"Последняя новость! Из мухи сделали слона!" - як продавали газети 100 років тому

Спеціальна форма, особистий номер і напис "газетяр" на кашкеті — так у Києві на початку 20 століття виглядав вуличний продавець періодики. Фото 1902 року

Сьогодні газетярами називають людей, які живуть із написання статей. А сто років тому так казали про тих, хто продавав газети.

Удосвіта газетяр поспішав до друкарні, де за власні гроші купував паки різних видань. І відразу ж ішов на постійне місце роботи на певній вулиці. Займалися цим чомусь переважно літні люди, хоч велика шкіряна торба із крамом добряче важила.

Постійних клієнтів — мешканців сусідніх будинків — продавець упізнавав здалеку. Наперед знаючи вподобання кожного, він діставав із торби часописи, не чекаючи на замовлення. Випадкові покупці траплялися рідко. Першими прибігали хатні робітниці — свіжу газету вони мали покласти господареві до сніданку. Потім підлітки, які перед тим, як іти до гімназії, купували пресу для батька. Згодом дорогою на роботу газету купували чиновники.

Дуже вигідно було продавати пресу на вокзалі, бо пасажири саме за читанням коротали час в очікуванні потяга. Або купували газету, щоб заглибитися в неї у вагоні. Проте на вокзалі було "всьо схвачєно". Письменник Микола Носов — той, що писав про Незнайка — в дитинстві вирішив піти в газетярі на залізниці у Києві.

"При первом же моем появлении на перроне, — згадував він, — меня здорово оттузили двое сорванцов-мальчишек, монополизировавших торговлю газетами на вокзале и в пригородных поездах".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Газета, що писала про начальників станцій і вокзальні туалети

І він подався на легендарний київський товчок Євбаз — у районі сучасного універмагу "Україна". Там швидко збагнув важливі для його бізнесу речі. Перше: публіка вважає, що в газетах пишуть лише дурниці. Друге: щоб продати газету, покупця слід заінтригувати. Третє: анонс неіснуючої в газеті сенсації так само продає видання, як і анонс справжньої.

Щоранку юний продавець переглядав останню шпальту, де друкували відомості про крадіжки, грабунки та інші злочини. Відтак лоскотав публіці нерви таким, наприклад, оголошенням: "Последняя новость! Четырехлетний ребенок убил мать, отца, родного дедушку и маленького котенка! Сенсация!". Інколи в кримінальній хроніці не траплялося нічого надзвичайного. Тоді газетяр мусив викручуватися. Приміром, побачивши статтю, де згадувався спалений середньовічною інквізицією Джордано Бруно, приголомшував покупців повідомленням: "Последняя новость! Живого человека сожгли на костре!". Іншим разом фейлетон з іронічною назвою "Из мухи сделали слона" був поданий так: "Новое достижение науки! Из мухи сделали слона!". Газета йшла нарозхват, і винахідливий продавець мчав до друкарні по нову пачку.

Конкурентом газетяра була передплата. Заможні читачі замовляли кур'єрську доставку. Економний варіант передбачав, що людина сама забирає свій примірник у "конторі редакції". Таким чином можна було заощадити понад третину вартості. Іногородні читачі хочеш не хочеш користувалися послугами поштарів.

Передплатити газету можна було на будь-який термін, але річні клієнти мали преференції. По-перше, знижку: сплачуючи лише за 10 місяців, пільговик безкоштовно одержував видання в листопаді та грудні. По-друге — кредит. Достатньо було до 1 січня внести половину загальної суми, решту — частками протягом першого півріччя.

Щоденна газета коштувала 1 рубель на місяць — стільки, як поїхати з візником із Лук'янівки на Печерськ і повернутися назад. Або випити кілька філіжанок кави на Хрещатику чи придбати квиток на балкон у найвідомішому київському театрі Миколи Соловцова — нині ім. Івана Франка.

А взагалі газети можна було почитати й задурно. Бо в цукернях у центрі Києва пропонували всю свіжу місцеву й закордонну періодику. Кондитери передплачували їх, аби залучити відвідувачів. І цим відбирали клієнтів у вуличних газетярів.