Ексклюзиви
Вівторок, 25 вересня 2012 16:07

"Царів убивають лише їхні довірені особи. Ніяка опозиція цього зробити не може"

  Дмитро ПОТАПЕНКО. Народився 30 березня 1970 року. Москвич у четвертому поколінні. Батьки – полковники радянської розвідки, баба з дідом по батьковій лінії – з Миколаївщини.

У ранньому дитинстві три роки прожив у Лівії.

Із 8 років захоплюється єдиноборствами. Дворазовий чемпіон світу з карате.

Школярем підробляв у навчально-виробничих ­комбінатах. 16-річним ­отримав водійські ­права категорії С, працював у компанії ”Совтрансавто”.

Поступив у Московський державний університет радіотехніки, ­електроніки й автоматики. Навчався погано: 21 раз складав іспити з вищої математики, 18 разів – із програмування. З першого курсу пріоритетом стало підприємництво. Через любов до рок-­музики почав торгувати платівками. Досі має їх колекцію із 800 штук.

У 19 років поселився окремо від батьків. ­Одночасно працював на чотирьох роботах – санітаром у психлікарні та морзі, круп’є в підпільному казино, особистим охоронцем. Організував компанію із завантаження й розвантаження фур та вагонів. Перевозив вантажі з Владивостока до Москви й назад.

20-річним почав продавати електроніку – створив мережу ”Тусар” із ­восьми магазинів. Потім перей­шов у російське представництво німецького виробника побутової техніки Grundig. У 25 став його віце-президентом.

На початку 2000-х очолив мережу ­гастрономів ”­Пятерочка” у ­Підмосков’ї. Відкрив ­понад сотню магазинів.

Власник компанії Management Development Group, до якої належать 12 мереж гастрономів та чотири мережі їдалень, зокрема в Чехії та Болгарії. Приблизна вартість активів Дмитра Пота­пенка – 180 мільйонів доларів. У компанії працюють сім з половиною тисяч людей, керують ними – всього 54 менеджери.

У своїх магазинах товарів не купує, у ресторанах не їсть – ”щоб не мати з ними емоційного зв’язку”.

Одружений, має двох доньок – 15 та 7 років. Вони навчаються в державній школі. Старша регулярно перемагає на загальноросійських олімпіадах з фізики й математики.

На місяць сім’я споживає
товарів та послуг на 40 тисяч рублів – близько 10 ­тисяч гривень. Потапенко ­їздить у метро та іншому громад­ському транспорті, бо ”так зручніше”. Від охорони, ­водіїв та хатніх робітників відмовився 10 років тому.

У справах щотижня ­чотири рази літає літаком. Веде програми на радіо й теле­баченні, в яких не ­приховує негативного ставлення до російської ­влади. має блог про виховання ­дітей
Дмитро ПОТАПЕНКО. Народився 30 березня 1970 року. Москвич у четвертому поколінні. Батьки – полковники радянської розвідки, баба з дідом по батьковій лінії – з Миколаївщини. У ранньому дитинстві три роки прожив у Лівії. Із 8 років захоплюється єдиноборствами. Дворазовий чемпіон світу з карате. Школярем підробляв у навчально-виробничих ­комбінатах. 16-річним ­отримав водійські ­права категорії С, працював у компанії ”Совтрансавто”. Поступив у Московський державний університет радіотехніки, ­електроніки й автоматики. Навчався погано: 21 раз складав іспити з вищої математики, 18 разів – із програмування. З першого курсу пріоритетом стало підприємництво. Через любов до рок-­музики почав торгувати платівками. Досі має їх колекцію із 800 штук. У 19 років поселився окремо від батьків. ­Одночасно працював на чотирьох роботах – санітаром у психлікарні та морзі, круп’є в підпільному казино, особистим охоронцем. Організував компанію із завантаження й розвантаження фур та вагонів. Перевозив вантажі з Владивостока до Москви й назад. 20-річним почав продавати електроніку – створив мережу ”Тусар” із ­восьми магазинів. Потім перей­шов у російське представництво німецького виробника побутової техніки Grundig. У 25 став його віце-президентом. На початку 2000-х очолив мережу ­гастрономів ”­Пятерочка” у ­Підмосков’ї. Відкрив ­понад сотню магазинів. Власник компанії Management Development Group, до якої належать 12 мереж гастрономів та чотири мережі їдалень, зокрема в Чехії та Болгарії. Приблизна вартість активів Дмитра Пота­пенка – 180 мільйонів доларів. У компанії працюють сім з половиною тисяч людей, керують ними – всього 54 менеджери. У своїх магазинах товарів не купує, у ресторанах не їсть – ”щоб не мати з ними емоційного зв’язку”. Одружений, має двох доньок – 15 та 7 років. Вони навчаються в державній школі. Старша регулярно перемагає на загальноросійських олімпіадах з фізики й математики. На місяць сім’я споживає товарів та послуг на 40 тисяч рублів – близько 10 ­тисяч гривень. Потапенко ­їздить у метро та іншому громад­ському транспорті, бо ”так зручніше”. Від охорони, ­водіїв та хатніх робітників відмовився 10 років тому. У справах щотижня ­чотири рази літає літаком. Веде програми на радіо й теле­баченні, в яких не ­приховує негативного ставлення до російської ­влади. має блог про виховання ­дітей

