Європа кінця XV ст., коли на сцені історії вперше показуються запорозькі козаки, означувала себе передусім як західнохристиянська спільнота. Про Східну Європу Західна Європа мала тоді дуже слабку уяву. Бо, серед іншого, на це не було особливої потреби – обидва світи були цілком самодостатні. Якщо Захід і задивлявся на зовнішній світ, то це були найчастіше Палестина, де народився і проповідував Христос, Індія – символ багатства, чи мусульманські країни, які становили постійну воєнну загрозу.
Перелом настав із відкриттям Америки 1492 року. Коли іспанське королівське подружжя Філіп та Ізабелла споряджали Колумба до Індії, ними, окрім природного інстинкту нажитися на торгівлі, керувало інше, благородне бажання. Річ у тім, що 1500 року християни чекали кінця світу. Існувало багато ознак, включно з недавнім падінням Константинополя, що наближається час апокаліпсиса. Жоден же християнин не може спастися сам, якщо не подбає про спасіння душ інших. Тож, посилаючи Колумба до Індії, Філіп та Ізабелла хотіли встигнути навернути на християнство індійців. Таким чином збільшити і кількість врятованих душ, і свої особисті шанси на спасіння за ті пару років, що залишилися до кінця світу.
1492-го ця королівська пара завершила іншу "богоугодну" справу: перемогла й остаточно вигнала з Іберійського півострова "невірних" маврів – арабів. Ця боротьба – Реконкіста – з мусульманами тривала майже вісім століть. Факт, що тільки Філіпові й Ізабеллі вдалося її завершити, ніби ще раз доводив їхню богообраність. Після арабів одразу ж настала черга євреїв. Тих, хто прийняв християнство, залишили, а решту вигнали за межі королівства.
Завершення іспанської Реконкісти поряд з відкриттям Америки провістили початок нової доби. Відтоді хвиля воєнних перемог і завоювань змінила свій напрям і попливла в інший бік, із Заходу на Схід. Приклад Філліпа й Ізабелли послужив іншим європейським правителям, які теж захотіли стати християнсько-однорідними державами.
Ситуація ускладнилася, як тільки в самому нутрі західного християнства виникла нова "єресь" – протестантизм. На протестантську Реформацію Ватикан і вірні йому правителі відповіли контрреформацією. Наслідком стала, серед іншого, Тридцятирічна війна 1618–1648-го між католиками і протестантами – одна з найкривавіших і найжорстокіших у світовій історії. Вона закінчилася, якщо можна так сказати, бойовою нічиєю. Вестфальський мир 1648 року підтвердив принцип "чия влада – того й віра": піддані католицьких правителів мали бути католиками, а протестантських – протестантами.
По суті, Вестфальський мир запровадив у геополітику принцип, який започаткували іспанські Філіп й Ізабелла: держав з однорідним (у даному випадку, релігійно-однорідним) населенням, які взаємно поважають автономію одна одної. Хоча й ідею однорідної держави можна було вичитати ще у Старому Завіті – приклад Ізраїлю з богообраним народом та Мойсеєм як її пророком, у міжнародній практиці він став нормою лише в нову добу.
Іронія ж історії полягала в тому, що в той самий рік, коли закінчувалася Тридцятирічна війна на католицько-протестантському Заході, на православному Сході почалася своя тривала війна. До того ж, у Речі Посполитій, що доти славилася релігійною толерантністю.
Початок цій війні поклало повстання козаків під проводом Богдана Хмельницького. Події визрівали довго. Козацькі повстання в Речі Посполитій були відомі й доти. Вони вибухали регулярно від кінця ХVІ ст., але здебільшого через соціальні причини. Почалися ж вони через того ж таки Колумба. Відкриття ним Америки викликало наплив звідти до Західної Європи небачених доти багатств. Передусім – дорогоцінних металів. А далі пішло, як у ланцюговій реакції. Надмір срібла, що служило головним металом для карбування грошей, призвів до їх знецінення. А відповідно – до зростання цін. Виникла дивна ситуація: все більше людей з усе більшими грошима могли купити все меншу кількість життєво необхідних товарів. У першу чергу – хліба. Подекуди вартість зерна зросла на 1000%.
