Мушу слухати всю світову музику, щоб знати, що там твориться. Маю чотири тисячі живих концертів на DVD.
Стало надто багато звуків. Де не йдеш – з усіх телефонів лунають пісні. Деколи починаєш грати на фортепіано, щось вигадувати і – блін! – це вже в когось рінгтоном звучало. У мене років сім на телефоні тільки вібродзвінок.
У нас була співоча родина. Приходили гості й співали на три голоси. У 3 роки тато навчив мене колядок. У радянські часи коляду почути було складно. Кухарки в дитсадку забирали мене на кухню, щоб колядував, за це давали подвійну порцію запіканки.
До музики тато заганяв паском. Хлопцям пасок потрібен. Моцарт теж з-під палки все робив. Якби до мене поблажливо ставилися, я би не став музикантом.
З консерваторії виключили за неуспішність. Нас змушували вчити фольклор, німецьку, психологію. Не можу робити те, що мені не подобається. Що більше на мене тиснуть – то більше протидію. Мабуть, я один із небагатьох лауреатів Шевченківської премії, який не має вищої освіти.
У Київ можу приїздити на роботу, а потім – назад. Якщо живеш тут три дні, тиждень, починає тиснути на голову. Все-таки темп швидкий. І відношення людське у Львові трошки краще, ніж у Києві. Тут воно якесь штучне, бізнесове: ділові стосунки подаються як дружні. Причому грають за тими правилами всі. У Львові інша крайність – забагато панібратства, велике село. Це заважає працювати. Починаєш пробачати недоробки. Хотілося б, щоб відносини залишалися львівськими, а ставлення до роботи було київським.
Люблю побути сам. Але люблю й компанію, яку добре знаю.
З 1994 року по 2000-й люди, коли бачили мене на вулицях, починали наспівувати мотив "Старенького трамвая". Думали, це мене тішить. А воно мене так дістало.
Не люблю ні панібратського, ні хамського ставлення. Людина має витримувати дистанцію.
"Дональдом" мене назвав друг на першому курсі училища, коли грали у футбол. Я спочатку боровся. А потім зрозумів, що воно стало моїм другим "я". Був період, коли мене на вулиці кликали "Володя", а я не обертався. Настільки звик до "Дональда".
Найбільша прикрість у роботі – від недбалості. Приходжу на концерт, а там стоїть не той апарат, який ми замовляли. Ми не вимагаємо ні коньяків за 2 тисячі гривень, ні рушників по шість на кожного. Ніяких супер-пупер дієтичних страв. Нам треба якісне технічне забезпечення.
Не люблю, коли після концерту приходять за куліси і просять автографи. Після праці хочу відпочивати.
Моє музичне кредо: краще згоріти в один момент, ніж довго тліти.
Своїх пісень удома не співаю, бо нічого не залишиться для сцени.
Боюся висоти. Літак – інша справа. Можна уявити, що сидиш на 13-му поверсі в кафе і дивишся у вікно. А от залізти на драбину або вийти на балкон на 24-му поверсі – це вже ні.
Люблю тверду землю. Не хочу відчувати себе в польоті. Тупо банально ходжу.
Аби щось віддати, то я великий егоїст.
Визначаю градус любові по тому, чи люблю цю людину так само, як себе. Думаю, що нема людини, яка інших любила б більше за себе.
Дуже добре, що я одружився в достатньо пізньому віці – у 36 років. Уже добре знав, що мені потрібно. Моя дружина – це єдина кобіта, з якою ми жодного разу не говорили на підвищених тонах. Раніше мав занадто емоційні стосунки. А мені потрібно було після концертів прийти до хати й мати чистий спокій. Знати, що є людина, яка все зробить, щоб тобі було комфортно. Дружина Віра, слава Богу, не музикант. Фінансовий аналітик. Може, тому в нас такі добрі стосунки. Це не був спалах із першого погляду. Але нам вистачило рік поспілкуватися, щоб ми все зрозуміли.
Я – спокійний, але друзі прекрасно знають, що в якийсь момент Володя може так вибухнути, як ніхто.
Статус лауреата Шевченківської премії отримав кожен із нас. І близько 130 тисяч гривень на всіх. За тиждень прочитав в інтернеті, що ми за премію собі машини покупували. Насправді – частина грошей пішла на благочинність, частина – на нові мікрофони, достатньо хороші й достатньо дорогі. Відсотків 30 ми розділили між собою.
Треба себе обмежувати в спілкуванні. Зараз можу собі дозволити вибирати людей для цього.
Траплялося робити вчинки, за які соромно. Жодна людина не може повернути ситуацію назад. Але повинна вміти вибачатися. Кожен сам має визначити свою вину.
До сповіді не ходжу, на жаль. Маю багато знайомих священиків, з якими цікаво спілкуватися. Але сповідь – це не моє.
Довірився б кожному з "Піккардійської терції". Друзів справжніх можу перелічити на пальцях однієї руки. Ну, двох рук. Решта – добрі знайомі й приятелі, у вогонь і воду за яких не піду.
Не відпочивав уже років 10. У Шацьк можу виїхати чи на базу з озером. Світ я бачив тільки через гастрольні графіки.
Багато разів пропонували переїхати до Києва. Казали: ви будете в обоймі. Та я тяжко змінюю насиджене місце.
Ми своїм співом можемо набагато більше, ніж інші акціями протесту. Показуємо, що українська мова – це не "галицька отрижка". Хто цього не розуміє, скоро пакуватиме валізи й тікатиме звідси. Український народ терплячий, він терпить-терпить, але потім бере вила. Я людина неагресивна. Але якщо треба, взяв би вила теж.
Пікети й мітинги – це добре, але що заважає львів'янам у Києві не переходити на російську? Я принципово говорю українською. Якщо не зрозуміють, що таке кава, не залишу чайових.
Нам російською співати не пропонували. Розуміють, що це – нереально.
Моя головна характеристика: впертий.
Політика змінює людей. Треба в Україні прописати закон, що політики мають право приходити у владу на чотири-п'ять років, і все. Після них – інші.
Живу сьогоднішнім днем. Краще зробити зараз, що хочеться, ніж багато задумувати наперед, а час тобі того не дозволить.
Не переходжу дорогу на червоне світло. Навіть якщо за десятки метрів нічого не їде.
Не піднімаю слухавки, коли бачу незнайомий номер.
Будуть у мене діти – передам їм ту культуру, яку дали мені батьки. Фольклор весь обов'язково передам.
Виховання – це те, що вклали тобі змалку й зашили в гени своїм прикладом. А дисципліна – це коли не пхаєш руку в розетку, бо розумієш, що вдарить струмом. Відімкнуть електрику – і твоя дисципліна пропала.
3 
1
Коментарі