"В Україні діє модель повільного колективного самогубства", - економіст Олександр Кендюхов

 

Що насамперед характеризує українську економіку та суспільство в останні 20 років?

– З отриманням незалежності не було пропозиції із середовища економічної думки, яка сформувала б у свідомості людей якусь ідеальну економічну модель. Тодішня еліта нічого, крім того, що ми будуємо ринкове суспільно та національну демократію, народити не могла. Не було цілей, які нас об'єднували б. Тому перехопили економічну думку Заходу. Зарубіжні експерти пропонували ідеї, побудовані на чужій економічній історії. Ці ідеї наші чиновники по­своєму переробляли в головах. Почався економічний хаос та цілеспрямоване насаджування цінностей суспільства споживання. Культурне поле формувалось із таких атрибутів, як розкішне життя, малинові піджаки, мобільні телефони та круїзи. Критерієм поваги стала кількість грошей, що незрозуміло яким шляхом опинилися в людини.

Яких помилок ми тоді припустилися?

– Провели приватизацію – й думали, що економіка одразу стане ефективнішою. Роздали власність у руки "ефективних власників", а вони досі не можуть вивести виробництво країни до рівня 1991 року.

Це єдина помилка?

– Ні. Ми досі основними факторами виробництва вважаємо працю, землю, капітал і підприємництво. Якщо це так, то треба удосконалювати законодавство в цих сферах. З кожним роком накопичуються тонни регламентуючих документів, які мають зробити управління досконалішим. Як наслідок, уповільнюються всі економічні процеси, адже значна частина часу витрачається на виконання, вивчення та запам'ятовування бюрократичних процедур. Ми уповільнюємо національну економіку, бо ніхто не хоче враховувати час як економічний фактор. А зараз саме час стає одним із визначальних чинників.

Що ще може зробити економіку більш конкурентоспроможною?

– Наша економіка і до незалежності була нерентабельна, а зараз ситуація ще гірша – ми перші за енергоємністю в Європі й п'яті у світі. Теперішня структура виробництва не здатна забезпечити позитивний торговий баланс. За позитивного торговельного сальдо люди багатіють за рахунок глобальної економіки. А за від'ємного – зростання добробуту одних громадян можливе лише за рахунок перерозподілу ресурсів у країні, тобто коштом співвітчизників. Тому країна може забезпечити конкурентоспроможність своєї економіки двома шляхами. Перший – прискорити процеси через дебюрократизацію, дерегламентацію та спрощення економічної системи. Другий – змінити структуру національного виробництва на таку, яка забезпечувала би позитивне ­торгове сальдо.

За рахунок яких ресурсів це можливе?

– Якщо візьмемо країни "економічного дива" – повоєнну Японію, сучасний Китай, Сингапур – у них не було надії на якогось міфічного ефективного власника. Всюди були різні податкові системи, інвестиційні, пенсійні й енергетичні політики. Але об'єд­нував один факт – суспільний запит на проведення реформ. Економічний розвиток запускала держава – шляхом прямого бюджетного інвестування, створення нових експортноорієнтованих ­підприємств. Це був найважливіший аргумент для ­приватних інвесторів, які бачили пріоритети держави й розуміли – їхні кошти підуть не на мильні бульбашки.

Вагомим джерелом були ресурси ­самого населення. Нині на руках українців 50–60 міль­ярдів доларів, які нікуди не вклада­ються. У повоєнній Японії 30 відсотків інвес­ти­цій у нові підприємства становили гроші населення. Люди купували акції фірм, бо ­довіряли уряду й бізнесу. А в нас довіри нема.

Інший варіант модернізації – сталінський. Силою забрати в мільйонів людей зерно і за рахунок цього побудувати нову виробничу базу.

Економіка – це спосіб задоволення суспільством своїх матеріальних потреб. Більшість із них похідні від світогляду та цінностей. Системні економічні зсуви неможливі без змін у світогляді, якщо це не сталінський шлях. Такі фактори, як громадський консенсус і довіра, набувають першочергового значення під час реформ.

А які цінності переважають зараз у нас?

