МВС СРСР наказало залишити виселених із Західної України українців, яких називали "оунівці", навічно у спецпоселеннях Сибіру 15 квітня 1950 року.
Спершу такі місця примусового утримання створювали у віддалених районах СРСР з метою відправки туди розкуркулених у ході суцільної колективізації селян. Згодом туди почали засилати окремі категорії населення, які влада вважала політично небезпечними. Насильницькі переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з пануванням радянського тоталітарного режиму.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Обмежили права корінних народів
Виселення на спецпоселення "членів сімей оунівців, як заарештованих, так і вбитих під час зіткнень, активних повстанців" здійснювали на підставі директив МДБ СРСР 1944-1947 років. До оунівців зараховували і селян, визнаних "куркулями" у ході колективізації Західної України, оскільки вони "не виділялися як самостійний контингент" та допомагали українським повстанцям.
Спецпоселення для українців та інших представників "неблагонадійних етносів" існували у Карагандинській, Архангельській, Омській, Кемеровській, Кіровській, Молотовській, Свердловській, Тюменській, Челябінській, Читинській областях, Красноярському краї, Казахській РСР. Для десятків тисяч спецпоселенців місцем обов'язкового проживання були виправно-трудові табори та "спецстройки" МВС.
На 1950-й у спецпоселеннях числилось близько 100 тис. оунівців. За 3 роки їх було вже близько 175 тис. Згодом масштаби депортацій зменшились у зв'язку з фактичним припиненням активного збройного спротиву ОУН-УПА.
Друга хвиля насильницької депортації населення Західної України та Білорусі радянською владою розпочалася 13 квітня 1940 року. Зачепила переважно членів родин депортованих до того українців, білорусів і поляків. Їх вважали "неблагонадійними" та "ворогами революції".
4 
1
Коментарі