, що в боротьбу поточних лідерів Кубка світу втрутяться спортсмени, яких і близько немає у списку претендентів на титул. Серед них і українські біатлоністи й біатлоністки, які з італійцями є прихованими претендентами на нагороди.

В української й італійської збірних є дещо спільне. Вони складаються з двох різномовних частин. У італійців це, власне, італійці та німецькомовні тирольці з околиць Антгольца. У нас – україномовні тернополяни та російськомовні сумчани, чернігівці й натуралізовані росіяни-білоруси. Та це все, чим команди подібні. В іншому між нашим та італійським біатлоном широчезна прірва. Варто тільки подивитися на лижні траси й біатлонний стадіон у Південному Тиролі.

Скажу більше: ігнорування аксіоми – спочатку лижі, а потім біатлон – неминуче приведе цей вид спорту в Україні до кризи. Бо ж сестри Семеренко, на яких майже два десятиліття виїжджає Володимир Бринзак та його федерація, не вічні. А третьосортні росіяни нам не допоможуть.

×