Львів'янин 35-річний Яро­слав Михайлишин змінив вісім робіт. За фахом — інженер-проектувальник. Найгіршою вважає роботу в будівельній компанії, куди влаштувався працювати одразу після університету.

— Найважливіше на роботі — повага з боку керівництва. А на тій фірмі її не було. Керівником призначили племінника генерального директора. Зі всіма підлеглими поводився по-хамськи, — каже Ярослав. — Кожному працівникові придумав прізвисько. Серед дня міг закритися у кабінеті та дивитися фільми. А співробітники в цей час виконували його завдання. Я витримав чотири місяці і звільнився.

Наступні дві роботи теж були за фахом. На одній фірмі працював два роки. Закрилася, коли почалася світова фінансова криза в 2008-му. На другій — мене все влаштовувало. На той час я одружився, зараз маємо з дружиною двоє дітей. У колективі були в основному молоді неодружені хлопці. Постійно щось святкували. Моя дружина Оля після кожного застілля влаштовувала скандал. Тому я звільнився. Зараз працюю в транспортній компанії. Цю роботу можна вважати ідеальною. Якщо викладаєшся на всі сто, тебе цінують. Колектив дружний, але без зайвої фамільярності. Зар­плата офіційна. Щотижня керівник збирає нас на наради. Питає, що не влаштовує. На кожну скаргу адекватно реагує.

— Завжди хотіла мати вільний графік роботи. Тому звільнилася з банку після шести років роботи в одному з відділень у Черкасах, — розповідає 30-річна Ілона ­Захаренко.

— Маю дві вищі освіти. Одна з них — економічна. В банк взяли на посаду кредитного спеціаліста. В курс справи ввійшла досить швидко. Потроху почала набирати базу клієнтів. Намагалася якомога доступніше пояснювати. Якщо бачила, що людина змушена брати кредит від безвиході, пояснювала всі "плюси" та "мінуси". Частіше це стосувалося пенсіонерів. Дехто передумував брати кредит, позичали гроші в знайомих. Але більшість все одно оформляли. Згодом спрацювало "сарафанне радіо" і до мене пішли клієнти. Отримувала 6 тисяч гривень зарплати, плюс премії — від 500 до 3 тисяч гривень. Тоді курс долара був вісім. Кілька разів мені пропонували роботу в головному офісі в Києві. Але я не могла поїхати, бо в Черкасах маю квартиру. В столиці треба було винаймати. По зарплаті вийшли б ті самі гроші. Та й не планувала все життя працювати в банку.

Не влаштовувало, що зранку до вечора треба сидіти в офісі. Написала заяву на звільнення. Коли клієнти дізналися, питали, в який банк перейду. Хотіли й далі зі мною працювати.

Останні два роки працюю бухгалтером. Спочатку вела меблеву фірму. Згодом додалися ще дві. Графік ідеальний. Ніби і вдома, і в той же час на роботі. Заробляю більше. Можу собі дозволити дорогий одяг, ресторани, двічі на рік відпочивати. Досі зустрічаю своїх клієнтів по банку. Вітаються та дякують, що була з ними чесною.

— Півтора року роботи на м'ясокомбінаті згадую, як страшний сон, — розповідає 28-річна Ольга Мартинюк з міста Пустомити неподалік Львова. За освітою — філолог.

— Однокурсниця запропонувала посаду керівника відділу кадрів на підприємстві її батька. Дали пристойну на той час зарплату — 6 тисяч гривень. Погодилася. Підприємство розташоване за 20 кілометрів від Львова. Туди не доїжджає громадський транспорт. Робітників, які працювали у три зміни, привозили автобусом. Решта добиралися своїм ходом. Витрачала по 2 години щодня. Міняла три види транспорту. Останні 2 кілометри йшла пішки. Так само поверталася додому. Перші два тижні робота подобалася. Створила базу працівників підприємства, готувалася проводити тренінги. Сформувала графік відпусток та вихідних на зимові свята. Показала власнику — він скоротив кількість вихідних. Хотів змусити працювати навіть на Різдво.

Якось працівник ковбасного цеху запізнився на 15 хвилин. Директор почав кричати на нього, принижувати. З'ясувалося, що це манера спілкування зі всіма. Коли накричав на мене, — розплакалася.

Керівник постійно обіцяв працівникам підвищити зарплату. Робота важка. Весь час на ногах. Зміна триває 8 годин. Є дві перерви по 15 хвилин і півгодини на обід. Звичайний робітник цеху отримував 8 200 гривень. Щороку зарплату піднімали на 100–150, не більше. Відмовляли у відпустках та лікарняних. Жінок, які йшли у декрет, звільняли.

Два місяці думала, перш ніж піти. Відчувала відповідальність перед однокурсницею, яка запропонувала роботу. Написала заяву, коли захворіла. Тоді керівник сказав виходити на роботу. Останні 2 роки працюю в рекламній агенції у Львові. Робота подобається. Вигадую тексти, пишу сценарії для відео. Спілкування з керівництвом та співробітниками дружнє. Отримую 7,5 тисячі гривень зарплати.

1 рік — стільки найбільше працює на одному місці 36-літня Наталія Сапсай із Черкас. Була секретарем, касиром, фотографом, інспектором відділу кадрів, продавцем ювелірних виробів.

— Ідеальна робота — це завжди сукупність факторів. В один період життя влаштовує одне, а через якийсь час важливим стає інше, — каже Наталія. — Іноді за непогані гроші готова миритися з незручним графіком. Колись так пропрацювала в казино. Зарплата була в доларах, але нічні зміни дуже виснажували. Найдовше пропрацювала у фотостудії. Робота була творча — створювала календарі, сувенірні чашки, фотографувала клієнтів. Графік подобався. Чотири дні працюєш, чотири — вихідна. Найгірша для мене робота, де критикують. Не люблю, коли в колективі панує страх і тотальний контроль.

×