— Коли є розпорядник на похороні, рідним покійного легше. Не треба думати, що кому говорити, куди що ставити, — каже 59-річна Любов Томазова з Черкас. Вона 29 років організовує похорони.
Зустрічаємося у Будинку ритуальних послуг на бульв. Шевченка. Це одноповерхова будівля. У першій залі стоять труни, запаковані у прозору плівку, розкладені вінки. Спілкуємося у приміщенні для обрядів. Одна зі стін майже вся з кольорового скла, світло приглушене. Любов Петрівна невисока на зріст, має приємний голос.
— При Союзі кожні три роки нас посилали на курси підвищення кваліфікації, — каже. — Їздили у Київ усі працівники бюро ритуальних послуг. Опрацьовували сценарії проведення ритуалу. Потім і сама влаштовувала курси в Черкасах. Багато приїздили сільських голів. Їм же доводиться вести похорон, а не всі знають, що і як робити. Стати розпорядником можуть учителі, медики, сільські голови, працівники культури. Треба бути хорошим психологом, мати чітку дикцію. Більшість із нашої професії — жінки.
Любов Томазова отримує 1800 грн зарплати. У приватних фірмах платять 100 грн за ритуал.
— Буває, дають чайові. Ніколи не беру грошей, коли людина робить це показово. При Союзі заробляла 300 рублів, у чоловіка-лікаря зарплата була 90.
Промову Любов Петрівна пише за день до поховання.
— Дехто каже: та хто там слухає, що ти говориш. Слухають усі, особливо родичі. І ждуть чогось хорошого. Перед похороном дізнаюся від родичів біографію померлого. Ніколи не можна казати того, що не узгодила. Буває таке: на роботі — чудова людина, а дома — жахлива. Тоді кажу як про працівника, а про сім'янина — опускаю. Навіть коли ховають наркомана, шукаю, що хорошого можна сказати. Одягаюся на похорон неяскраво. Літом можу щось біле, бо спекотно. При совдепі у нас була спеціальна форма — чорне венгерське плаття, довге з накидкою, велюрова шляпка-таблетка з сіткою. На ногах — англійські туфлі на маленькому каблуку, колготки. На рукаві пов'язка з вишитим вічним вогнем, такий же знак був на шляпці. Плакати під час роботи не заборонено. Я плакала один раз, коли ховала жінку в Черкасах, а в цей час в іншому місті померла моя сестра. Вибачилася і сказала, що плачу не через цю людину, а за сестрою.
На віп-похороні розпорядник працює до завершення поминального обіду.
— Недавно ховали Володимира Лук'янця (екс-голова Черкаської області. — "ГПУ"), я там працювала. Два дні готувалася. Знала особисто, ще як губернатором був. Я на обіди не зобов'язана йти, але коли великий похорон, то йду. Коли нема ведучої, то люди поїдять, вип'ють і сидять обговорюють сусідів, політику. Я намагаюся так підвести все, щоб говорили гарні слова про покійного.
Розпорядник також стежить, аби на кладовищі нічого не підкинули в труну.
— Якась жінка підбігла і щось кинула. Попросила грузчиків подивитися. Дістали клубок ниток. Тихенько підійшла до неї. Питаю, для чого ви таке робите. Відповіла, що знахарка порадила виміряти себе ниткою і кинути її в труну. Тоді хвороби відступлять. Іноді просять провести свято якесь чи весілля. Відмовляю.
100 гривень коштує викопати могилу трактором у селах Полтавщини. Послуга популярна взимку. Родичі мають купити пальне для техніки. Бригада копачів — троє чоловіків — бере 600–800 грн.
За ніч вивчив п'ять пісень Стаса Михайлова
— Зараз модно на похороні виконувати улюблені пісні покійників. Особливо, коли ховають крутеликів, — говорить 35-річний Олег Коваль із Кіровограда. — Співаємо з товаришем Олександром. За годину беремо 150 гривень. Я граю на баяні, Сашко — на гітарі. Найдовше співали чотири години. Ховали чоловіка, який любив шансон. За ніч довелося вивчити п'ять пісень Стаса Михайлова. Буває, запрошують продовжити співати під час обіду, відмовляємося.
Найбільший заробіток музиканти мають під час поминальних днів.
— Ходимо між могилами, пропонуємо заспівати улюблену пісню покійного. Платять по 50 гривень. За день заробляємо до 2 тисяч.
2 
1
Коментарі