– Цінності суспільства споживання, а вони не можуть забезпечити економічний розвиток країні. Гроші – як ціль, а не як засіб. Гроші заради грошей. Тут у нас парадокс: ми ніби християнське суспільство, а економічну модель побудували на принципах "кидалова".

Інтуїтивно ми розуміємо, що цінності суспільства споживання заведуть у глухий кут, а головне – змушують нас жити сьогодні за рахунок майбутнього. Це призводить до того, що гроші, які бізнес міг би вкласти в нові підприємства, витрачаються на предмети розкоші. "Низи" так само живуть за принципом "усе сьогодні й зараз". При цьому промислова база функціонує на дешевій робочій силі. І ніхто не задумується, що буде за 20 років.

Нічого не переміниться без зміни системи цінностей. Тому що економіка похідна від свідомості.

Але ж цінності суспільства споживання захопили всі країни світу.

– Так, але ступінь впливу на людську свідомість різний.

2008 року в українських супермаркетах направо й наліво видавали кредити. Люди навіть не співставляли свої можливості, аби новий мобільник замінити на ще новіший. Філософія маркетингу побудована на створенні нових бажань і потреб у свідомості людини. Це, як перегони з горизонтом. ­Купуємо, секунду радіємо і вже хочемо купити нове. Це не завжди погано для суспільства виробників, але ми поступово ­перетворюємося на кредитних наркоманів. Тому для країни ці цінності – загроза.

Люди протягом усієї історії споживали. Але одна річ, коли ми позичаємо в іноземців гроші, аби купити імпортні товари, а інша – заробляємо на те, що хочемо придбати. У нас виникає лише бажання купувати все й зараз.

А запропонувати світу нам нічого – окрім брухту з мінімальною доданою вартістю. Бо щоб були ресурси, треба зменшувати споживання, а вільні гроші спрямовувати на нове виробництво. А тут треба нове мислення.

Як сформувати його?

– У повоєнній Японії спад виробництва становив 11 разів, а робочою силою були переважно жінки, діти й старі. За п'ять років країна вийшла на довоєнний рівень виробництва, ще за 10 – стала другою у світі за рівнем доходів на душу населення після США. Це країна, яка програла війну. Такий прорив удався, бо люди себе багато в чому обмежували. Керівники корпорацій встановлювали собі зарплату в 1 єну, щоб рядові працівники відчували солідарність: спочатку потерпимо всі разом, а потім ми й наступні покоління житимуть добре.

У нас – по­іншому: з'їсти сьогодні, а завтра, може, пронесе. Ми не задумуємося над тим, що життя в кредит тепер – це нові податки для наших дітей.

Що чекає на Україну з такою структурою економіки?

– Нинішня економіка не може забезпечувати баланс між доходами та видатками. Тому ми змушені позичати гроші за межами країни, щоб не було соціального падіння. ­Візьмемо 2012-­й. На цей рік прогнозують входження України в другу хвилю світової економічної кризи, яка може початись наприкінці року. Це криза західної цивілізації. Вона має призвести до зменшення споживання в Сполучених Штатах і країнах ­Європи. Оскільки вітчизняна економіка прив'язана до них, то в нас скоротиться виробництво в металургійній і хімічній галузях, а відповідно – й у видобувному ­секторі. Тобто, отримаємо збільшення безробіття й зубожіння населення.

Усі світові експерти говорять, що економічна рецесія затягнеться. Це значний ризик для України. Хто нам дасть гроші під час поглиблення кризи? Міжнародний валютний фонд сконцентрується на країнах Європи. Найреальнішим кредитором стане Китай. А ця країна видає кредити або під заставу землі, або під державні гарантії – що, по суті, те саме.

Зараз ми спостерігаємо, як домінування переходить із Заходу на Схід. Китай свого часу був колонією Європи, а зараз є передумови того, що Європа стане торговою колонією Китаю. Ймовірність украй важких часів для України дуже висока.

Як уникнути цього сценарію?

– У нас модель повільного колективного самогубства. Єдиний вихід – створити нові цінності. Українці втратили головний інстинкт – відповідальність за наступні покоління. Це ще було на початку незалежності. А зараз думаємо про "Танці з зірками" чи "Пісні з зірками". Але жодна країна не побудувала міцну економіку на шоу­бізнесі та спорті. Усе – на інтелекті.

×