— Ви виділи ту хату? Та там можна кіно про партизанів знімати, — розповідає Ольга Підгірна, 47 років, із Коропецької селищної ради. — Були колись хутори, але люди всі попереходили в село. А Ганна Іванівна лишилася. Одинока, живе у глиняній хаті під стріхою, без світла, газу і телефону.
Інвалід другої групи Ганна Чемна, 68 років, живе за 4 км від селища Коропець Монастириського району Тернопільської обл. Колись туди перейшли жити її батьки. Корчували ліс, садили яблуні та черешні. Після їхньої смерті жінка захворіла на церебральний арахноенцефаліт. Із 2004-го почала пошуки нового житла. Писала до Людмили Кучми. Та хати ніхто не виділив.
— Та Чемна весь час десь бігає. Півтора місяця назад їздили туди, щоб скласти акт обстеження умов проживання. То її вдома не було, довелося ще раз їхати, — обурюється секретар сільради Ганна Куйловська, 47 років. — Пропонували в дім престарілих оформити — не хоче. Від догляду соціальних працівників відмовилася. Квартиру в Коропці їй давай. А вільного житла в нас немає.
Із селищним головою Степаном Скрипником, 40 років, їдемо до Ганни Чемної.
— Ганна Іванівна накинула оком на колишню нашу однокімнатну відомчу квартиру. На початку 1990-х її надали лікарю-терапевту Володимирові Грицаку, як молодому спеціалісту. Нині він збудував власний будинок, але там залишилася прописана його сім"я. Права на примусове відселення ми не маємо, — пояснює дорогою Степан Євстафійович.
Зупиняємося біля лісу. Серед снігу заледве можна знайти стежку. Пробираємося поміж гілками диких дерев та кущів. Десь метрів за 300 униз видно невелику глиняну хату, накриту соломою. Попід стріхою висить свіжовипраний одяг.
— Якраз одну кімнату мащу, — виходить на довгий стукіт господиня. Запрошує до другої. Температура у приміщенні як надворі. — Палю дровами. За машину дров треба було тисячу заплатити. То економлю. Маю десь 600 гривень пенсії. Працювала на цегольні, а як захворіла, перестала туди ходити. А де, скажіть, маю віку доживати? Хай ту квартиру Грицакову продають і в мій фонд 20 тисяч переведуть. Тоді я зможу собі дім купити.
Каже, що відкрити рахунок в Ощадбанку їй порадила невідома в обласному центрі. Ні імені, ні посади її не знає. Чи є на ньому гроші, не перевіряла.
— Я спеціально туди не поїду. Хіба як у лікарні лежатиму, там по три-чотири рази на рік лікуюся. У мене голова постійно болить. За день дві-три години роблю. Сніг відмету, по воду за два кілометри сходжу. Як не можу іти, то збираю дощову у відра, розтоплюю сніг, — розв"язує у коридорі білий целофановий мішок і витягає пластикові пляшки з водою. — І підшлункову маю хвору, і печінку. То ні кислого, ні жареного не їм. До Івано-Франківська за ліками їжджу, бо там дешевші.
— Ми вам можемо дати квартиру при колишній ветлікарні. Там три кімнати є. Світло проведено, газ і вода недалеко, можна підвести, — пропонує селищний голова.
— Ні, не піду. Я хочу мати вже всі умови. Ви краще її продайте, а мені гроші заплатіть, — заперечує Ганна Іванівна.
Дорогою назад їдемо повз нову хату Грицака. Господар саме ставить ковану огорожу.
— Я на тій квартирі живу, у мене там діти приписані. Ще не приватизував, бо багато грошей треба. Але мені її держава дала по закону, і продавати житло не збираюся, — говорить Володимир Ярославович, 54 роки. — Маю трьох дочок. Мені та квартира потрібна.
3 
1
Коментарі
1