Леонід КАНТЕР. Народився в Києві. Закінчив Національний університет театру, кіно й телебачення імені Карпенка-Карого. 2002 року створив кіностудію Lizard Films і зняв кількадесят короткометражних фільмів. Із вуличною виставою "Коза" мандрував селами Західної України. Ініціював чотири мистецькі експедиції "З табуретом до Океану" та мистецьке поселення "Острів Обирок" на Чернігівщині. В Обирку живе чотири роки. Влаштовує там кінопокази, фестивалі, концерти й семінари. Останній мав тему "Як мандрувати світом із дітьми". Одружений із Діаною Карпенко-Кантер, виховують дочок - 3-річну Магдалену й 4-місячну Патагонію
Завжди шукав у всьому найкраще. У Києві для того найкращого, про яке мріяв, бракувало місця. Я зрозумів, що це має бути хутір.
У дитинстві мною більше не займалися, ніж займалися. Нас було троє пацанів у сім'ї, й часу на виховання кожного не було. Ми росли на троєщинських недобудовах.
Ставлю все на карту щоразу, коли хочу чогось більшого. Під час навчання на перших курсах універу працював на трьох роботах одночасно - у двох телекомпаніях та у видавництві. Це дозволяло винаймати квартиру й жити нормально. Я тоді поставив усе на те, щоб зробити з друзями маленьку кіностудію. Звільнився з усіх робіт, позичив гроші й усі їх вклав у створення студії Lizard films. Так кльово пішло, що все дуже швидко повернув. Студія розвинулася, ми знімали ігрові короткометражні фільми, рекламу, кліпи. Тоді в якийсь момент узяв усю цю студію, цілком функціональний комерційний проект, і поклав на одну шальку терезів, а на іншу - мандрівки з табуретом. У результаті за шість років ми об'їздили чотири океани. А потім я ці мандри проміняв на Обирок.
Спочатку був просто будинок у звичайному селі. Але коли зайшов у нього, зрозумів - тут рай. Весь Обирок - 30 хат. Поспішати нікуди. Мені подобається все, що ту відбувається. Що не подобається - тим я не займаюся.
Я відвідав не більш як 15 відсотків світу. Тому є ще куди їхати.
Усі мої проекти відбулися тому, що спочатку були мрії.
Кожен зустрічний щось відкриває для тебе. У бедуїнів я побачив дивани біля багаття. Тепер і сам так ставлю. У хаті побут мінімізував до того, що він призначений лише для спання. Заходжу туди тільки вночі й коли холодно.
Щоб полюбити все хороше в своїй країні, треба побувати в інших. У нас є згущене молоко з какао. Дуже його люблю, й більше ніде не натрапляв.
Багато людей у світі ніколи снігу не бачили. Вони не знають, що таке обтертися ним чи стрибнути в ополонку. А ми можемо робити це запросто. Ми - багаті.
Розчулює іржава табличка на кордоні "Вас вітає Україна!" І далі, як її органічне продовження, - розбиті дороги.
Є дуже круті автобани в Штатах, якими їздять люди, що ніколи не зупиняться перед мандрівником на дорозі. І є розкоцані гватемальські шляхи, де тижнями неможливо проїхати через обвали. Але тут 15 людей сидітимуть у машині, а водій все одно біля тебе зупинить.
Зранку пробуджую тіло. Тіло - це мій одяг. Його треба привести в порядок: обтрусити чи випрати.
Таке маю насичене життя, що телевізор дивитися скучняк просто. Подобається хіба реклама, тому що вона динамічна. Відеоряд і швидка нарізка захоплює, але сенсу її вже не розумію.
Коли берешся покращувати рай, він починає вмирати. Тому намагаюся нічого в природі не змінювати.
Зараз увесь світ живе крайнощами: мегаполіси й покинуті порожні села.
