Із казкарем Олександром Власюком зустрічаємося, коли у Києві випадає перший сніг.
– Місто стало, 9-бальні пробки. А мені їхати з Троєщини. Та сніг люблю, – Олександр шморгає носом, очі – почервонілі, з рук не випускає носовичка – захворів.
Від Хрещатика піднімаємося вулицею Прорізною. Сідаємо в кафе.
З першим снігом відчувається наближення різдвяних свят. Робитимете зірковий вертеп?
– Нема відчуття, що це комусь потрібно. Люди за цей рік дуже змінилися. Через політику гризуться. Перестали жартувати. Я й сам із кількома друзями посварився. Один називає мене порохоботом, другий – юлеботом, третій дорікає, що я націоналіст. А я людина, яка думає. Здоров, братіку, – Власюк вітається з молодим офіціантом, просить принести лате без цукру.
– Кожне наближення зимових свят – це був для мене вертеп, – продовжує за столиком. – Зараз ніхто не звертається. Торік сам поставив. Але на це потрібні гроші. Щось у себе знайшов, десь люди допомогли. Однак щоразу просити – принизливо. Та й часу нема. У грудні на місяць їду на Донбас до хлопців. Маю постійні виступи по школах, дитсадках. Мабуть, цей рік із вертепом пропущу.
А на наступний після виборів можуть з'явитися нові герої для нього.
– До мене часто звертаються: "Напишіть вертеп про таку-то політичну силу, висмійте". Не хочу. Пишу про вічне.
Якось з'явилася думка: піду в народні депутати і допоможу країні. Подався як безпартійний. Поїздив, подивився: без великих грошей там нема чого робити.
Як це працює?
– Щоб провести зустріч із людьми, треба заплатити за оренду залу. За рекламу. Мати працівників у штабі. Крім того, мене знають як Сашка Лірника, а туди йдеш як Олександр Власюк.
Провів кілька зустрічей. Нескоро в Україні щось зміниться. Люди далі голосують за "гречку". Бабуся підійшла: "Ти соломи привезеш?" – "Ні, – кажу, – а чому маю?" – "Ну, інший кандидат обіцяв мені солому". Питаю: "Привіз?" – "Ні, но пообіцяв".
Бачите, за кого голосувати на найближчих виборах президента?
– Я завжди йду за націоналістами. Але не можу не відзначити роботу Порошенка. Не уявляю, хто з кандидатів щось може зробити для армії та України. Хто з них так само не схилиться перед ворогом. Кому це і вдалося б, той не пройде. На першому місці – якісь клоуни, за даними соцопитувань. Люди, ви лікувати зуби підете до поганого стоматолога тільки тому, що він – красивий? Але стоматолог може хіба зуб зламати. А політик – життя.
Ще за Леоніда Кравчука жінки голосували, бо красивий.
– А за Януковича? "Гарний мужчина".
В умовах війни демократія має бути обмеженою. Нам потрібен свій Піночет. Нехай його потім проклянуть.
Порошенко зовсім не Піночет?
– Ні. Та головне – він не здався. І для Путіна незручний. У нас два фронти: на сході – війна, на заході – дипломатія. Він їх втримав.
"Ми зубожіли! Біда! Шоколадний барига!" – так кричать люди, які не думають і не бачать його титанічної роботи. А за визволення української церкви з-під московської йому треба золотий пам'ятник ставити.
Хоча сам був вірянином Московського патріархату.
– Ми всі туди ходили. Або не думали про це, або не було вибору.
Який для вас був цей рік?
– Побачив, що втрачаю час. У мене багато проектів розпочато. Час збирати каміння, яке порозкидав. Хочу зняти ще пару фільмів. Завтра йду на озвучку "Пекельної Хоругви" – козацької різдвяної комедії за моїм сценарієм. Він вигравав конкурсний відбір як найкращий сценарій країни. Його читали у Франції, Англії. Казали: це річ світового рівня, віддай нам. Ще до війни за сценарієм хотіли поставити фільм у Москві. Я сказав: тільки в Україні. Не хотів, щоб зробили чергову шароварну фігню.