Від поняття "зарплата" варто відмовитися, стверджує російський підприємець Дмитро Потапенко

Українська влада прагне перейняти принципи російської. Вибудувано вертикаль, зміцнюють силові структури. У приваб­ливого для можновладців бізнесу виникають проблеми. Які мають бути рефлекси підприємця в цих умовах?

– Ідеальної вертикалі влади немає в жодній країні. Всюди є змагання кланів. У нас ФСБ не любить МВС, міліціонери не сприймають податківців, ті ненавидять працівників відділу боротьби з економічною злочинністю тощо. Тому, якщо хочете проскочити, – треба діяти, як персонаж популярного за радянських часів фільму "Склянка води". Там королева закохується в потенційного нареченого фаворитки. Стурбована фаворитка просить поради у досвідченого придворного: що робити, не може ж вона змагатися з королевою. Той пояснює: маленька країна ніколи не виграє війну проти великої. Вона перемагає, нацьковуючи своїх ворогів один на одного. І от фаворитка закохує в нареченого ще й першу фрейліну – і доки та мстить королеві, особисте життя головної героїні налагоджується. Такої ж тактики мають дотримуватися й українські чи російські підприємці.

Чи можливо не просто виживати, а вести бізнес із комфортом?

– Питання комфорту не стоїть. За панування в державі силовиків, підприємець – ворог системи. Економічна парадигма в Москві та Києві зараз ґрунтується на тому, щоб або викачувати багатства з надр, або переганяти газ по трубах. А уявіть, що з'явиться тисяча впливових підприємців, які заявлять про власні економічні інтереси? Вимагатимуть законів, скерованих на покращення економічного клімату. Ну нащо це все? Адже знач­но легше викачувати надра й тримати масу народу в якості бюджетників, яким що скажеш, те вони й робитимуть. За авторитаризму керувати державою набагато простіше та зручніше. Бо в умовах демократії весь час треба з кимось домовлятися.

Ви керуєте бізнесом в обох системах. Від справ у авторитарній не відмовляєтесь. Що вас у ній приваблює?

– У демократичній системі значно вища конкуренція. А взагалі, гроші мають три параметри – кількість, час їх заробляння та ризик. У Росії й Україні перший і третій показники високі, а другий – низький. І доки я доволі молодий – можу витримати цей ступінь ризику. Зарубіжні колеги, які приходять на пострадянські ринки, розуміють, що, по суті, грають у казино. І тут неможливо вибудовувати довгострокові стратегії, бо влада під них не "заточена".

Як це казино перетворити на надійний банк?

– Треба, щоб держава працювала, як програмне забезпечення в комп'ютері, – непомітно, ненав'язливо але надійно. І все. Адже насправді в 90 відсотках випадків мені, як громадянину та підприємцю, держава не потрібна. Треба лише якісь регуляторні функції. А зараз ми в цієї так званої держави працюємо кур'єрами з переміщення папірців від одного органа до іншого. Причому папірці, що дозволяють якусь діяльність чи регулюють її, насправді нічого не дозволяють і не скеровують. Вони є підставою лише для того, щоб вас хтось колись перевірив. Така держава існувати не повинна.