Коли берешся покращувати рай, він починає вмирати. Тому намагаюся нічого в природі не змінювати
Йде до максимальної побутової оптимізації. Їжа сама готується, ванна сама працює. Не розумію, навіщо. Щоб більше часу було працювати за комп'ютером?
Я не вірю в гріх. Тигр безцеремонненько з'їдає свого ближнього, пес, доки біжить містом, чинить перелюб на повну, ворона постійно тирить речі. Тварина грішна за всіма десятьма заповідями. Але якщо замислитися над суттю речей, то немає в них ні хорошого, ні поганого. Все просто є. Здається щось поганим - відійди вбік. Вважаєш хорошим - створюй це навколо себе.
Комахи знають не менше за людину - вони рятують пораненого дружбана. А ще помітив, що в нас мурахи вільно тусуються, ніколи не ходять строєм, а в Латинській Америці вони постійно пересуваються шеренгами. Навіть видно шлях, де біжать - він витоптаний. У нас інший суспільний устрій навіть у мурах.
Взаємини між тваринами - це суцільна гра.
Мені подобається поділ світу на чоловічий і жіночий.
Чим країни тепліші, тим суспільство жіночніше. Індуси, наприклад, живуть у таких кліматичних умовах, де можуть бути весь час тонкими. Нам потрібно підвищувати температуру тіла за рахунок м'яса, вогню й горілки. Тому й культура в нас така - алкоголь і сало. І люди наші грубші, вищі й товстошкірі.
Творю міфи хутора Обирок. Збираю по людях, що хто знає, чув. Мені все одно - розказують правду чи ні. Я шукаю не достовірну інформацію, а ту, яка дає відчути атмосферу.
Обирок - це пагорб у лісі. З одного боку знаходиться Батурин, колишня столиця України, з іншого - жіночий монастир. На цьому місці жили розбійники. Грабували тих, хто їхав у монастир. Головорізи започаткували три роди - Каціри, Прохори й Королі.
Гроші тут ходять мало. Більше натуральний обмін. Зранку перекидаємо сусідові сіно й перегній, ввечері він мені допомагає будувати кухню. При цьому смачно обідаємо в нього, а вечеряємо - в мене. У перерві купаємося в озері. Всі щасливі, всі задоволені.
Я живу не швидко, а насичено. Мені подобається кожна хвилина.
Свобода в тому, щоб переосмислити загальноприйняту гру й започаткувати свою.
Коли жив у місті, було страшно вийти на вулицю без грошей. Хіба це свобода? А тут я не напрягаюся з приводу того, скільки в мене є в кишені. Пішов у ліс - назбирав малини, травички для чаю чи обтрусив яблуню.
Діти навчили мене радіти дрібницям. Наприклад, ранку.
Щоб іти довго, потрібно мати ідею - чого туди йдеш. Для того є чотири табурети, які ми вирішили донести до кожного з океанів. Добиралися, притягували цемент і ставили пам'ятники табуретам. А сам по собі табурет - то брєд.
У нас із дружиною дуже кльові взаємини. Трохи що не так - "роз'їжджаємося" по своїх домівках. Вони в нас на відстані 50 метрів.
Якщо людина здатна кохати, вона не може кохати лише когось одного.
"Хоч би в яку країну приїхав, усе різне тільки на перший погляд", - Діана КАРПЕНКО-КАНТЕР, 23 роки, мандрівниця
Діана КАРПЕНКО-КАНТЕР. Народилася в Києві. Закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. У першу мандрівку, до Північного Льодовитого океану, вирушила на другому курсі. Побувала в 23 країнах. Під час подорожей до океанів збирала казки народів світу. Заміжня за Леонідом Кантером, має двох доньок
Ми з Льонею познайомилися в театральній студії, коли він готувався до першої подорожі з табуретом - до Атлантичного океану. Він викладав у мене. Коли запропонував поїхати до Північного Льодовитого океану, одразу погодилася. Хоча не знала, де братиму гроші. Коли сказала батькам, вони почали заперечувати. Я відповіла:" Тату, мамо, я вас не питаю, я вам повідомляю, що поїду. У вас є час звикнути до цієї думки".
