Це покруч пацюка з крокодилом, тигром і мавпою

Яких тварин любили письменники

Вакансію кота оголосили в Музеї Івана Франка у Львові. Обов'язкові вимоги до кандидата – руде хутро, чоловіча стать, молодий вік, відсутність судимості. Додаткові – доброзичливе ставлення до відвідувачів, володіння іноземними мовами, розуміння специфіки музейного життя й засад франкознавства.

Установа розташована в колишній віллі письменника. Протягом тижня надійшло понад 20 пропозицій. Колектив обрав 6-місячного кота з притулку. Його знайшла на вулиці волонтерка. Охрестили Мурликою – так звали персонажа Франкової віршованої казки "Лис Микита".

– Коти в музеях – поширена європейська практика, – говорить директор закладу Богдан Тихолоз, 38 років. – Франкова донька Анна згадує, що в помешканні жив великий жовтий кіт із зеленими очима. Щойно письменник брався за роботу, той лягав йому на шию і голосно муркотів, особливо ввечері та вночі

 

1. Джордж Гордон Байрон (1788–1824) хотів привезти із собою домашнього пса, коли вступив до Кембриджського університету. Отримав відмову – статут закладу забороняв тримати собак на території. Тоді Байрон придбав ведмежа. Поселив його в шестикутній вежі на даху гуртожитку. Вигулював по території на повідці. На обурення адміністрації попросив показати пункт статуту, що стосується ведмедів. Такого не було.

Байрон любив тварин і в зрілому віці. Його товариш Персі Шеллі перелічує, кого побачив у маєтку поета:

10 коней, вісім велетенських собак, п'ять котів, п'ять павичів, три мавпи, дві цесарки, сокола, ворона, журавля і яструба. Сучасники згадують, що в різний час Байрон утримував також лисицю, борсука, орла, чаплю й крокодила.

2. Велетенський ворон Ґріп, який уміє розмовляти, був супутником головного героя роману Чарльза Діккенса (1812-1870) "Барнебі Радж". Птаха з таким самим іменем – можна перекласти як "Хапуга" – тримав сам письменник. Едгар Алан По написав свій найвідоміший вірш "Ворон" під враженням від оповідей Діккенса про свого улюбленця.

Господар власноруч годував птаха кашею. Навчив кільком десяткам фраз. Ґріп любив кусати візника й мав власні "заощадження" – монети, які закопував у різних куточках саду. А ще жував шматки фарбованих поверхонь. Таким чином пошкодив карету Діккенсів. Якось випив півбанки білої фарби. Занеміг і через півроку помер. "Привіт, стара!" – улюблена фраза Ґріпа, яку він пробурмотів перед смертю.

Діккенс підозрював, що його улюбленця отруїв різник. Тому розпорядився провести розтин. Вердикт – птах помер від грипу. Після цього письменник ще двічі заводив собі воронів. Називав їх так само. Ґріп-третій постійно відбирав собі шматки м'яса з миски мастифа.

3. Улітку 1890 року Антон Чехов (1860–1904) відвідав острів Сахалін. До Москви повертався пароплавом через Цейлон. Там придбав пару сірих мангуст. Самця назвав Сволочь, самицю – Омутова, як популярну тоді театральну актрису.

"Якби ви знали, яких милих звірят я привіз із собою з Індії! – пише драматургу Івану Леонтьєву. – Завбільшки з середнього віку кошенят, дуже веселі й спритні. Їхні властивості: відвага, інтерес і прихильність до людини. Не бояться нікого і нічого. Сміливо виходять на бій з гримучою змією – і завжди перемагають. У кімнаті немає жодного вузлика і згортка, якого б вони не розгорнули. Коли зустрічають кого-небудь, одразу лізуть подивитися в кишені: що там? А якщо залишаються в кімнаті наодинці, починають плакати".

В іншому листі дає таку характеристику: "Це покруч пацюка з крокодилом, тигром і мавпою".

Продавець надурив письменника. Замість самиці мангусти підсунув нандінію – дику тварину, подібну до кота. ­Чехов мусив тримати її в клітці. Сволочь також мав норовливий характер. Постійно влаштовував у помешканні розгардіяш. Простіше було влітку, коли можна було відвезти пару на дачу. Щойно настала зима, Чехов спробував продати мангуст з аукціону. А потім віддав у зоологічний сад. За іншою версією, Омутову забив прибиральник, коли та його вкусила.

4. "Коти – надзвичайно щирі створіння. Люди можуть із тих чи інших причин приховувати свої почуття. Коти – ніколи", – говорив Ернест Гемінґвей (1890–1961). На домашніх фотографіях його постійно оточують коти – сидять поруч, коли письменник відпочиває або працює за друкарською машинкою.

Першого подарував товариш Стенлі Декстер 1935 року. Гемінґвей тоді жив на острові Кі-Вест – найпівденнішій точці США. Кицька породи мейн-кун мала білу шерсть і по шість пальців замість звичних п'яти на кожній лапі. Назвали Сновбол – Сніжка. Її нащадкам господар давав імена відомих сучасників. Багато з них народжувалися з нестандартною кількістю пальців.

Зараз у маєтку працює музей. Дотепер є близько півсотні котів. В одному будинку можна утримувати не більше чотирьох тварин, згідно із законодавством штату. До того ж, їх не можна випускати на вулицю. Музею постійно погрожували штрафами – по $200 за кожну "понаднормову" тварину. Тільки у 2000-х для котів Гемінґвея зробили виняток – їх визнали національним надбанням.

5. У дитинстві Фланнері О'Коннор (1925–1964) знайшла на батьківській фермі курку, яка вміла ходити задом наперед. Кіножурнал Path 'е News зняв про це сюжет, який показували в кінотеатрах США. Дівчинка почала колекціонувати курей і півнів. Шила їм одяг. Особ­ливий інтерес проявляла до птахів із нестандартною зовнішністю – очима різних кольорів, довгою шиєю чи вигнутим гребенем. Мріяла знайти півня з трьома ногами або трьома крилами.

Її батько помер від вовчанки. У 25 років такий діагноз поставили і Фланнері. До смерті вона жила з матір'ю. Продовжувала розводити свійських птахів. Найбільше любила павичів – зібрала їх більше сотні. Коли надсилала листи знайомим, вкладала до конверта перо павича.

"Нам так і не вдалося подружитися, – пише Фланнері О'Коннор в оповіданні "Життя з павичем". – Я почувалася прислужницею, яка повинна миттєво реагувати на їхній пронизливий крик. Коли заходила у загін, мріяла, щоб хоча б один павич підійшов до мене. Але якщо не мала з собою їжі, вони не звертали на мене уваги. Тільки через дев'ять років один із них завдав собі клопоту наблизитися".

×