НІХТО З ПОЛЬСЬКИХ АКТОРІВ НЕ ЗМІГ БИ зіграти ролі олігарха, яку виконав Богдан Ступка в моєму останньому фільмі. Глядач просто не повірив би в таку гру. Ми ж не маємо олігархів. Польська економіка побудована на середньому та дрібному бізнесі. Якщо й говорити про впливових людей, то їх двоєтроє, до того ж вони десь із?за кордону, і це не олігархи, а нормальні цивілізовані люди. А Ступка грає особу абсолютно дику. Тому в фільмі й говорить польською з україн?ським акцентом, для більшої переконливості.

ІЗ РОСІЄЮ ПОЛЯКИ НЕ МАЮТЬ НІЧОГО СПІЛЬНОГО, крім схожості наших мов. Недавно розмовляв із Сергієм Лавровим (міністр закордонних справ Росії – "Країна"). Він почав говорити про спільне слов"янське коріння. На що йому відповів: "Вибачте, я взагалі не слов"янин". А він, до речі, так само, бо за походженням вірменин.

"СЛОВ"ЯНИН" ПОЛЬСЬКОЮ – ЗАЗВИЧАЙ ЛАЙКА. Приміром, коли поляк запив, загубив ключа від квартири, кажуть:

"Ото слов"янська душа!" Не любимо ми цього слова. Звісно, смішно, але відчуваємо, що воно небезпечне для нас. Коли нам кажуть "слов"янин", то за цим ховається: "Виявляється, наша столиця вже навіть не в Петербурзі, як колись, а в Москві, нинішній російській столиці". А це полякам не подобається.

БАГАТО ХТО ВІД МИСТЕЦТВА ПРОБУВАВ СЕБЕ В ПОЛІТИЦІ. Але для європейців це погано закінчувалося. Кнут Гамсун, Езра Паунд підтримали свого часу нацистів, а Ґарсія Лорка та Луї Араґон – комуністів. І це було жахливо. Якщо Микита Михалков вважає, що його участь у політиці корисна для Росії, – це його справа. Я так не вважаю.

ЄВРОПА ЗАРАЗ "ПРОХОДИТЬ СМУГУ ТІНІ", говорячи словами Джозефа Конрада. На початку ХХ століття вона виробила міф прогресу, який веде до всезагального блага. З нього й виросли два потворні тоталітарні режими – нацизм і комунізм. Тому Європа зараз просто боїться мати якісь умовні ідеали – так вона обпеклася. А це позначилося і на сучасному європейському кіно: саме тому воно таке змучене, бо, як і загалом Європа, постійно шукає, з чого б ще зірвати маску.

МІЙ ФІЛЬМ "СЕРЦЕ НА ДОЛОНІ" – це шматок лекції Дерріда (сучасний французький філософ – "Країна"). Картина повстає проти постмодерністів. Мій герой, якого грає Ступка, пише заповіт і вигадує, якої б найдошкульнішої шкоди завдати людству. Те, до чого він вдається, — деконструктивізм, іншими словами, розпад цінностей. Він говорить чудову річ: "Дам стипендію. А як збаламутимо цим молодь, то вже напевно матимемо зиск".

НЕПРАВДА, ЩО ЛЮДИНА – продукт суспільства, батьків, генів, обставин, як нас учили, починаючи з Геґеля. Справді, ми всі – продукт чогось, але, незважаючи ні на що, маємо велике поле свободи, аби змінюватися за власним бажанням. І це – моя віра.

ЄВРОПЕЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО – це мистецтво "невіри". Кіно американське вірить в american dream. Байдуже, правильна ця мрія чи ні, люди в неї вірять. А де european dream? Вона була в ХІХ столітті. Були міфи демократії, свободи, прогресу. Тепер усе це ми маємо. Треба чогось більшого.

ЄВРОПА ПОЧАЛА ГОВОРИТИ ПРО ТОЛЕРАНТНІСТЬ. Позитивний ідеал. Але який дешевий! У мене вдома – вісім собак. Це лабрадори, мисливські пси, виведені для полювання на птахів. Вони постійно приносили мені на подвір"я сусідських курей і щоразу діставали за це батогом, бо я не встигав розраховуватися з сусідами. Зрештою, мені вдалося виховати у своїх псів толерантність до курей. Але ті ніколи не ставитимуться до курей з любов"ю, бо генетично створені для іншого.