До Нового року продюсер має віддати готову "Пекельну Хоругву" в Держкіно. Це культова штука, типу "Вечорів на хуторі біля Диканьки".
Які елементи мають бути обов'язкові в культовому українському кіно?
– Треба розуміти ментальність, вміти зачіпати струни народу. Якось у Мурманську дивилися фільм "Пропала грамота" в українському центрі. Проводили спільний вечір із білорусами, литовцями. Були й росіяни. Білоруси з фільму сміялися, як і ми. Росіяни не розуміли.
На Амазонці біля шумного водоспаду живе плем'я. Всі дивувалися, як там спілкуються. А вони його не чують. Так від народження пристосований слух. Так само і тут: бачать якусь дію, але жодних струн вона не чіпляє.
Наприкінці жовтня вийшов у прокат фільм за вашою казкою і сценарієм "Чорний козак". Його 10 років знімав режисер-аматор із села Легедзине Владислав Чабанюк. Що хотіли зробити інакше?
– Ми зняли матеріалу на серіал. Фільмували у різний час, на різні камери. Вийшло багато браку, помилок по звуку. Не мали каскадерів, щоб якісно поставити шабельний бій. Професійних акторів не брали принципово – все знайомі, селяни. Крім Марини Юрчак – виконавиці головної ролі козацької вдови Ганни Шулячки. Тому актори не грають, а живуть. Душевність відчувається.
Знімали за свої кошти. Допомогли горизонтальні зв'язки. Треба бронежилети – волонтери привезли. Попросив "ДахуБраху" знятися, дати пісню – будь-ласка. Рало для оранки волами позичили в музеї під чесне слово Сашка Лірника. І ніхто грошей не просив. У нас – фільм-толока.
У кінці, коли вже ніхто не вірив, що буде діло, сіли з Владом у селі за комп'ютером – і я три дні розписував кожен кадр.
Що дало сили завершити стрічку?
– "Чорний козак" – казка за правдивою історією, яку розказав мені батько. Коли починали знімати, він ще був живий. Все допитувався: ну, коли вже? Тому для мене було принципово закінчити фільм.
Під час роботи була травля в інтернеті. Наробили фотожаб. Поширювали чутки, що краду гроші з фільму. А я поклав туди свої. Дещо отримали від американського фонду Девіда Лінча. Тому змогли орендувати коней для битви.
Близько берете до серця образи?
– Кожен негативний комент ранить душу. Навіть став менше писати блоги. Думаю, нащо мені тратити життя на це.
Як ходять на "Чорного козака"?
– Не так багато. За одні вихідні сім тисяч, здається. Але хто бачив, каже, що хочуть ще передивлятися. Бо там багато шарів.
Часто буваєте в кіно?
– Часом із родиною вибираємося. Крім "Гаррі Поттера", "Володаря кілець", "Гобіта", не можу сказати, що мене щось зачепило. Фільм не повинен бути печальний. Після "Чорного козака" люди виходять піднесені.
Чимало друзів залишилися в Мурманську? Ви там жили понад 10 років.
– Лишилися близькі друзі. Є такі росіяни, яким соромно переді мною. Тільки починаю про політику, а вони: "Я нічого не знаю. Давай не будемо". Є українці, яким у тому середовищі важко.
З родичами у Росії зв'язки порвалися. Покійний братік троюрідний дзвонив і розказував, які ми бандерівці прокляті. Кажу: "Льонічка, сестри плачуть. Ти ж наш. До нас постійно приїжджав. Що сталося?"
Те, що там, треба відрізати. Кажуть, простий народ не підтримує політику Москви. Підтримує. У них це культивується. Краще бути жебраком, але принизити іншого.