Якось у моїх друзів із Росії померла естонська бабуся. Треба було отримати право на спадщину. Друзі знали, що в Естонії є відчутне відторгнення російськомовних людей, тому побоювались. А коли приїхали на місце, вже за півтори години мали всі документи на руках. Там роботу держави налагоджено, діє система електронного документообігу. Жодних непорозумінь у спілкуванні з чиновниками. Тому, якщо раніше багато моїх колег розміщували колл­центри компаній у російській глибинці, то зараз переносять їх у країни Прибалтики. Бо це зручно й недорого.

Навіть у сучасній державній системі знач­ну роль грає людський фактор. Якось ви розповідали, що в Болгарії мер містечка, в якому відкрився ваш заклад, у вихідний підійшов до вас на пляж і подякував за роботу.

– Так, я саме відкрив там свій перший магазин. Мер приїхав і подякував, що я створив 14 робочих місць.

Що треба змінити, щоб мер, скажімо, Слов'янська на Луганщині підійшов до підприємця і сказав: "Дякую за 14 нових робочих місць. Треба допомога – звертайся"?

– Нічого тут не зміниш. Пострадянська система успішно відтворює саму себе. ­Мабуть, на початку минулого століття ми зробили якийсь кармічний "косяк", виправити який тепер практично неможливо. Вирізано всю інтелігенцію, панів і шляхту. Тому правлять шарикови, які таких самих шарикових продукують. І шанс, що вони колись перетворяться на шляхту, нульовий.

Як сприймаєте їхнє панування?

– Як константу – сонце, що сходить і заходить. Це сонце може в будь­який момент убити, й мене це не тішить. Я живу в стані постійного стресу. Але які варіанти? Зміна влади і в Росії, і в Україні може відбутися лише в один спосіб: місце умовного першого секретаря обкому посяде третій секретар. Царів убивають лише їхні довірені особи, жодна опозиція цього зробити не може. Так у нас – і не думаю, що в Україні ситуація інакша. Усі ці влади від однієї мамки. Що один – браток після відсидки, що інший – мент. Ще невідомо, хто кого охороняв і спонсорував.

Соціальна політика в Росії та Україні зорієн­тована на подачки: отримай ще 100 гривень чи 1000 рублів до пенсії, проголосуй за нас – і протягнеш іще кілька років. Чи може ця практика змінитися?

– Це політика за принципом "піпл хаває". На жаль, тих, хто хаває, – більшість. У Росії близько 60 відсотків населення – бюджетники.

Що робити тим, хто не приймає системи, яка склалася? Ставитись до країни лише як до офіса?

– Можна поділяти мою позицію. Розумі­ти, що вони – меншість, яка при цьому відповідає за вибір більшості. Що вони будуть змушені жити тут і виховувати дітей. І що, скоріше за все, помруть у великих нещастях.

Що ви маєте на увазі під нещастями?

– Усе, що завгодно. Загрозу загибелі від держави чи народу. Та й природна смерть буде важкою. Недарма ж кажуть: великі знання – велика печаль. Життя тут – наче фільм "Матриця", що нагадує сучасну ­Росію до останньої коми. Персонаж Сіріус там ковтнув червону пігулку й усвідомив, що насправді він не сидить у хорошому ресторані та не їсть лобстера, а є батарейкою, що валяється в якомусь багні й довкола якої все випалено. Зрештою, він просить проковтнути синю пігулку, щоб продов­жити існування з відчуттям, що насправді він – Бог, а не батарейка. Усвідомлювати нашу матрицю – серйозне випробування. Цей шлях рідко хто обирає, й винити за це я не можу нікого.

Саме через це відчуття відповідальності ви й ведете програму на радіо, відгукуєтесь на запрошення виступити?

– Так, для мене це один зі способів служіння країні, хоч це й пафосно звучить. Та навряд чи все це матиме попит. Тому що звільнити раба неможливо.

Зворотної реакції немає?

