"Цей місяць – це просто довжелезна доба. І зараз тільки починає смеркати"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Олег ГАВРИЛЕНКО, інженер:

– Ця війна йде на знищення нашої державності, бо москалі прив'язали свою історію до нашої території. Успішна суверенна країна з центром у Києві вибиває фундамент із московського наративу. Денацифікація, демілітаризація – лише слова-прикриття, що означають прийняття русскава язика, русскай версії історії, русскава міра, тобто смерть українства.

Це важка ситуація, з одного боку, з іншого – легка. Бо, якщо програємо, нас загеноцидять як націю і державу. Тому, навіть якщо загинуть мільйони, будуть зруйновані сотні міст, шляху відступу не існує. Його відрубали. Це битва на смерть, а не на життя. Треба прийняти цей факт, не вигорати, дбати про ментальне й фізичне здоров'я в нових умовах. Налаштовуватися на довгу ви­снажливу боротьбу. І пам'ятати, що проти нас нелюди в людській подобі, темрява, морок, брехня, суще втілення зла. А ми на боці світла і добра, й робимо святу справу. Не на кожній війні є такий чіткий і явний поділ на Зло й Добро. А тому переможемо!

Руслан ГОРОВИЙ, 46 років, журналіст, письменник:

– Руzzкіє за межами росіі бідкаються, що їх ментально пи*дять… Почекайте, це лише початок. Роками жити в Європі чи Гамериці за принципом "пусть ані русскій учат" нарешті дало квіточки. Далі – ягідки. Буде ще: "Почув російську – бий на звук, розтин покаже, шо і як".

За все в житті треба платити. Втекти з россіі – не значить уникнути відповідальності за дії уйобка, якого привели до влади.

Лєна ЧИЧЕНІНА, 35 років, арт-оглядачка:

– Одна з найпопулярніших фраз нині: "Приготуйтеся, що ця війна триватиме довго". Найбільше вона мені не подобається відсутністю конкретики – для кожного своє уявлення про "довго". Дехто пише, що сподівався на закінчення за тиждень. Тиждень! Ми, мовляв, зараз виїдемо з рюкзачком, а за тиждень повернемося. Хтось більш реалістичний – сподівається на квітень. Багато ставок на літо.

Особисто в мене всі сподівання сформувалися одразу. Я навіть не сумнівалася, що треба пакувати літні речі. Й очікувала повернутися не раніше осені. Навіть узимку. У моєму будинку треба повністю відновлювати комунікації, а у квартирі, най­імовірніше, лишаться тільки стіни і, можливо, книжкові полиці. Це якщо пощастить. А от "триватиме довго" – для мене це щонайменше кілька років. Сподіваюся, обійдемося без такого. Нам стільки добрив не треба.

 

Лілія ОМЕЛЬЯНЕНКО, видавчиня:

– Знімаю стрес після бомбардування торгового центру, що за кілометр від мого будинку. Намагаюся уявити, скільки це, – 15 тисяч мертвих ворогів. Якщо взяти, що їх середній зріст 1,70 м, то виходить, що їхніми тілами можна викласти дорогу на 25,5 кілометра.

Віталій ЧЕПИНОГА, 52 роки, політик, блогер:

– Збройні сили України оточили загарбника в периметрі Ірпінь – Буча – Гостомель. Російські окупанти фактично опинилися в котлі, озброєні краденими килимами, телевізорами й унітазами з помешкань громадян України. У воєнній російській історіографії ця операція має колись отримати назву "Богатый котёл".

Сергій ГРОМЕНКО, 36 років, історик:

– Знаєте, чому 99,9% західних експертів наярювали на російську армію і не помічали нашої? Бо не вміли читати українською.

Іван ЛЕНЬО, 50 років, музикант:

– Під час війни перебувати серед військових, мабуть, найцікавіше. Чому? Бо вони зчитують хід війни. Їх цього вчили. Плюс інтуїція. Вони взагалі не істерять. І не гадають на картах. І Арестовича не слухають. Вони знають. І роблять. Холоднокровно.

Єдине, чим можна їх розчулити, – це черговою порцією "смаколиків". Вони маніакально радіють, коли отримують зайвий комплект патронів, гранат, приладів нічного бачення, кулеметні лєнти, ріжки до автоматів, американські шоломи, броніки й таке інше. Це як завбачлива багатодітна мати робить закрутки овочів на зиму. Коли попереду зима, запасів Їжі забагато не буває. Коли іде війна, зброї забагато не буває. І всі мої новоспечені друзі, як хом'яки, набивають щоки цим добром і тішаться, як діти. Це так мило.