Якими є українці Росії?
– Всякі. Хто вважає себе українцем, з таких виходять найкращі патріоти, бо живуть у ворожому оточенні.
У вас було свідоме відчуття, що живете серед ворогів?
– Українська недільна школа у винайнятій кімнатці в клубі, дітки займаються. Вчу з ними українську історію. Тут залазить якесь мурло: "Уууу, бандеровцы, я бы вас расстрелял всех". Діти полякалися, принишкли.
Відкрити українську школу нам не дозволили.
Ви їздите по світу, спілкуєтеся з діаспорою. Як впливають на українців інша земля, культура, комфорт?
– Українці всюди у світі – найпрацьовитіша нація. Добиваються успіху. Стараються для своїх дітей. Але асимілюються. Нема державної підтримки діаспори.
Багато знайомих виїжджають на заробітки за кордон?
– Багато. Але не боюся цього. Такий процес постійно йде у Європі.
У дописах і блогах критикуєте будь-яку присутність російської мови й культури в Україні. На передовій багато наших захисників – російськомовні. Говорите з ними про це?
– На передовій такий самий відсоток російськомовних, як і по всій Україні. Розпитував по різних бригадах, щоб дослідити. Хлопці кажуть: наші діти вчитимуть українську.
Українцями себе вважають близько 90 відсотків жителів. І біда частини з них, що вони – зрусифіковані. У школах примушували вводити російські класи, вчителям російської мови вдвічі більше платили. Я прийшов в інститут, а там ні слова українською. На першому занятті математики викладач сказав, що сьогодні перекладатиме на українську, а завтра вже "будьте добры".
Вам із фронту дзвонять військові, щоб по телефону розказали казку. Які випадки запам'яталися?
– Перший. 2014 рік, почалася м'ясорубка. Дзвонить незнайомий номер. Чую по той бік вибухи, кулеметну чергу. "Це Сашко Лірник? – питає чоловічий голос. – Нас обстрілюють, у бліндажі сидимо. Страшно. Розкажіть казочку". І я починаю розказувати анекдоти, казки. Вони телефон на гучний зв'язок включили, у відро поклали. Потім інші почали дзвонити. Могли і вночі.
Що найважче в роботі казкаря?
– Змусити себе сісти за комп'ютер писати. Має бути настрій, щоб не отримати прохідну річ. Кожна має грати, як діамант.
Тому не погоджуєтеся на дешеве видання своїх книжок?
– Категорично не погоджуюся. Іван Малкович хотів видати. Каже: "Давай обкладинку зробимо красивою, а всередині чорно-білі ілюстрації". Це дешевше. А я хочу, щоб коли люди купили мою книжку, то вона і внукам дісталася.
Позичаєте людям гроші?
– У мене їх нема. Були – пішли на кіно. Почалася війна – вигребли все з Леською, купили тепловізори, джип.
Вам із дружиною пощастило.
– Ми однаково думаємо. Через те і здибалися. На рок-фестивалі як познайомилися, так досі разом.
Ви – інженер-будівельник. Ще займаєтеся цим?
– Останні чотири роки – тільки казками. До цього працював головним інженером. Спеціалізувався на медичних закладах. Мав високу зарплату.
Можете будь-коли повернутися.
– Втрачаєш зв'язки. Крім того, технології розвиваються, комп'ютерні програми. Без практики це важко наздогнати.
Будівельників багато. А мені вдаються казки – не хочу це гробити.
Торік мав більше як 300 концертів по селах. Мені не треба апаратури і кардібалєта. А для села це подія – артист із Києва приїхав. Завтра буду виступати. Сьогодні треба лікуватися. І як оце додому зараз добратися?
Ви підписали договір із сімейним лікарем?
– Та я у Києві не прописаний. Свого житла тут не маю, живу в Леськи. Мав купити квартиру. Але з фільмами і війнами всі гроші пішли на інше.
1 
1
Коментарі