Вечорами у забігайлівці біля залізничного вокзалу райцентру Умань Черкаської області ніде сісти. Відвідувачі — переважно чоловіки. Замовляють горілку.
35-річний Дмитро працював на місцевому консервному заводі. Чоловік, трохи тверезіший за товаришів по чарці, розповідає:
— У жовтні завод закрився. Зараз стоїмо на біржі. Мені кожен місяць видають 550 гривень. Правда, виплату затримують. П"ю на приятелеві гроші. І Валєрка, — киває на сусіда, — теж без роботи. Він по заробітках їздив. Приїхав місяць тому, пристав до старшої жінки. Вона з грошима і квартирою. Так її чоловік тоже пару днів тому вернувся із заробітків. І викинув Валєрку з хати.
— Як щось упало на карман — йдемо в ганделик, — продовжує чоловік. — А як нема, затарюємося самогоном. Моя колишня співробітниця жене. Продає пляшку по 8 гривень. Дає в борг. Зранку проходить по Умані, пляшки позбирає. Вдома розфасує пійло, а потім розносить клієнтам — кому чекушку, кому півлітру.
Городину — моркву, буряк, картоплю — Дмитрові дають сусіди.
20 жителів села Гостра Могила Ставищенського району Київщини теж були на заробітках. Переважно на будовах Києва й Білої Церкви. Половина вже повернулася. Роботи немає.
— Вони ніби люди серйозні, в пиятику не вдаватимуться, — каже сільський голова Олег Шандрук, 45 років. — Але без роботи, грошей по селах можуть бути безпорядки — п"янки, гулянки, поножовщина. Треба, щоб держава трохи допомогла.
Житель Маньківки Черкаської області Віталій Загородній, 41 рік, працював на будівельних об"єктах столиці. Вдома залишив дружину з трьома дітьми. Сусіди подзвонили йому, що жінка почала пити, діти недоглянуті. Віталій повернувся додому.
— Я заробляв гроші на дітей, а вона їх прогулювала. Роботи в Маньківці немає. А мені заборгували платню за два місяці. Нема що дітям сьогодні зварити. І де взяти немає… Ні картоплини, ні цибулини — нічого ж немає, — Віталій показує порожній погріб. — Валентина город цьогоріч не садила.
Кирило Мироненко, 27 років, минулого місяця повернувся додому, в місто Рудки Самбірського району Львівщини. Разом із дядьком Олексієм нелегально працював у Іспанії. Будували котеджі на морському узбережжі. Улітку працювати тяжко, спека до +40°С. Тому платили більше, ніж у інші пори року.
— В Іспанії теж криза, масово скорочують робочі місця. Ясно, емігрантів женуть першими. Мені видали півтори тисячі євро компенсації — і бувай здоров. Освіти в мене немає. Тому вдома роботу знайти складніше.
Кирило з сім"єю живе в тещиній хаті. Заробленого в Іспанії на власне помешкання не вистачає. Будинки в Рудках продають від $30 тис. Узимку чоловік ремонтуватиме житло. Зробить артезіанську свердловину, проведе до хати воду. Частинку ґанку переобладнає під санвузол. На весну знову подасться за кордон.
— Це для багатих криза, — міркує чоловік. — А чорнороби потрібні за будь-яких умов. Друзі дзвонили, що прибиральником можна влаштуватися без проблем. Хтось же мусить гівно вигрібати. Європеєць на таку роботу погодиться лише за шалені бабки. А нас, нелегалів, можна за копійки найняти.
У Рудках живе 5,2 тис. людей. Кожен десятий їздить на заробітки, каже міський голова Тарас Курило, 43 роки.
— Поки що масового повернення заробітчан з-за кордону немає. На носі Різдво, то 200–300 людей приїде, як і раніш було. Залишаться надовше 20–30 чоловік.
У містечку працюють два підприємства — цегельня й автосервіс. Багато городян перебиваються торгівлею. Роботи не знайдеш.
3 
1
Коментарі