30 років тому СРСР був нікому не потрібен

УКРАЇНА ЗДОЛАЛА НАЇВНІСТЬ І ЛЕТАРГІЮ

Незалежній Україні – 30 років. 24 серпня з нагоди ювілею зі зверненням виступить президент Володимир Зеленський. Окреслить сповнену трагізму, але переможну боротьбу нашого народу за свободу. Скаже натхненні слова. Або ж – не виключено – влаштує водевіль, ми ж бо знаємо шостого президента. Однак нікого не засмутить. Бо це вже третій рік його перебування на посаді. Ми звикли до неординарного стилю. І звертаємо увагу не стільки на слова – скільки на вчинки. Радує, що за ці 30 років пан Зеленський у нас уже шостий. І є надія – не останній.

 

Тож я залишу патетику офіційним особам. Не змагатимуся з мазохістами у складанні переліку наших промахів і фатальних помилок, які, звісно, були. Пропоную оптимістичніше подивитися на нашу історію та сьогодення – усвідомити, з якого пекла вирвалися і яких халеп уникли. А ще хочу сказати, що ми, напевно, найщасливіше покоління з тих, які будь-коли жили в Україні. Ми вільні й на своїй землі. Знаємо свої проблеми і знаємо, на що здатні. А цього достатньо для обнадійливого погляду в майбуття.

А ще за ці 30 років ми змінилися. Так, не задоволені побутом, медициною та освітою. Гнітить стан інфраструктури й екології. Боляче дивитися на кістяки покинутих заводських корпусів. Але відбулися найпринциповіші зміни, непомітні на перший погляд. Транс­формувалися наше мислення, погляд на світ і самих себе.

Ще до Майдану письменник Густав Водічка опублікував книжку "Країна замріяних янголів". Українці постали в ній трохи пригальмованими створіннями – янголами, яких не тривожать буремні проблеми цього світу. Все, що їх турбує, – це грядка біля хати, супокійний побут і нехіть до будь-яких інтелектуальних зусиль.

Водічка майже дослівно відтворив один із базових наративів російської колоніальної літератури про Україну. 1810 року князь Долгоруков записав у своєму подорожньому нотатнику: "Хохол, схоже, створений самою природою, щоб обробляти землю в поті чола свого. Він не нарікає на своє підневільне становище: він не знає кращого. Він знає плуг, волів, горілку, і це складає весь його невибагливий лексикон. Він охоче приймає всяку долю й усяку працю. А проте його слід весь час підганяти, бо надто ледачий: може заснути й прокинутися п'ять разів на хвилину разом зі своїм волом. Хохла важко було б відрізнити від негра під будь-яким оглядом: один вирощує в поті чола цукрову тростину, другий – збіжжя. Хай Господь дарує обом їм добре здоров'я!"

Так уже сталося, що за родом своїх занять я цікавився текстами Миколи Бердяєва. В його спогадах є опис палацу князів Браницьких і згадка про те, що в один із приїздів на Київщину Бердяєву довелося пострілами з револьвера розганяти бунт "хлопців". За дивним збігом мій давній товариш не раз гостював у селі Бранне Поле. Він розповів, що 1917 року палац спалили. Думаю, не варто людей, які в поті чола заробляють на життя, – українців і негрів – порівнювати з худобою. Це поганий знак.

2014 року Водічка із захватом говорив про Майдан. Міркував, які саме слова-символи могли сколихнути велелюдне віче. Якби до маніфестантів, казав письменник, звернулися із закликом, що розпочинався б зі слова "Козаки!", то владу Януковича змели б у лічені години. Звернення "Козаки!" не лунало. Але банду Януковича знесли. Та найважливіше – Водічка не помітив, наскільки його оцінка України й українців у книжці про "Янголів" розходиться з тим, що він бачив на Майдані та в подальші дні.

Україну й українців можна ввігнати в інфантильну летаргію. Так не раз ставалося за нашу історію. Однак це завше погано закінчувалося для тих, хто навіював на Україну сон.

У серіалі "Пуститися берега" головний герой, який дізнався про невиліковну хворобу і, роззирнувшись, побачив своє жалюгідне життя, зрештою каже: "Я прокинувся". І з цього починається екшн.

Україна прокинулася. Не одразу. Не 24 серпня 1991 року. І навіть не 1 грудня, коли відбувся Все­український референдум. Сон минав поступово – з помаранчевим Майданом, з конфліктом довкола Тузли, з Революцією гідності, з анексією Криму і першими пострілами на Донбасі. Україна повільно долала наївність і довірливість. Але сьогочасні зміни вже незворотні. Ми бачимо імперське єство кремлівського режиму. У нас немає ілюзій щодо "глибокої занепокоєності" та добрих намірів європейських партнерів. Ми здатні називати речі своїми іменами, оцінюючи дії Вашингтона. "Джо Байден, – сказав у нещодавньому інтерв'ю Володимир Зеленський, – підносить патрони Путіну". Сказано прямо і без жодних словесних реверансів. Ця чіткість і реалістичність погляду на світ і є ознакою пробудження. Далі варто чекати на екшн.

