Неділя, 01 листопада 2020 16:05

"З ним і загинув. Лист повністю був у крові"

Проєкт PLUS 1 показує історії родин загиблих військових через фотографії. Демонструє образ громадянина, який готовий захищати власні цінності й переконання. Про ідею та реалізацію проєкту розповів його автор та керівник — 30-річний Мар'ян Присяжнюк.

У проєкті PLUS 1 взяли участь 22 родини загиблих оборонців України. За яким принципом їх відбирали?

Відбирав сім'ї сам. Певного критерію не було. Хотілося лише показати, що війна поруч. Утворилася така збочена реальність, що війна десь далеко. Є люди, які воюють, а є інші, які "хорошо живут, едят мороженное и пьют пиво". Хотів узяти історії з різних куточків країни. Показати, що війна дісталася і до найглухішого села Закарпатської області. Ми були і в Маріуполі, і в Мукачеві, і в Борисполі, і в Херсоні. Я з Коломиї, що на Івано-Франківщині. І тому війна на Донбасі для мене є дуже далекою. Та коли приїжджаю додому, можу ідентифікувати, що в країні вона триває. Бачу людей, які ходять у чорному одязі: їх стало більше. Бачу, що вулиці отримали нові назви на честь загиблих воїнів. Бачу тих, хто повертається з фронту. Фізично війна далеко, але її відголос дістав кожного куточка нашої країни.

Були родини, які відмовлялися брати участь у проєкті? З ким найважче було домовитися?

Найважче було домовлятися з сім'ями у 2016 році, коли ми починали роботу над цим проєктом. У багатьох травма була дуже свіжою. Коли телефонував, мені відповідали: "Ми не готові ні з ким зараз спілкуватися". Я казав: "Дякую". І шукав далі. Інші навпаки писали мені, що хотіли б долучитися до проєкту. Просили: "Якщо ви можете зробити щось для мого батька, сина чи чоловіка, то зробіть". Зрозумів, що для цих сімей вкрай важливо, щоб про їхніх близьких говорили і пам'ятали. Головне — не як про жертв, а героїв.

За умовами, кожна родина мала обрати сімейну реліквію, яка нагадує їм про рідного, який загинув. Які предмети вони обирали? Який вас найбільше вразив?

Коли ми приїхали в Мукачево, донька загиблого військового показала листа, який вона відправила татові на фронт. Писала, що чекає його, і він потрібен вдома. Розповідала, що у рідному місті її цькують, бо тато не поїхав до мадярів, як більшість робить у тому регіоні, натомість відправився на фронт. І вона писала, що пишається ним. З'ясувалося, що на фронті її батько носив цей лист у нагрудній кишені. З ним і загинув: підірвався на фугасі. Лист повністю був у крові. Ми не були готовими до такого.

Родина з Києва обрала лицарський шолом. Мама загиблого хлопця сказала, що її син не був військовим, але був воїном. До війни хлопець цікавився історією, грав у настільну гру "ГО". Повідомив, що їде на фронт за пів години до виходу.

Автор: Тарас ПОДОЛЯН
  "Коли ми приїжджали і казали, що хочемо розповісти їхню історію, у людей була вдячність", - Мар'ян Присяжнюк
"Коли ми приїжджали і казали, що хочемо розповісти їхню історію, у людей була вдячність", - Мар'ян Присяжнюк

Наскільки важко було спілкуватися з родинами загиблих? Спілкування на болючу тему викликає сльози. Як їх заспокоювали?

Це не була наша робота - заспокоювати. У нас такий принцип: якщо не можеш допомогти, то хоча би не нашкодь. Ми приходили в їхній дім, забирали їхній час. Фотозйомка тривала до 3-4 годин. Та їм було приємно, що про їхніх близьких говорять. Коли ми приїжджали і казали, що хочемо розповісти їхню історію, у людей була вдячність. Це було для них терапією, напевно.