– Ні. Суспільство пасивне. Усіх усе влаштовує.

Акції протесту наприкінці минулого року і протягом 2012­го вас не надихають?

– Ні. Саме дивлячись на ці акції, я розумію, що, на жаль, їх керівники не надто відрізняються від нинішньої влади. Основ­на опозиція грає в політику. А треба, щоб вона грала в економіку. Тоді опозиціонери одразу стануть небезпечні для влади.

Влада на ваші заяви якось реагує?

– Я вигідний їй зараз. Не лізу в політику, не є ознакою якоїсь тенденції. Владі вигідно дати мені можливість розвивати економіку, тому що для неї це розвиток кормової бази. Я такий самий баран, як і решта суспільства, – просто ще й вирощую траву, якою інші вівці можуть харчуватися. Мене можна добити, але який сенс? Я ж на центральному телеканалі програму не веду.

 

Після Першотравня у світі піднялася хвиля протестів. Сотні тисяч людей обурюються тим, як розподіляються багатства. У вас, як підприємця, яку реакцію це викликає? ­Капіталістична система справді не дозволяє задовольнити інтереси сучасного суспільства – чи це просто люди ліниві?

– Капіталістична система розбестила людей, і вони стали ледачі. Втім, у всіх країнах, де відбуваються ці базари­вокзали, капіталізм уже дуже умовний. Чого вимагають греки? 13­ї та 14­ї зарплат! І до чого тут капіталізм? Таке й соціалізму не снилося. Люди забули реальну вартість грошей і серйозно вважають, що 14­та зар­плата – це нормально. Хай би греки сказали це десь у Ефіопії чи Кенії, де людям їсти нічого. ­Живими вони звідти не вийшли б.

Кількість грошей має бути забезпечена відповідною кількістю продукту. А в нас народу надрукують ще банкнот – і він радіє. А від того, що хліб насущний треба в поті чола здобувати, люди, на жаль, відвикли.

Яку систему розподілу благ вважаєте оптимальною?

– Я переконаний, що слово "зарплата" взагалі не має існувати. Можуть бути лише відсотки. Навіть мінімальна зарплата – за що вона? За те, що ти просто прийшов на роботу?

Мене дивують люди, що всі як один голосують за підвищення зарплат – а ­потім дивуються, чому мобільні телефони такі дорогі. Адже в нас до звички вимагати більших зарплат додається низька продуктивність праці. Один продавець ­одягу нещодавно наводив цифру: швачка в ­Китаї отримує 524 долари на місяць. Для Китаю це дуже пристойні гроші. Але при цьому вона працює 16 годин на добу і втричі ефективніше за російських ­швачок. Які, отримуючи майже 700 доларів, працюють щонайбільше 6 годин на добу. У підсумку, якщо перевести все на гроші, ефективність однієї швачки в ­Китаї у шість­вісім разів перевищує ефективність наших людей.

Ситуація погіршується усвідомленням, що в нас у будь­який момент можна непогано "накосити бабла", просто подавшись у податкову інспекцію. Що працювати, в принципі, нема необхідності. Достатньо стати якимсь інспектором, і все.

Зворотний шлях від звички отримувати до звички заробляти – можливий?

– Зараз – ні, бо це не потрібно владі.

Доки є нафта й газ.

– Це ще питання. Якби я був тираном, то, щойно скінчиться нафта, почав би розстрілювати підприємців. Показово забирати в них майно, відправляти в концтабори. Решта людей голодували б, але я звинувачував би в цьому підприємців. ­Існувати так можна вічно.

Із ваших слів, ми живемо на "Титаніку", і байдуже лишилось йому 50 чи 100 ­років – тенденція очевидна. Як даєте раду собі?

– Стараюсь, щоб це не збурювало ніяких емоцій. Намагаюсь дотримуватися першої заповіді кодексу самурая: "У справах повсякденних пам'ятай про смерть і носи це слово у своєму серці".

У чому ж шукати щастя?

– У щосекундному пережитті моменту. Є якась частка секунди – от її й маєш.

Зараз ви читаєте новину «"Царів убивають лише їхні довірені особи. Ніяка опозиція цього зробити не може"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

6

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода