Двоповерхову споруду колишнього Палацу будівельників на вулиці Мартовича у центрі Львова вже п"ять років переобладнують на Академію українського танцю. Коли ремонтники йдуть додому, на заняття збираються студенти- хореографи Львівського училища культури.
— Тут раніше дискотека була, — показує на просторий коридор 18-річна Наталя Реєнтюк. Дівчина вбрана у чорні трико і колготи. На ногах — балетки і різнокольорові в"язані гетри до коліна. — Зараз у нас перерва. Піду Таню покличу, вона багато говорить, — каже й вибігає.
У залі прохолодно. Дівчата накидають на плечі тонкі балонові куртки. Хлопці у високих чоботах посідали на підлогу.
— Це у нас такі пари. Потім оцінки виставляють, — каже 19-річна Таня Дольна. — По три години двічі на тиждень танцюємо. Недавно в Португалію їздили. Наступного літа хочемо в інститут Поплавського до Києва вступати. А потім — у якийсь класний ансамбль потрапити б. Вірського, наприклад.
Дівчата нарікають, що заняття танцями зовсім не залишають часу на хлопців. Зате зберігають гарну фігуру.
— Я із семи років танцюю. Батьки віддали на танці, щоби гарну осанку мала, фігуру. Важу всього 47 кілограмів, але їм усе, що хочу — жодних дієт не дотримуюся, — вихваляється Наталя Реєнтюк.
Вбрання для репетицій обходиться недешево: еластичне трико коштує 100 грн, коротка спідничка-хітон — 30 грн, колготи — 40–50 грн.
— Бачите, у мене звичайні "капрони" за двадцятку, — показує на ноги Таня Дольна. — Чорні туфлі на широких підборах — для народного танцю — купила за 60 гривень. Іще не латані, але вже скоро доведеться нести в майстерню, бо протираються підошви. А балеток не купую — не вигідно. Пара коштує 20 гривень, а вистачає її всього на три тижні.
Поки дівчата відпочивають, хлопець у спортивних штанах бере пляшку з водою і поливає підлогу.
— Якщо дерево не змочувати і постійно по ньому танцювати, воно стає блискучим і слизьким.
Вусатий чоловік з акордеоном умощується на стільці. Наказує всіх покликати на репетицію танцю "Козачок". Через кілька тижнів ансамбль їде виступати в Польщу.
— Пацани, ану в зал! — гукають у відчинені двері.
Минає п"ять хвилин — ніхто не заходить.
— Ну сколько можно, уже тошнит, — бурчить музикант.
2 
1
Коментарі
2