У кінці серпня нам вдалося відкрити виставку фотографій на Михайлівській площі в Києві. Родини загиблих просто світилися від щастя. Не очікував, що в них буде така реакція. Я не міг зрозуміти, як вони можуть бути настільки вдячними за те, що ми всього лише показали фотографії та розказали їхні історії. Та для них це було важливо.

Коли згадують їхніх близьких, це надихає і дає певне умиротворення

Як живуть зараз родини загиблих? Чи відчувають вони підтримку від держави і суспільства? Якої допомоги вони потребують?

Коли ми тільки починали, багато з родин мали певні фінансові проблеми. Не могли отримати виплати від локальної або центральної влади. Зараз про такі проблеми не чув. Завдяки таким проєктам, як наш, родини загиблих отримали сатисфакцію і від суспільства. Коли згадують їхніх близьких, це надихає і дає певне умиротворення. В їхньому місті чи вулицю назвуть, чи поставлять пам'ятники або меморіальні дошки, чи організували церемоніал поховання. Вони помічають, що суспільство змінюється.

Фотографом проєкту є Юрій Білак - французький митець українського походження. Чому вибір упав саме на нього?

Знайома, яка теж допомагала армії, порадила. Юра тоді якраз був в Україні. Коли запитав у нього, чи зможе долучитися, відповів: "Це для мене велика честь". У Юри є свій почерк, стиль, а також досвід. Він уміє так побудувати фотографію, розставити людей, щоб вони могли передати свій "меседж".

Важка тема психологічно не виснажує його?

Юра приїжджає в Україну раз у рік на місяць-півтора. І я б не сказав, що він виснажений. Або вміє це приховати. Юра не дивиться на нас усіх, як на жертв. Образ замученої жертви, який у нас побутує, не є життєдайним. Він ставиться до цього, як до данності: так, війна є, але ми не можемо не воювати, бо ми перестанемо бути собою.

Світлини робили лише вдома у родин загиблих. Окрім однієї: вони фотографуватися в церкві. Сказали, що церква - це як їхній дім.

Фотографували вдома, бо нам хотілося показати в публічному просторі домашній затишок. Війна його руйнує. Дехто переїжджає зі старих квартир, бо не можуть там жити. Таких було 3 або 4 випадки. Дехто будував цілі вівтарі вдома. Або в тій кімнаті, де загиблий жив, продовжували тримати його речі. Одну кімнату загиблого перетворили в комору. Вона повністю загромаджена і забита пилюкою. Таким сім'ям важко прийняти смерть близького. У них образа або злість на те, що хлопець пішов на війну і загинув там.

Автор: Тарас ПОДОЛЯН
  "Люди, які за ідею і переконання йшли під кулі зі щитом, а потім неозброєними їхали на фронт, вражають. Звичайно, це породило новий образ українця. Хотів би, щоб він підростав", - Мар'ян Присяжнюк
"Люди, які за ідею і переконання йшли під кулі зі щитом, а потім неозброєними їхали на фронт, вражають. Звичайно, це породило новий образ українця. Хотів би, щоб він підростав", - Мар'ян Присяжнюк

Щоб додати історіям художнього обрамлення, українські письменники створили художні тексти. Долучилися Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Ярослав Грицак, Лариса Денисенко, Олександр Михед і ще 17 авторів. Як вели з ними перемовини? Чи одразу погоджувалися?

Від участі відмовилося стільки ж людей, як і погодилося. Дехто казав, що таких речей не вміє робити, для них це чуттєва тематика і вони просто її зіпсують. Хтось погоджувався, а відмовлявся пізніше. Стверджували, що не готові. І це абсолютно нормальний робочий процес.

Усі автори показували свої тексти родинам. Важливо було, сподобалося чи ні. Також задля уточнення фактів.

Найбільше торкнули тексти Лариси Денисенко та Олександра Михеда. Письменниця написала про молодого хлопця, який загинув у Донецькому аеропорту. Називається "На небі сьогодні велике свято, діду". Авторка розповідає про те, як хлопець сам вишивав собі сорочки, яким був майстром і як радів тому.

