– Мати рідна! – на годиннику 17:00. Зараз починається вистава за участю Ади Роговцевої. Я чомусь вирішила, що вона о 19:00. Які вже там сукня й мейкап, ускакую в джинси, чоловік викликає таксі, мчимо. Бачу, що 40 хвилин точно втрачено: "Хоч би там світло вимкнули абощо, щоб початок затримався".
Він справді затримався з невідомих причин. Яка радість. Щойно всілися, як тривога.
"Усі прямуйте в укриття", тут це гардеробна на цокольному поверсі. Трохи вже шкодую, що не взяла тривожного наплічника, у ньому точно є вода й шоколадка. А я не обідала. Як показує досвід воєнного Києва, його треба носити скрізь, бо вже кілька разів застрягала в метро.
Півтори години тривоги: глядачі окуповують буфет, черга завертає в неосяжну далечінь, шампанське на кожному розі мармурових сходів. Нам дозволяють перетягти диван із забороненої зони під двері глядацької зали. Всі скролять новини, хтось першим вигукує: "Відбій!"
Виставу про життя народної артистки поставила її донька за біографічною книжкою самої Ади Миколаївни. І початок там про війну: бомбосховище, сирість, запах страху, тісно. Над головою розриваються бомби. Далі – окупація. Тільки це про ту війну. А звучить, як про цю. Актрисі тоді було 4, нині – 85.
Сама вона з'являється наприкінці під гучні вигуки: "Автора, автора!" – і каже, що вирішила дожити до Перемоги. І доживе, бо їй є кого чекати. Зятя, який приїхав із фронту на два дні зіграти в цій виставі, й онука, що воює під Бахмутом.
Маленька, совісна жінка з великим талантом і великою силою. Яка поховала сина, яка зуміла вийти на сцену в день смерті матері. І яка їздить на передову ось уже дев'ятий рік. Бо ми, українці, разом у нашому спільному горі. І цитує Лесю:
"Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті".
Роговцева просить жити, любити, допомагати, ділитися.
Ми підходимо ближче до сцени, де до актриси рвуться охочі з квітами. Вона ніяковіє:
– Це ж дорого.
І просить іти, щоб встигли на метро.
3 
1
Коментарі