Народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник затвердив новий правопис української мови у Харкові 6 вересня 1928 року. Його прозвали "харківським" або "скрипниківкою".
Правопис ухвалили за рік до того на Всеукраїнській правописній конференції. Укладачами стали мовознавці Григорій Голоскевич, Агатангел Кримський, Олена Курило та інші. До правописної комісії під головуванням Олександра Шумського увійшли відомі письменники - Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий.
Тоді комісія визнала, що українська мова, окрім впорядкування самого правопису, потребує дещо більшої стабілізації і нормалізації. Вирішили опрацювати правопис незмінної частини слова, закінчення відмінюваних слів, правопис чужих слів, власні ймення, пунктуацію, термінологію, упорядкувати алфавіт і скласти словник важких з правописного боку слів.
Базою для унормування служила традиція і природа української мови у різних її діалектах.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Видали перший тлумачний український словник
Уже 31 березня 1929 року новий правопис ухвалила Академія наук. Тоді ж його надрукували й розповсюдили. Заради єдності української літературної мови, 29 травня того ж року, правопис прийняло й Наукове Товариство Шевченка у Львові, що належав Польщі. Отже діяв і в Галичині.
1933 року в СРСР правопис назвали "націоналістичним" і поступово замінили більш русифікованим.
Центральна Рада оголосила українську мовою діловодства УНР 23 березня 1918-го. В основу частково взяла правопис, укладений мовознавцем Іваном Огієнком для школярів.
Ще на початку революції 1917 року новоспечена влада не вбачала необхідності у мовному нормуванні. Офіційні документи видавала українською, поруч із якою вільно існували російська, польська, ідиш та інші мови нацменшин. Обмежувати їх представників у мовному питанні не збиралася.
1 
1
Коментарі
1