Апологети СРСР часто згадують, що того ж таки 1991 року, 17 березня, відбувся Всесоюзний референдум, на який виносилося єдине запитання: "Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?" Тоді українці активніше взяли участь у референдумі, ніж жителі РФ. В Україні на дільниці прийшли 83,5 відсотка громадян, у РФ – 75,4. За збереження СРСР проголосували 70,2 відсотка українців і 71,3 процента росіян. Але проти подальшого перебування України у складі СРСР висловилися 28 відсотків українців. У РФ не бажали далі жити в союзній державі 26,4 відсотка учасників референдуму.

Збереження статус-кво підтримували люди інертні й аполітичні, яких жахали будь-які зміни. За ліквідацію СРСР виступали освіченіші й рішучіші, з чіткою політичною ­позицією. А тепер задумаймося: чи могла існувати "оновлена федерація рівноправних суверенних республік", коли активна частина громадян жадала припинення цього імперіалістичного кошмару? За дослідженнями істориків, у війні за незалежність північноамериканських штатів брали участь 5 відсотків жителів колоній. Незалежності ж України прагнули 28.

У журналістському лексиконі побутує слово на позначення підвиду "ватників" – персон, котрі досі ностальгують за СРСР. Ім'я їм – "совкодрочери". Жорстко, але вичерпно. Думаю, це сленгове слово з обсценною конотацією цілком доречне. Бо, перш ніж голосити на руїнах імперії, варто запитати: а чи можна було зберегти СРСР? Відповідь: так. А якою ціною?

 

Держава більшовиків постала на крові. Українська Народна Республіка була завойована. Наслідки ми пам'ятаємо – гори трупів під Крутами, на вулицях Харкова, Києва та Одеси, репресії, депортації, Голодомори, Друга світова під гаслом "Бабы еще нарожают" і нові репресії. Хтось думає, що СРСР можна було знову зібрати в інший спосіб? У тоталітарних режимів немає інших способів. Що "оновлений СРСР" робив би принаймні з третиною українців, котрі не бажали його існування? Відповідь очевидна: те саме, що з Чечнею в серпні 1999 року. "Слушайте и повторяйте за мной: только ковровые бомбометания", – таким навіюванням у переддень Другої чеченської війни займався кремлівський пропагандист Сергій Доренко.

Перший серед совкодрочерів – Володимир Путін, який назвав розпад СРСР найбільшою трагедією ХХ століття. Статистика каже, що найбільші трагедії – наслідок більшовицького перевороту: громадянська війна на руїнах Російської імперії та подальші методи "соціалістичного будівництва" – класова боротьба, розкуркулення та ГУЛАГ. Але світогляд Путіна – герметичний. Здоровий глузд до нього не пробивається. Президент РФ намагається усунути наслідки "найбільшої трагедії". Займався цим спершу в Чечні, потім в Абхазії та Осетії, а тепер і в Україні. Методи незмінні – ракетно-артилерійські удари по квадратах.

Кажуть, історія не знає слова "якби". Не знає. Але слово це відоме політології. 1991 року були два варіанти розвитку подій. Перший – той, який ми знаємо: проголошення Україною незалежності і як наслідок – мирний розпад СРСР. І другий – вище окреслений: громадянська війна на території однієї шостої суходолу, війна Москви проти бунтівних республік і тотальні репресії. Як реагував би світ? Як і зараз – підносив би Кремлю патрони.

Найдивніше інше – як у голові Володимира Путіна вживаються протилежні оцінки? Для нього очевидно, 1991 року відцентрові тенденції набули такої сили, що їх можна було зупинити тільки в один спосіб – втопити у крові. А з другого боку – він зазирнув би до Вікіпедії й ді­знався б, що його попередник на посаді президента РФ – Борис Єльцин. Тож Путіну за великим рахунком варто було б молитися на 24 серпня, коли Україна відкололася й поклала край існуванню СРСР. Бо без цього дня в календарі, мов своїх вух, не бачити йому кремлівського кабінету.

Але є інший аспект. У ліквідації комуністичної ідеології та СРСР як державно-політичного проєкту були зацікавлені московський нобілітет, "червоні директори" й російські націоналісти. На перший погляд строката, але насправді консолідована група. Це радянські обивателі тремтіли перед ядерною загрозою, "агресивним блоком НАТО" і щоденно дякували долі, що їм випало жити у країні розвиненого соціалізму, а не на бур­жуазному Заході, де капітал нещадно визискує трудящих. А особи, які мали можливість зазирнути за залізну завісу, поділяли інший світогляд. Вони жили в СРСР і спостерігали довколишнє життя, наче європейські колонізатори ХІХ століття, яких доля закинула в Центральну Африку, – цікаво, колоритно й убого.

