Іржавий гараж 71-річного Івана Юрчишина стоїть у дворику на вулиці Похила. О десятій ранку на свято Михайла він замкнений — господар пішов до церкви.
— Ваня хороший чоловік. Усім помагає. Але бідний таку долю має, — каже сива жінка, яка вийшла з під"їзду.
Застали діда Івана вже по обіді. У гаражі повсюди вішаки з одягом — плащ, піджак, штани, светри. У кутку — столик з інструментами для ремонту оранжевого "москвича", що стоїть посередині. Машину пенсіонер купив у Росії 20 років тому за 5 тис. 300 рублів. До вихлопної труби прикріплений довгий шланг, через який газ виходить на вулицю. На задньому сидінні — дві теплі ковдри.
— Отут я і живу. Сплю в светрі ззаду в машині. Холодно тільки під утро, — говорить суржиком. На нім теплий в"язаний светр, картата сорочка, ношені черевики. — Грію машину пізно ввечері, щоб довше тепло дєржалось. На 90 як нажму — 15 мінут і шо в хаті. Уже п"яту зиму так буду зимувати. За весь час ні разу грипом не заболів.
Аби не сумувати в гаражі, Іван Юрчишин гуляє містом, допомагає сусідам по ремонту та на городі.
— Одній сусідці на городі саднічок зробив, черешню обрізав, підлогу в хаті забетонував. Минулої неділі попросила вікна замінити, бо вітер побив. Узяв скло, порізав, вставив і ще й на кусок ковбаси заробив. За те, що помагаю, сусідка мені свій підвал виділила. Гарний, чистий, тільки маленький. Раніше у мене був інший підвал — сирий, смердючий. Криси отакі гонили, — розвів руками на півметра. — Раз пішов до церкви. Приходжу, а замок розбитий. Забрали новеньку плитку, алюмінієву сковорідку, банячок. Мусив на базарі все нове купувати.
У низькому підвалі недалеко від гаража дід облаштував собі кухню. Каже, щойно наївся супу з курки.
— Варю все, що душа забажає. Смажу яйця, бульбу, тушу капусту. Хочу вареників, але немає місця, де робити, — розводить руками.
У підвалі справді тісно. У кутку стоїть старий умивальник, висить рушничок. На підлозі — дві електричні плити, на вузькому столику — сковорода. Поруч дерев"яний стільчик.
— Захотів курячого супу. Півкурки посмалив, порізав і зварив. Горілки не п"ю, хіба по великих святах. Не люблю.
Сказали, що тато бандерівець і моє місце в Сибірі
Курку дідові Івану дали родичі з села Новини Яворівського району.
— Там живе мій брат двоюрідний з родиною. В одній маленькій кімнаті — п"ятеро чоловік. Їжджу до них просто в гості. Якщо залишаюся ночувати, то двоє хлопців мають спати на одному ліжку. Будуть вони через мене піднімати такий шум? Нєа. Краще я в гаражі поживу.
У Новинах дід Іван народився і жив до 11 років. Мав батьків, двох сестер. 1946 року Юрчишинів із трьома дітьми вивезли до Сибіру.
— Спочатку батька вивезли, потім нас.
На чужині тато скоро помер. Мама жила ще довго. Я закінчив там школу, пішов в армію — у Білорусь відправили. Потім назад до мами вернувся, а сестри в Україну поїхали, заміж повиходили. Вивчився я на шофера, на залізниці працював.
Ще молодим Іван приїздив до України. Мріяв повернути рідну домівку.
— Усе забрали. У нашій хаті енкаведисти поселилися. Сказали мені, що тато бандерівець і моє місце в Сибірі. Поїхав до Львова, а тут ще гірше. Мусив вернутися назад.
Одружився, народилася донька Людмила.
— Ми в Сибірі свою хату мали, добре жили. Дочку оженили з одним солдатіком. Забрав її до Москви, мають дитину. Дочка забрати мене до себе не може. В одній кімнаті живуть. А жінка моя померла у 87 років від раку позвоночника. Штукатуром була.
У Сибірі Іван мав друзів, з якими любив рибалити, полювати, паритися в бані. Донині по суботах старий ходить в баню біля Привокзального ринку.
— За день парілки — 8 рублів плачу. Віником себе добре поб"ю, попарюсь і швидко в холодну воду. Довго в бані не посидиш — від жари вуха болять. А ванни я взагалі не поважаю. У Сибірі баню мав одразу біля хати. Гарні були часи. Недавно на день народження друзі мені листівку прислали, фотографії з онуками, родинами. Питають, як живу. А мені соромно зізнатися.
До України чоловік повернувся на початку 90-х років. Оселився в рідної сестри Оксани у Львові.
— Сестри до мене постійно писали, щоб приїжджав, бо лишився сам на чужині. Я спершу боявся, а потім рішив: "Їду! Помирати буду на рідній землі". Навіть не сумнівався, що мені допоможуть знайти дах над головою. Нєа, ніхто не поможе. Жив в Оксани у трикімнатній квартирі з її сином і дочкою. Приписувати мене не хотіли.
П"ять років тому сестра Оксана померла від інфаркту.
— Після смерті Оксани все і почалося. Племінниця нагуляла собі дитину, пішла кудись окремо жити, а мене вигнала. Хату тепер продати хоче. Приходжу якось, а всі мої речі виставлені в коридор. Я все позбирав і пішов жити в машину. Обідно було дуже, — потрісканими пальцями чоловік швидко витирає сльози. — Машину накрив клейонкою, аби від дощу сховатися. Сусідські хлопці якраз гаражі ставили, то я в них трохи бляхи випросив і собі поставив гараж.
Іван Миколайович отримує пенсію — 385 грн. Найбільше грошей витрачає на їжу та бензин.
Чоловік уже й не вірить, що колись таки відвоює в держави власне помешкання.
— І в Польщу писав, і до Ющенка. Нічого. Отак із репресованими поводяться. У міській раді кажуть прийти через десять днів, приходжу і знов відправляють. Хотіли мене одні люди забрати, але без приписки. Коли захочуть — виженуть, як собаку. Якби жінку знайти — було б харашо. Самому так тяжело, ви даже не представляєте.
1 
1
Коментарі