середа, 27 квітня 2011 13:44

"Життя - це вміння пригодитися ближньому"


Життя - це вміння пригодитися ближньому. Для мене найбільша смерть - бути нікому не потрібною.

Діти фотографують культурну модель батьків. Я росла в Закарпатті, й розуміла, що в школі - ігровий код, а правда - те, що дома казали. Мої батьки жили і при австро-угорцях, і при інших владах, але загалом нічого не мінялося, поки не прийшла совітська власть. Ми знали, що вкрасти, вдарити в писок - то є гріх, але найбільший гріх - матеріалізм, який викривлює всю перспективу життя.

Якщо людина думає, що нема Бога і можна робити все, що хочеш, то має стан душі, який у фізиці називається дифузією: коли молекули одної речовини проникають в молекули іншої.

Важко помітити момент, коли свобода людини переходить у розпущеність.

Своїм дітям ставала наполовину мачухою, коли треба було. Це боляче, але я знала, що конкурентність у житті висока, і мусила навчати їх елементарній відповідальності.

Добре вчитися на помилках, але важливо, щоб їх було не більше, ніж досягнень. Тому дітей завжди треба хвалити: "Добре-добре, молодець". Хоч у мене кишки вузлом зав'язуються: "Де ж воно добре?"

Всі дороги, які ми обираємо, повинні так чи інакше вести до храму.

Вдома ніколи не говорили про подвижництво. Потім тільки дізналася, що батькового брата канонізували: отець Іов Угольський. Він був православний священик, монах. Коли через 25 років після смерті гріб його відкрили, мощі були нетлінні, і навіть зі сторінкою Євангелії, яку поховали з ним, нічого не сталося. Тітка очолювала православний монастир у Закарпатті. Ми при них жили і не думали, що це люди, які вершать подвиг. Отець Іов із дитинства мріяв стати монахом. Він перейшов кордон і думав, що йде до єдинокровних православних братів, насправді на нього там чекала совітська власть. Його відправили етапом у 1943 році на Колиму. Там  випадково не розстріляли і відправили в інтернаціональний корпус Людвіга Свободи. Тільки коли минув час, ми оцінили їхнє життя, як подвиг. Із такими людьми частіше мовчать, бо мовчання говорить значно більше, ніж слова.

Український національний спорт - біг по доріжці з граблями. Час в Олімпійському комітеті його зареєструвати. Я вже в секцію лучників записалася. Щоб відстрілювати тих ідіотів, що по граблях біжать.

Щотижня приносила двійки за поведінку, хоча навчалася відмінно. Не любила підлабузників, вставала і казала: він бреше. Дружила з хлопцями-трієчниками, бо вони були відвертіші.

У нас дуже велика проблема хлопів. Совітська власть вибила у них з-під ніг ґрунт і вбила в них господарів. І тепер більшість бабів у нас не за мужом, а перед мужом: треба все витягнути на своїх плечах.

Хлопці повинні мати авторитет батька. Приклад, яким бути. А 50 відсотків батьків сьогодні або кидають родину, або довбаються в носі й газету читають.

Є діти, народжені від сексу, а є діти, народжені від любові.

Життя - це складання іспиту на совість. Старці печерські казали: "Якщо за добре діло був побитий, вважай, що на небі прийнялося. Те, що в людей виграти, у Бога - програти".

Мій брат-священик каже мені: "Важливо не як часто ми падаєм, а як скоро встаєм". Бо часто приємно в болоті теплому полежать. Але якщо людина хоче рухатися, має швидко з того вставати.

Бог дає людині тільки той хрест, який вона може понести. Чоловік прийшов до Бога і скаржиться: "У мене такий тяжкий хрест. Зніми його з мене". "Ходімо на цвинтар. Вибереш собі до вподоби, а цей лиши перед брамою". Чоловік ходив серед важких кам'яних, дерев'яних, поки не знайшов маленького пінопластового хреста: "Оцей можу підняти і нести". Коли вийшов за браму, подивився на той, що кинув: вони були однакові.

Коли навчалася в Ленінграді, мала коло знайомих, які похоронили всіх своїх рідних на Піскарьовці (кладовище, символ блокадного Ленінграда. - "Країна"). Вони зустрічалися на 9 травня, їли пшоняну немащену кашу і розповідали про своє життя. Це зробило мене людиною.

Ленінград для Росії зробив те, що Львів зробив для України в культурному відношенні. Це зовсім інша ментальність. Москва готує бігунів, а Ленінград - митців.

Зарив ці 60 кілограмів м'яса - і все? Ясно, що є ще духовна субстанція. Якби наші багаті розуміли, що в гробу карманов нєту, вони б жили зовсім інакше.

У бідній країні стати мільярдером можна, тільки якщо вкрадеш.

Шию дітям ляльок із тканини. Бо лялька Барбі - то ж курва, вибачайте на слові. Ми надто зациклились на зовнішності, за якою нічого не стоїть. Барбі - то символ гламуризації.

Фольклору в селах багато досі. Мені пощастило, що чоловік працював в Оперному театрі концертмейстером, у нього були хороші гроші й ми розбили три машини на поїздки селами. Лишали автівку десь далеко, а до людей ішли пішки, бо нашими дорогами не заїдеш. Вони нам пісень співали і про життя розказували: про війну, голодомор, канібалізм на Вінниччині. Троє моїх дітей росли в машині.