1979 року Василь Аксьонов пише роман "Острів Крим". У ньому є епізод – сцена в лазні. Персонаж говорить про євреїв, які проникли в усі пори державно-політичної машини СРСР, однак присутні передусім звертають увагу на його ерекцію й аплодують. Але епізод важливий не тільки цим комічним фізіологізмом. А тим, що Аксьонов описав дозвілля вищої партноменклатури. Відвертий шовінізм і російський націоналізм – це вже реалії 1970-х.

1973 рік. Олександр Солженіцин оприлюднює "Лист вождям Радянського Союзу". Головні тези: марксистська ідеологія – це декор, в який не вірить і партноменклатура; тільки вимушена вірність марксизму спонукає СРСР до необдуманої та витратної зовнішньої політики – підтримки комуністичних режимів і гонки озброєння; непродуктивна економічна модель виснажує саму Росію – її природні й трудові ресурси. Висновки Солженіцина: геть декор; геть тягар імперіалістичної політики; негайно позбуваймося етнічно й культурно чужих окраїн СРСР; мета – повернення до традицій і створення "Російського Союзу" у складі, власне, Росії, України та Білорусі.

1968 рік. Солженіцин закінчує роботу над романом "Архіпелаг ГУЛАГ". Книжка вийшла друком у Парижі 1973-го. У ній є фрагмент про ймовірне відокремлення України. Цитую, зберігаючи мову й орфографію оригіналу: "С Украиной будет чрезвычайно больно. Пусть поживут, попробуют. Они быстро ощутят, что не все проблемы решаются отделением. (Из-за того, что в разных областях Украины – разное соотношение тех, кто считает себя украинцем, и кто – русским, и кто – никем не считает, – тут будет много сложностей. Может быть, по каждой области понадобится свой плебисцит… Не вся Украина в ее сегодняшних формальных советских границах есть действительно Украина. Какие-то левобережные области безусловно тяготеют к России. А уж Крым приписал к Украине Хрущев и вовсе с дуру. А Карпатская (Червонная) Русь? Проверим и на ней: требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?)". Під "карпатскими русскими" письменник має на увазі субетнос русинів.

Політичні тексти Солженіцина – поодинокий приклад програми, яка реалізувалася слово у слово. Марксизм перетворився на посміховисько й фетиш ідіотів, Москва скинула інорідні окраїни, в самій Росії запанували "православ'я, самодержавство й народність". А політика щодо України розгортається, як і радив письменник-диси­дент, шляхом актуалізації мовного питання. Щоправда, українці не квапляться по областях приєднуватися до Росії. Але у Кремлі знайшли аргументацію – пряму воєнну агресію і дипломатичний шантаж – Мінські домовленості.

Промовиста деталь: у "Листі вождям Радянського Союзу" чотири рази вживається слово "перебудова" в його політичному сенсі. Фігурує і слово "Новоросія" – саме в тому значенні, в якому його вживає Путін. Тож варто прямо про це говорити: перебудова – винахід не Михайла Горбачова і не Олександра Яковлєва, а тих безіменних аналітиків, котрі ще у 1960-ті роки розробили план демонтажу марксистської ідеології, приватизації, розпаду СРСР, встановлення в Росії м'якого авторитаризму і створення "Російського Союзу" у складі РФ, Білорусі й України, принаймні – її південно-східної частини.

Коли Володимир Путін казав про "найбільшу трагедію ХХ століття", він лукавив. Добре знав, що розпад СРСР був невідворотний. Один із факторів неминучості – запланованість. А сам Путін, як і перед ним Горбачов, лише ретельно реалізує послідовність кроків, прописаних ще в 1960-ті. Я запитував, як у його голові вживаються супереч­ливі судження та оцінки? Він актор і цинік. Насолоджується життям. Робить, що кажуть. І не ставить дурних запитань. А те, яка ціна кремлівської політики, скільки життів вона вже забрала і скільки ще забере, його не обходить.

24 серпня 1991 року ми були радісні й наївні. Вірили в ринкову економіку й не знали, що всі принади приватизації – це лише запланований грабунок державної власності, організований своїми для своїх. Вірили у принципи міжнародної політики і дружнім запевненням світових лідерів. І не знали, що принципи – це лише слова, якщо вони не базуються на силі. А промови усміхнених політиків – облуда, за якою тільки меркантильні інтереси. Вірили в толерантність і більше за чорта боялися звинувачень у "насильницькій українізації". Нам і на думку не спадало, що наші зичливість і повага до російської культури в Україні вважатимуться проявом провінційної недалекості та політичної безпорадності.

Ще у 1830-ті російський філософ Петро Чаадаєв написав: "Про нас можна сказати, що ми ніби виняток серед народів. Належимо до тих, які існують лише для того, щоб надати світові великий урок". Росія надала Україні урок. І ми його засвоїли.

Ми довго гризли своє яблуко пізнання добра і зла. Мало не вдавилися. Але тепер вільно дихаємо. І мов Адам, який зробив перший крок за браму едемського саду, роззираємося в цьому гріховному світі – не маючи ілюзій, втративши наївність і право на вороття.

×