Україна – це країна, воїнами якої буде пишатися весь світ. Уже пишається. Повага. Величезна повага. І вдячність.

Роман ГРИЩУК, 32 роки, політик:

– Київ сьогодні – це коли на заправці в черзі за хотдогом більше людей з автоматами, ніж без.

Катерина БАБКІНА, 36 років, письменниця:

– Війна впливає на тих рівнях, на яких ані передбачити, ні захиститися. У Вроцлаві, де я зараз живу, є вулиця Psie pole – псяче поле. Чомусь кожен вважає за потрібне розповісти мені, що колись за якоїсь битви там полягло багато людей і потім на це поле приходили безхатні пси доїдати мертвих.

Всередині мене щось зіщулюється, затуляє вуха, кричить: "Не треба!" – я уявляю зовсім не Вроцлав часів хер знає якої війни, ні. Інші міста, інший час.

"Ну, це легенда лише", – як правило, додають добрі люди в кінці історії. І на тому спасибі.

Дільниця, де я живу, взагалі називається krzyki – крики. Навіть не хочу знати чому.

Максим ХРАМОВ, 56 років, ресторатор:

– Майже місяць я не ночую вдома. Той випадок, коли видова квартира не перевага, а недолік. Тож весь цей час – як у блатній службі в армії, коли казарма ближче до кухні. Сьогодні вирішив уперше спати вдома.

По-перше, скучив за нормальним ліжком. По-друге, ялинка гарна. Влаштував санітарку, помив посуд і підлогу. Нарешті можна походити без шкарпеток і взагалі зайвого одягу. Аж тут на вулиці пішла стрілянина, а неподалік почало гупати. Вдягнув штани про всяк випадок. Увімкнув джаз. Налив 50 коньяку. Почав подумки чокатися з друзями й подругами, які тепер далеко. Довелося повторити. Тричі.

Чарівна рефлексія мирної самотності під акомпанемент бойового саунд-буфера надворі.

Роман ОНИШКЕВИЧ, 48 років, журналіст:

– Коли "добрий" москаль цікавиться, чим може допомогти українцеві, спитайте в нього, якої помочі хотіла його баба у блокадному Ленінграді від німця. Щоб він здох, мабуть.

Євгенія КУЗНЄЦОВА, 34 роки, письменниця:

– У мене враження, що цей місяць – це просто довжелезна доба. І зараз тільки починає смеркати. До світанку ще довго. Але він завжди настає, хай яка темна ніч.

Андрій БОНДАР, 47 років, поет:

– Тим, хто сильно побивається через численні зображення і відео мертвих орків, слід нагадати давньоримську сентенцію: Optime olere occisum hostem – убитий ворог пахне найкраще.

Араматамі ґладіолусав, додав би я.

Володимир ГЕВКО, 41 рік, блогер:

– Ще один народний рускій міф, яким вони так пишались, – про "рускіє марози". Від них постраждали війська Наполеона і фашистів у битві під Сталінградом. Тепер рускі війська постраждали від "тріскучих" українських морозів у березні на півдні України й умудрились пообморожувати собі ноги та руки.

Аліна Карбан, активістка:

Я називаю росіян росіянами (лапок спеціально не ставлю) – не рашистами, руснею, мокшами і навіть не москалями. Я так само називаю росію росією – не рашкою, парашкою, русляндією, московією тощо. Я хочу, щоб саме ці два слова – "росіяни" і "росія" – дорівнювали всім найгіршим словам і гріхам у світі. Щоб усі смерті, понівечені життя, все горе, сльози та кров України були зафіксовані у цих двох словах – "росія" і "росіяни" – для нас, українців, і для всього світу.

Не буде іншої росії, окрім тієї, що несе вбивства, зґвалтування, розруху і війну. Вона несе це від свого початку й нестиме це в майбутньому. Вірте історії.

Не буде інших росіян, окрім тих, що були, є зараз і будуть завтра. Жодна тінь інтелігента не змиє з їхніх рук крові українських дітей. Жоден порваний паспорт зі штампом гражданіна росії не зніме з них тавра вбивць. Жоден заклик, жоден писк проти війни російського ліберала чи опозиціонера десь із-за кордону чи в росії не відбілить репутації й не відділить від злочинів.

Хочу, щоб росіян і всю росію зневажав не лише кожен українець, а й будь-хто у світі.

×