- Ой, моя ти хороша, - налітаю на актора Анатолія Хостікоєва у проході партеру Київського театру Франка.

Він обіймає мене й ніжно поплескує по спині. Втикаюся носом у зелене сукно мундира десь у районі його грудей. Щастя від того мало, бо за кілька хвилин вистава, я ще не знаю, де мій ряд. Можу думати тільки про це. Хостікоєв прогулюється біля глядачів, чіпляється, фоткається - "зірка" спустилася до народу перед виставою. Пристойні люди давно вже зайняли свої місця і тільки я трапилася на його шляху. Під час обіймів встигаю прокрутити в голові: що кажуть у такій ситуації? Мабуть, "я ваша прихильниця, фанатка, ви - мій герой, я вас люблю", - чи щось подібне.

Я ваша прихильниця, фанатка, ви - мій герой

Однак вириваюся з обіймів мовчки. Уже на своєму місці уявляю: якби це мене Костянтин Хабенський обійняв!

Та ось вистава "Швейк" розпочалася. На сцені  двоє - Бенюк і Хостікоєв. За 2,5 години він зіграв шпика, жандарма, панотця і поручика Лукаша. І як зіграв - я реготала до болі в щелепах, і плакала. Якби з Хостікоєвим зіткнулася знову, уже б знала, що йому сказати: "Я вас люблю!"

А от "Білу гвардію" з Хабенським і ще трьома народними артистами Росії, а також вісьмома заслуженими із МХТ ім. Чехова я витримала тільки до середини. Покидала Жовтневий палац не одна. З явним розчаруванням залишали свій партер власники квитків за 2 тис. грн. Я шкодувала не за своїми 200 грн, а за Хабенським. Як він міг? Я ж його так любила.

×