Прокинулася вранці, почувши крики з вулиці. Подумала спросоння, що впала ракета. Визираю у двір, а то весілля. Машини з надувними кульками, наречена в білій шубці, букет від флориста, щаслива метушня родичів.
Страх так укорінився всередині за дев'ять місяців, що змінив внутрішні налаштування. І тривога з гучномовців поселилася у власній душі й волає звідти. Хоч би що сталося. Я постійно боюся: спершу війни як можливості загинути і втратити близьких, насилля – після Бучі, окупації – після розповідей своїх журналістських героїв, голоду – після повільних смертей від нього в Маріуполі, ядерки – після лякалок Путіна, холодної зими – після знищення наших ТЕЦ. Мозок прагне стабільності. І я готуюся. Запасаюся продуктами й ліками, проходжу курси домедичної допомоги, п'ю вітаміни й заспокійливі, балакаю з психологом, бігаю, вірю в Збройні сили України. Начебто бережу душу й тіло. Страх притлумлюється, я пишаюся собою: "Набридло боятися. Що буде, те буде".
Але він, гад такий, постійно видозмінюється. І продукує сам себе. Іноді я боюся стати настільки іншою, що не згадаю себе колишньої. Буває, заздрю сусіду. Напівглухий, напівбожевільний чоловік за 70 не знає новин, нічого не розуміє. Отриману гуманітарну тушонку з'їв одразу ж. У нього немає запасу грошей, борошна чи батарейок. Був телефон, і той украв циган, що прийшов начебто купувати "горіхи та пір'я". Сусіда турбує лише те, чи принесе дочка смачненького й чи купить цигарок. Щаслива людина, думаю я. Так і війна закінчиться, а він і не знатиме, що вона була. Нещасний, думаю я. Родичі готуються здати його в дурку. Я ще не боюся стати такою, як він, але все може бути. Якщо не навчуся жити зі своїми страхами.
5 
1
Коментарі
1