Ексклюзиви
Неділя, 17 березня 2013 15:00
Наталія Павленко
Наталія Павленко
Наталія Павленко

Найбільший страх

– Я страшенно боявся покійників, – каже знайомий агент ритуальної служби. – Ніколи не забуду свій перший труп. Ми перекладали з ліжка в труну 90-річну бабцю. Я стояв у її ногах і тримав простирадло. І раптом через якийсь спазм у неї розплющилися очі. Мене мало не паралізувало. Від того простирадла мене віддирали. Такий жах відчув.

– А як перебороли його?

– Всяку роботу треба виконувати, якщо взявся. Якщо потурати своїм страхам, слабкостям, що це за життя? Просто кажеш собі: треба.

Просто кажеш собі: треба

Дев'ять років тому не стало мого тата. Він помер в іншому місті й тіло відвезли в морг. ­Когось із родичів попросили приїхати й підтвердити, що це – він. Мама ридала в таксі й не мала сил навіть вийти. І до моргу пішла я – дівчинка, яка ніколи й на похоронах не була, а покійників бачила тільки віддалік. У коридорі одразу наткнулася на труп чоловіка з дивно викрученими руками й зяючою раною в голові, прорубаною сокирою. Чомусь довго не могла відірвати від нього погляду. Наступним угледіла тата. Він лежав із строгим, як і було при житті, виразом обличчя.

– У коридорі його лишати не можна, – сказав санітар. – Ось кімната-холодильник, – ткнув пальцем у якісь двері й вийшов на вулицю.

Я залишилася в приміщенні сама. Почала штовхати каталку і раптом вона застряла на порозі. Я не могла зрушити її з місця, а покликати нікого. Надлюдським зусиллям заштовхала її в темну кімнату. Світло не вмикала, бо холола всередині, уявляючи, скільки там може бути покійників.

Зараз згадую той момент свого життя як найжахливіший і дивуюся, як це зробила? Просто сказала собі: треба.

Зараз ви читаєте новину «Найбільший страх». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

7

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода