Днями потрапила до рук книга "Українська церква", авторства українського етнографа, письменника й перекладача на українську святого письма Івана Огієнка. Розповідає, на основі численних історичних джерел, про поширення християнства на Русі, виникнення Української православної церкви та згодом її боротьбу за незалежність від російської.
Виявляється, кожна православна церква за своїм покликанням є церквою національною. Це прописано у 34 апостольському правилі: "Єпископи кожного народу повинні знати першого серед себе й шанувати його як голову".
Біблійні слова "Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу" для російської колоніальної політики означало би крах власних амбіцій відносно сусідів. Тому це дуже важливе для поневолення народів Росії місце російський св. Синод трактує так: "Да будет страх им в жилищах их".
Українська православна церква мала навіть свого власного Місяцеслова святих. У нас були свої свята, котрі в церквах інших держав не вважали за великі: Бориса та Гліба - 24 липня, Покрову - 1 жовтня, Дмитра - 26 жовтня , Михайла - 8 листопада, Юрія - 23 квітня, Головосіка - 29 серпня. І так було аж до 1784 року, коли в Москві вийшов урядовий указ про прийняття російського Місяцеслова.
Та російська православна церква цим не обмежувалася. Вона дозволяла собі у перекладах самовільно змінювати навіть текст Св. Письма. Ось приклад зі Старого Заповіту. У Книзі Естер 1. 22 оригінал і переклади цілого світу дають таке трактування господаря помешкання та його мови: "Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу". Але для російської колоніальної політики це б означало крах власним амбіціям відносно сусідів. Тому це дуже важливе для поневолення народів Росії місце російський св. Синод трактує так: "Да будет страх им в жилищах их".
До того ж високий духовний та культурний рівень Української Церкви не міг не впливати на сусідні православні церкви, в першу чергу на найближчу нам Церкву Московську.
"Вплив наш на Московську, пізніше Російську Церкву був величезний не тільки в часи спільного життя Х-ХІV віків, але особливо в ХVІ-ХVІІІ віках, коли власне українське духовенство своєю головою та своїми руками творило нову московсько-російську культуру. Богословні книжки з України весь час ішли до Москви, де, відповідно перероблені, лишалися там довгі часи. Московська Біблія 1663 року – це тільки передрук Біблії Острозької. Українські служебники, требники та інші книжки так само стали основою церковного життя в Московії", – писав Іван Огієнко.
Не забуваймо і про Український Катехізис (побачив світ у 1645 році), котрий став основою всього церковного життя в Російській державі аж до 1867 року, коли появився Катехізис митрополита Філарета.
Московська православна церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом. У кінці ХIV ст, коли Москва частково звільнилася від підлеглості Золотій Орді, створюється концепція, що Москва - це спадкоємець Риму та охоронець чистоти православ'я.
Від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату Московська остаточно відокремилася 1448 року, коли Собор єпископів Великого князівства Московського зробив єпископа Рязанського Іону Митрополитом Київським. Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха. Наступник Іони Феодосій іменувався вже не митрополитом "Київським і всієї Великої Русі", а "Московським...".
Порвавши зв'язок з центрами східного християнства, Московська православна церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом. У кінці ХIV ст, коли Москва частково звільнилася від підлеглості Золотій Орді, створюється концепція, що Москва - це спадкоємець Риму та охоронець чистоти православ'я.
А небилиці про те, що українській православній церкві життя дала російська, є просто наслідком того, що російська влада в усі часи використовувала церкву задля власних колоніальних забаганок.
2 
1
Коментарі
71