Що для одного біда, для другого – радість. Революція цін на Заході відкрила перед шляхтою Речі Посполитої можливості швидкого збагачення. Земля, якою вони володіли, особливо в руських воєводствах – на сході держави, була щедра на врожаї. Місцеве зерно можна було відносно дешево переправляти Балтійським морем до Західної Європи. Щоб іще більше здешевити виробництво хліба, селянство перевели у кріпацький стан: праця кріпаків на панському полі була безплатна.
Кріпацтво існувало й раніше. Тільки в католицькій Європі воно зникло близько 1400 року, а в православній охоплювало лише певну частину селянства. У XVI ст. Європа на схід від Ельби переживає те, що історики потім назвали "другим закріпаченням": там, де його вже не було, кріпацтво відродилося, а там, де ще було, кріпаками стали майже всі селяни.
Що далі на схід, то кріпацтво набирало тяжчих і огидніших форм. Річ Посполиту називали раєм для шляхти, але пеклом для селянства. Французький інженер Ґільйом де Боплан у "Описі України" 1651 року твердив, що становище місцевих селян гірше за долю невільників-веслярів на галерах.
Гніт породжував спротив. Найпростішим був протест ногами – тобто втеча селян на степове пограниччя Речі Посполитої з татарсько-тюркським світом. Хоч життя там було сповнене небезпек, зате вільне. Селяни-втікачі осідали або на слободах – новозаснованих поселеннях, або ж ставали козаками на Січі. Багато ж із тих, які залишилися на панських землях, під час козацьких повстань приставали до бунтівників. Тому більшість козацьких повстань у Речі Посполитій були насправді повстаннями козацько-селянськими.
Повстання ж, як відомо, не можуть скінчитися перемогою – інакше вони б називалися інакше. Схоже, козацькі протести навряд чи переросли б у переможну Хмельниччину, якби до соціального гніту не додавався конфлікт етнічно-релігійний. До тодішнього "польського наступу на схід" більшість шляхти на українських землях не були ані поляками, ані католиками. А місцевими – православними, "руського" або "русько-литовського" походження. Тепер же протягом досить короткого часу більшість із них окатоличилися, а відтак – ополячилися.
Показова історія роду Вишневецьких, що мав осідок на Волині. Його засновник Михайло походив з русько-литовських князів. Онуком Михайла був Дмитро "Байда" Вишневецький, оспіваний у козацьких думах засновник Запорізької Січі. Племінник Байди і його тезка князь Дмитро Вишневецький став гетьманом козацького реєстрового війська. Його онук Ярема Вишневецький був головним ворогом Богдана Хмельницького. А правнук – Міхал Корибут Вишневецький – став польським королем.
Часовий проміжок між смертю 1517 року князя Михайла – засновника роду Вишневецьких, – та народженням короля Міхала – 1640-го – досить точно вимірює період, протягом якого руська шляхта стала польською. Ці 120 років є також часом її найбільшого економічного піднесення. І що більше шляхта тодішньої України багатіла, то швидше католичилася-польщилася. Тож в очах повстанців часів Хмельниччини місцеві шляхтичі-визискувачі були ще і зрадниками віри, або ж принаймні толерували цю зраду.
Чи існував безпосередній зв'язок між процесами збагачення й ополячення – питання цікаве, але другорядне. Бо в гру вступали й інші фактори – як-от привабливість правового статусу та культури польської шляхти. У всякому разі, на порозі нового часу, як далекий відгомін змін у католицькій Європі після 1492 року, на рубежах – "кресах" – Речі Посполитої витворилася вибухова суміш. У середині XVII ст. вистачило іскри, щоб вона здетонувала. А відтак спричинила цілу геополітичну революцію й зумовила радикальне перекроювання карти всієї Східної Європи (Далі буде)
5 
1
Коментарі