У МЕНЕ ДАВНЄ ЗАПИТАННЯ ДО РОСІЇ: де ваші патенти на винаходи? До чого мені ваша перемога над Грузією? Я хочу бачити російські університети в десятці найкращих у світі. А їх немає навіть у першій сотні. Я щиро хотів би, щоб черга під російським консульством у Варшаві була такою ж довгою, як під американським.

ДЛЯ АНГЛОСАКСОНСЬКОЇ ПУБЛІКИ художній твір – як журналістський текст: у ньому не можна показувати особистих проблем автора. Американці, наприклад, не могли сприйняти "Дзеркало" Андрія Тарковського, бо він розповідає там про своє особисте, про матір. А це для них – щось непристойне. Як у тому анекдоті, коли на виставу Станіславського прийшли колгоспники. Після спектаклю ділилися враженнями, мовляв, як було гарно: буфет, килими, люстри, плюшеві крісла. А потім піднялася ця ряднина, і на сцені почали розповідати про щось своє. То ми собі й повиходили.

ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ не цікавиться іншими. Хіба що тільки тоді, коли сама про них розповідає. Американці взагалі не дивляться назовні, бо вважають: усе, що варте уваги, вже є в самій Америці. Вони можуть розповідати самим собі про Росію через "Доктора Живаго", про Іспанію через Сіда, але це мають бути фільми американські. Їх ніколи не зацікавить, наприклад, фільм про Гітлера, який знімуть німці.

Я – ЛЮДИНА СТРИМАНА, бо до цього мене змусило життя. І меншою мірою італієць, аніж був мій батько. Він через свій середземноморський темперамент за сталінських часів мало не щороку потрапляв до в"язниці. Якось наприкінці 1940х до батька на будівництво – а він був інженеромбудівельником – приїхала делегація з Радянського Союзу. Батькові підлеглі заливали бетон. Він звелів їм накрити той бетон солом"яними матами, бо була осінь. Радянські фахівці почали з ним дискутувати, мовляв, це застаріла технологія. Батько тоді їм різко відповів, щоб їхали до Сибіру вчити, як будувати. Наступного дня його забрали на кілька місяців, а бетон таки порепався.

ЯКОСЬ, коли я знімав один зі своїх перших фільмів, повз майданчик проходив батько. Я саме намагався роз?тлумачити масовці, як рухатися в кадрі. Батько підійшов і шепнув мені: "Десять років навчання, а будьякий міліціонер робить це краще за тебе".

БАТЬКОВІ НЕ ПОДОБАЛОСЯ ТЕ, ЩО Я РОБЛЮ КІНО. Він говорив: "Навіть коли німці зруйнували вщент Варшаву, хоча б десь, та й залишився шматочок будинку чи мосту, які я будував. А що ти залишиш? Тільки кілометри целулоїду, який швидко псується".

Я НІКОЛИ НЕ КУРИВ, бо замолоду в моєму середовищі це було ознакою пролетаріату. Так само не лаюся. Щоправда, коли тільки починав знімати кіно, пробував навчитися. Але всі казали, що моя лайка звучить, як цитати.

НАЙКРАЩА ЛІТЕРАТУРА – та, яку я вже знаю. На жаль. Якісь новинки читаю після того, як хтось мені це кілька разів порекомендує. Час великого роману минув.

НАЗВУ ДЛЯ СВОГО ФІЛЬМУ "Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом" я побачив на стіні однієї з багатоповерхівок у Жолібожі (район Варшави – "Країна").

СЬОГОДНІ МОЯ ДРУЖИНА ПОСКАРЖИЛАСЯ, що цілий день працювала в саду. Я іноді жартую, що вона більше придатна до лопати, бо її родина походить із України. А потім усім показую її родинне дерево, намальоване на стародавньому шовку. Подивіться, від кого йде коріння – від Рюрика.

Я ХОТІВ БИ БУТИ СКРОМНИМ, бо насправді марнославний. Це прикро визнавати. Намагаюся перебороти себе. Дружина уміє мене притиснути,

як зловить на чомусь такому.

ЗАВЖДИ ЗАПИТУЮ СЕБЕ, що таке життя: прогулянка парком чи хащі? Не сумніваюся, це хащі. Життя – небезпечна авантюра, і вона часто погано закінчується. Стільки навколо людей, життя яких не вдалося! Однак трапляються й такі, хто в кінці шляху з надією каже: у похилому віці треба помирати молодим.

×