Часто-густо, перекладаючи сучасну іноземну літературу українською, опиняєшся перед насушним питанням: що робити із матюччям. Той, хто читав літературу сучасну вітчизняну, уявляє, що лайка там – часта гостя, а література зарубіжна у цьому сенсі від нас не лише не відстає – ба, випереджає.

У країні, де існує квазі-орган із назвою "комісія з питань моралі", котра фінансується державою, і схильна вилучати з продажу навіть перекладну дитячу літературу, коли у назві згадуються певні частини тіла. Йдеться про нещодавній скандал із книжкою англійського письменника Джеремі Стронґа "Знамениті сіднички мого братика", в оригіналі "My brother's famous bottom". Це може вважатись цілком нормальним у країні, де профани від культури диктують авторам, що і як писати, вживати нецензурні слова у книжках, чи ні. Дискусія на цю тему розпочата давно, і вщухне ще нескоро. Але що робити перекладачеві, обов'язком котрого є чітко і без перекручувань донести до іноземного читача думку зарубіжного автора, коли він у процесі роботи стрічає відвертий матюк, і "зависає", бо не знає, як вчинити правильно?.

Американське "shit" ми перекладаємо як "дідько", хоч американці – хлопці чіткі, у них і на дідька, і на лайно є окремі слова. Навіть російське "твою мать" у нас чогось "бодай би тобі добре було".

Цей приклад може видатись недоречним, але гляньмо на дубляж нашого телебачення – він нагадує прагнення перекласти розмовну мову сучасності церковнослов'янською нормою. Американське "shit" ми перекладаємо як "дідько", хоч американці – хлопці чіткі, у них і на дідька, і на лайно є свої окремі лексичні одиниці. Навіть російське "твою мать" в нас чогось "бодай тобі добре було". Світ щодня спостерігає, як представниці нашої нації, активістки ФЕМЕН, світять грішним тілом на всі заставки, але при цьому матюків в наших реаліях бути не повинно, бо це може спотворити загальну думку про нас, як про чистих і непорочних нащадків Франка-Шевченка, котрі пишуть хіба що про калину, матір, батьківщину, ну і часом про любов. Між іншим, Тарас Шевченко, портрети котрого в громадських установах не сьогодні-завтра замінять на портрети діючого президента, але який, однак, ще не зовсім втратив свої позиції генія і народного поводиря, за життя любив матроський ром хлистати з чаєм, і борделі, кажуть сучасники, залюбки відвідував. У школах цього не навчають, але "просвітителі" мали б знати про такі нюанси, перш ніж пхатися до літературного процесу і з кишками видирати з нього якісь елементи, в котрих вони не петрають ані на грам.

Якось я вбила чотири дні, аби знайти у спеціалізованих словниках еквівалент для назви хорватською однієї дрібної риби. Видавець наполягав, аби все було "як в оригіналі", бо український читач може зацікавитись, чим риба одного підвиду відрізняється від риби того ж класу, але вже іншого підвиду, і начхати на ці нюанси було б нечесним, адже якщо автор мав на увазі саме це – то чому б я мала цим нехтувати. Зате коли автор пише, дослівно, "бодай твою матір скажений пес грав у писок", я повинна зашарітись і перекласти це у довільній, пом'якшеній формі. Хіба це чесно? Професійно? Доречно?

Перекладаючи любовну лірику 17 століття, ми вчимося віртуозно порівнювати, захоплюватись, гіперболізувати. Перекладаючи сучліт, ми вчимося віртуозно лаятись, адже лайка – це така сама частина живої мови, як і будь-що інше. І попри всі переконування, що наші серця й вуста безгрішні, відкараскатись від неминучого не вдасться. Лайно – воно й в Америці лайно, як ти його не крути.

×