Ми придбали тут три будинки. Перші два по 800, третій - за тисячу доларів. Усі три ділянки - це 2 гектари землі. Проводимо тут майстер-класи, семінари, кінопокази й концерти.
Коли купували першу хату, нам баба Маня сказала, що та нова: вона її сама 1961 року будувала. Ми дивувалися, а коли дізналися, що більшість хат у селі 100-річні, погодилися, що справді - нова.
Свобода для мене - іти за своєю мрією. Хоча значний час забирає її усвідомлення. Бо суспільство заважає це зробити. Мене часто називають дружиною декабриста. Але ж я насолоджуюся життям на повну катушку! Їхній світ - це коробка телевізора, в якому цікавий - максимум канал Discovery . А я його бачу в житті щодня.
Після першої мандрівки згадала свою думку, що виникла в 12 років на уроці географії. Вивчали Норвегію, яку називали однією з найдорожчих країн світу, і я подумала: виросту, мені буде 30 років, я зароблю 10 тисяч доларів і поїду в Норвегію. Коли ж повернулася звідти, сказала собі: "Мені 19, я не заробила в своєму житті ніяких грошей, але вже побувала там і добре вивчила весь Скандинавський півострів".
У подорожах важливо не те, звідки ти, а як умієш спілкуватися. Хіба в Штатах це не діє. Часом мені здається, що там не люди, а біороботи: скляні очі - "є правило". Ти під нього підпадаєш або ні.
Коли старша Магдалена навчилася самостійно їсти й ходити в туалет - це було знаком, що її уже можна брати в подорож. Іспанську й англійську вона опанувала легше за нас. Але часом говорить іспансько-українським суржиком.
Коли ти уважний до того, що відбувається навколо, то світ починає допомагати. Доходить до смішного. Стоїш на трасі, хочеш молока. Бац! - проїжджає молоковоз.
У Штатах знайти казки було непросто. Усі, кого запитувала про них, починали називати персонажів мультиків Діснея.
Мені здалося, що майя - це наші гуцули. Різниці нема навіть зовнішньої.
Молодша Патагонія народилася в місті Ушуая в Патагонії, що в Аргентині. Це - абсолютна рівнина, офіційний край світу. Ми вирішили так назвати доньку. Але виявилося, в Аргентині не можна називати дітей інакше, ніж записано в книзі цивільних імен. Ми домоглися, що "Патагонію" вписали туди.
Хоч би в яку країну приїхав, усе різне тільки на перший погляд.
Коли ти уважний до того, що відбувається навколо, то світ починає допомагати
Штати - ідеальне місце для заробляння бабла. Але система така, щоб, заробивши гроші, ти їх одразу ж і спускав.
Ми з Льонею знаємо географію тільки ту, де бували. Їхали в країну, нічого про неї не відаючи.
Скрізь треба знати місцеві звичаї. В Латинській Америці якщо в машині поруч із водієм сидить жінка, а чоловік - за нею, це означає, що він її продає.
Тобі щось дають - і ти щось маєш давати.
Вегетаріанцем можливо бути лише до Монголії. Там їдять тільки м'ясо й молоко.
Я собі не давала шансу захворіти. Подорожувала тільки з пластирем і зеленкою.
У нас із Льонею багато мрій збігаються. Мабуть, тому ми разом.
На тему заміжжя не заморочуюсь. Не хочу ніяких статусів.
Іноді настають моменти, коли потрібно тимчасово розійтися.
Сподіваюся, в старості в мене вистачатиме клепки бути на одній хвилі зі своїми дітьми й розуміти їх.
Я проїхала 23 країни, а на планеті їх 213. Попереду ще 190.
2 
1
Коментарі