У планах — взяти ще 6-7 історій родин. Авторів уже хотіли б взяти міжнародного масштабу, наприклад, Тімоті Снайдера. Якщо така видатна людина напише про українських героїв і розкаже про них у своєму середовищі, для нас, як для держави, це багато означатиме.

Художня ідея цього проєкту в тому, що ми шукаємо певне продовження після того, як людина фізично зникла

На сайті вказано, що завданнями кампанії є дискусія навколо феномену волонтерсько-добровольчого руху, понять "герой", "жертва", "агресор" та зміну ставлення до цих понять з боку суспільства. Яке зараз у суспільстві ставлення до героїв?

Художня ідея цього проєкту в тому, що ми шукаємо певне продовження після того, як людина фізично зникла. Тема страждання у нас тягнеться століттями. Вона мені не цікава. Треба говорити про людей не лише, як про мучеників чи жертв, а й про те, що вони герої або просто люди. Такі, як ми з вами. Вони теж мали свої переконання та цінності, свої плюси і мінуси. Показуючи ці історії, ми переб'ємо те, що в нас до військових втрат ставляться просто як до статистичних цифр. Навіть президент Зеленський говорить: "За останню добу в нас лише одна бойова втрата". Але ж ця втрата має ім'я, прізвище, історію, сім'ю. До честі цієї людини можна було б про неї згадати і не один раз — публічно.

Хочемо говорити через ці історії про волонтерсько-добровольчий феномен, який зупинив російську армію. Зрозуміло, що якби ми програли, то Росія збагатилася нашими як людськими, так і природними ресурсами. І пішла б на інші європейські країни. А ми є певним щитом.

Як до наших героїв ставляться за кордоном?

Ще під час Революції гідності вивозив поранених на майдані Незалежності в Польщу. А коли почалася війна, військових вивозили тими ж дорогами. Про Євромайдан і війну з Росією писала закордонна преса. Мої знайомі з Польщі, Німеччині, Канади були захоплені тим, як українські військові протистоять російській агресії.

Коли був в Ізраїлі, ті, з ким я спілкувався, мало знали, що в нас тут відбувається. Вони думали, що ми з РФ одна держава, і не могли зрозуміти, чому ми ніяк не можемо порозумітися. Запитав у них: "То ви з Єгиптом теж одна держава?". Відповіли: "Звісно, ні". І я сказав: "Ми з Росією - теж".

Ми затримуємо одну з найсильніших армій у світі

Саме тому нам хочеться повезти історії родин за кордон. Ми затримуємо одну з найсильніших армій у світі. І при цьому не маючи надпотужного озброєння. Це певний феномен, завдяки якому нас мали б впізнавати. Ми, перш за все, нація героїв.

Війна змогла створити якісно новий образ українського військового? Взагалі — українця?

Я в цьому переконаний. Коли я був на Революції, для мене очевидно було, що ми програємо. Та за якийсь час ми з русифікованих лузерів перетворилися в шалених месників. І на Майдані, і пізніше — на війні.

Люди, які за ідею і переконання йшли під кулі зі щитом, а потім неозброєними їхали на фронт, вражають. Звичайно, це породило новий образ українця. Хотів би, щоб він підростав.

Спілкувався з істориком Ярославом Грицаком, який теж писав текст для проєкту. Він казав, що героїчний міф потрібен нам сьогодні. Для того, щоб розуміли, що ми стоїмо на плечах видатних героїв. Ми повинні знати, на кого маємо орієнтуватися.

Зараз ви читаєте новину «"З ним і загинув. Лист повністю був у крові"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 54903
Голосування Підтримуєте введення біометричного контролю на кордоні з РФ?
  • Підтримую. Тепер потрібно заборонити українцям їздити в Росію
  • Ні, нічого не дасть крім черг на кордоні
  • Потрібно вводити візовий режим
  • Краще заборонити росіянам в'їзд в Україну
  • Це нічого не дасть. Злочинці з РФ все рівно знаходитимуть способи потрапити в Україну
  • Досить повністю припинити транспортне сполучення з РФ
  • Сумнівне рішення. Такий контроль ще більше провокуватиме Росію. Можливе загострення на Сході
Переглянути