От і ще одні вибори з нами трапилися. З тих, що їх найцинічніші представники влади полюбляють називати торжеством демократії. Тепер я можу сміливо розповідати історію, що зненацька пригадалася, і ніхто вже не звинуватить мене в протизаконній агітації на користь однієї з політичних сил.

Історія стосується місцевого самоврядування. Тому й доречна: у нас же цього разу винятково про нього і йшлося. Ніколи ще не бувало таких дивних виборів у незалежній Україні: щоб тільки місцеве самоврядування - і все. Якось так раптом виявилося, що наше дороге самоврядування є вже настільки "само-", тобто настільки самодостатньою цінністю, що тільки заради неї варто загиджувати наші й без того вкінець забруднені міста і села ще й передвиборною агітацією.

На цьому критиканство завершую. Переходжу до конструктиву, тобто до розповіді анонсованої історії.

Років тому три з половиною я знову був у німецькому місті Ляйпциґу на відкритті щорічного книжкового ярмарку. У Німеччині загалом є дві на рік події такого масштабу - восени це книжкове свято у Франкфурті-на-Майні, а навесні в Ляйпциґу. При цьому деякі мої знайомі, що розуміються на відмінностях між цими двома подіями, кажуть, ніби у Франкфурті все існує здебільшого заради видавців-капіталістів, а в Ляйпциґу - заради авторів та читачів. Тому Франкфурт прагматичний, а Ляйпциґ романтичний.

Можливо, тому в Ляйпциґу значно помпезніше відкриття. Воно відбувається в знаменитому Ґевандгаузі - найурочистішій залі міста, з промовами, симфонічним оркестром та італійським диригентом, у присутності кількох тисяч глядачів із усього світу. Серед інших обов'язкових промовців мусить виступити міський голова або ж, мовою оригіналу, обер-бюрґермайстер, себто, по-нашому, головний бургомістр.

Того разу він був новий. Кілька років поспіль ми слухали одного й того ж, і було, до речі, цілком пристойно, дурниць він ніяких не молов і письменницьких прізвищ не плутав. Але того разу виявилося, що чергові вибори він урешті програв. І тепер виступатиме новий.

А новий виявився просто блискучим. Замість формально-бюрократичної промови з нагоди відкриття книжкового свята він прочитав щось на зразок надзвичайно глибокого і яскравого есе. Там були несподівані стрибки думки й фантазії, провокативні параболи, сміливі узагальнення і багато гумору, іронії та самоіронії. Навіть якщо цей текст написав для нього котрийсь із його мегаталановитих спічрайтерів, сам по собі той виступ був так чи інакше гідний подиву: ляйпцизький міський голова виконав його розкішно, демонструючи абсолютне володіння матеріалом.

По закінченні урочистостей розпочалося традиційне прийняття у фойє та на всіх поверхах Ґевандгауза. На певному етапі спілкування усіх з усіма я опинився поруч із тим-таки бургомістром, який і тут виявив цілком пристойне знання моїх книжок.

- Ви часом не літературознавець? - нахабнувато цікавивлюся.

- Ні, що ви, - рішуче заперечуєв він. - Тільки не це! Я управлінець.

- Розумієте, - кажу. - Не тільки я захоплений вашою промовою. Ви й самі відчували бурхливу реакцію всієї зали. Я схильний добачати в цьому колосальну різницю між нашими культурами. На жаль, у нас немає мерів, які так цікаво могли б говорити про книжки. Наші мери говорять переважно про вивезення сміття й каналізацію.

- Саме тому вивезення сміття та каналізація у вас такі бездоганні, - відповідає він.

І ми з ним якнайщиріше розреготалися.

×