Людство навчилося не просто грішити, а зі смаком. Європейці це діло лімітують. Після теракту в Америці німці ввели додаткові уроки співу, бо зрозуміли: внутрішню агресію людини гасить благородна музика. Фольклором там лікують у невродиспансерах.

У мене не фольклорний колектив, а школа виховання нормальних матерів.

У Міністерстві освіти не хотіли давати згоду на публікацію однієї моєї дитячої пісеньки. "Іде півник на війну, куряву здіймає. "Ой куда куд-ку-да?", - курочка питає. "Іду, курочко, прощай, на війну велику". - "Ой куда, куд-ку-да?" - "Воюювать з індиком". А індики - брехуни, півника убили. "Ой за що та й на що?" - кури голосили".
- Нельзя петь в детском садике такие садистские тексты, - сказала мені одна вумна з міністерства.
А те, що зараз по телевізору робиться, можна дивитися?

Один єврейчик з Одеси на гастролях в Америці мені казав:
- Ну слушайте, вы такой фольклор поете, что дальше пуговицы он не идет. Почему вы Гнатюка не поете?
- Який фольклор ви тут в Одесі, крім "Сім-сорок", могли чути?- відповідаю.
Він уперто висидів по три моїх концерти на день, а потім говорить:
- Вы не представляете, каким капиталом владеете.
- Чо ж ви думаєте, що не представляю? - кажу. - Я дуже добре представляю, чим я владєю.

Лев Гумільов викладав у мене історію походження етносів. Потрясаюча людина. У нього кадебісти сиділи на лекціях. Слухали, що говорить. Знала його вже спокійним податливим чоловіком.

Мені в Ленінграді казали: "Маріє, як добре, що ви приїхали з провінції і не маєте комплексу меншовартості".

Коли хтось переконує, що в мене щось не вийде, це мене дратує: "Про що це ви? Як не вийде?" Це мобілізує.

Я - воїн по природі.

Дід мене вчив: "Із французом не можна говорити по-англійськи, з ним треба говорити по-французьки". Одного разу моя подруга після автомобільної аварії потрапила до лікарні. Ходила до неї щодня. Дивлюся, наволочку не поміняли: вся в крові. Іду до сестри-хазяйки, та стоїть перебирає чисті наволочки. Тітка така, що боком в двері заходить. Прошу чисту наволочку, вона перебирає їх і каже: "Нєту". Тоді я пригадала дідові слова, і медузою горгоною кажу: "Ви зо мною не зв'язуйтесь. Бо я така скандальна тьотка, що зараз вам тут дев'ять поверхів трястися буде". Взяло: "Нате-нате-нате".

З чиновниками розмовляю простими реченнями: підмет, присудок. Інакше вони не розуміють.

Страшно вмерти і не зробити того, що можу. Іншого страху не маю. 

Не всіх беруся вчити співу. Дивлюся в очі: мій чи не мій. Це сильніше за дар музиканта. Коли я вже сію, маю засівати на тому ґрунті, на якому виросте.

Все можна підробити, крім інтонації. Це наша друга шкіра, ми з нею народжуємося. За відтінками мовлення суджу про людей: чую брехню чи правду. Мені легше очі заплющити і тільки слухати людину. В інтонацію все вмонтовано.

Дарма українці звикли: "Моя хата скраю, нічого не знаю". Б'ють переважно крайню хату.

Кожне хоче бачити, що бачить і чути, що чує.

Стоїмо в такому розчепіреному виді, що 8 березня вже не хочемо, а День матері ще не вміємо святкувати.

Дітей треба вчити тому, з чим вони можуть впоратися. В селах фольклорна традиція передавалася з вуст в уста. 5-літні діти сиділи на весіллях і просто слухали. Воно в них потроху осідало, поки одного прекрасного дня не рвонуло. Все вухо намотало. Отак всотані пісні людина ніколи не забуде.

15 тисяч музикантів на рік виїжджають за кордон. Це не Родіна-мать, це Родіна-мачуха. 

Ющенка випадково піймала на ескалаторі на початку 2000-х. Йшла з уроку, а він спускався із двома дітьми. До того описала йому в двох листах, що ми робимо. Через Віру Іванівну (Ульянченко. - "Країна"), звичайно, нічого до нього не доходило. Він був тоді ще депутатом. Бачу його на ескалаторі й думаю: "Ну от, так життя повз мене пропливає. Хоч побіжи за ним. Але чого бігти? Я дітей учу гідності, а сама побіжу". Зціпила зуби. Сіла у фунікулері на верхні сидіння. Через 2 хвилини він сідає біля мене. Я розвертаюсь, кажу: "Вікторе Андрійовичу, таке враження, що вас Віра Іванівна приватизувала. Зробила я те-то й те. Допоможіть видати". Каже: "Несіть мені свої проекти". Я принесла чотири. Два пішли: книжка й диск.

У найстаріших колядках, весільних і колискових піснях зберігається код нації. А зараз іде її тотальне інформаційне винищення. Тут я - не оптиміст.

Зараз ви читаєте новину «"Життя - це вміння пригодитися ближньому"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

8

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути