– Вона безсовісна, – говорить сусідка. – Я прийняла їхню родину пожити, а вони вже й лапки склали.
У тьоті Оксани – біженці. Не чужі люди, а добрі знайомі з військового містечка біля полігона. Сама запросила їх пожити з перших днів війни, бо ворог лупив по всіх військових об'єктах країни. Спершу всі ходили один навколо одного і кріпилися: війна, треба бути разом. За тиждень почалися сварки.
– Не відкривайте вікон, тепло виходить, – казала тьотя Оксана. – Я ж газ економлю і на протягах застудилася вже.
– Ой, та нащо ті сухарі сушити? Ха-ха. І чого це ви з таких каструль їсте старих? І взагалі принесіть нам з погреба огірків. Ой, а ще приправи. І свіжого буряка, – говорили гості.
За людьми вже чи самі собою стали битися коти. За їжу й територію.
– Вся хата в туалетах, – тьотя Оксана не витримувала. – Чому моя Мурка має ночувати на вулиці, а їхня Діанка на моїй постелі, та ще й диван дерти?
За два тижні гості їдуть додому – в їхньому місті все спокійно, люди повертаються у свої квартири. Через день туди шарахає снаряд. Біженців селить у себе інша родина. Тьотя Оксана їх уже не запрошує.
– Так у чужій хаті не поводяться, – пояснює.
Таких історій сотні. У когось 10 людей у хаті і плач малої дитини ночами доводить до сказу всіх. Чиясь свекруха купує квиток зі Львова назад у Запоріжжя, бо вдарила невістку головою об стіну. Сваряться чужі і свої, і в цьому чорнота війни: ще всі живі, але вже розлучені, роз'єднані. Думаю, а як же у старих фільмах: всі жили дружно в комуналці, кохалися за шторкою і на всіх пекли пиріжки. Хіба ж не могло такого бути?
Селище, де живе моя кума, обстріляли. Перед тим вона забрала до себе київських подруг із дітьми, сидять разом у однокімнатці.
– Як ви? – питаю.
Кума спокійно плямкає:
– Пострілюють. А діти малюють, сидять як шовкові.
Тут що головне – вона завучка у школі для важких підлітків. В умовах війни її гартування і досвід прирівнюються до генеральських.
5 
1
Коментарі